Огляд літератури останньої третини XIX століття

Підручник Українська література
10 клас

Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів – Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) – унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням “відлиг” і “мертвих антрактів” (Сергій Єфремов).

Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного

відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об’єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів
українською мовою.

Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв’язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: “Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу… Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі”.

Геополітична розірваність України, бездержавний статус нації теж позначилися на літературному процесі. Самодержавна монархія Романових проводила сувору і послідовну політику заборон стосовно національних культур, зокрема української. Конституційна монархія Габсбургів все ж декларувала певні права й свободи національним меншинам, що входили до її складу. Таким чином, культурне життя на східних (у складі Росії) і західних (у складі Австро-Угорщини) українських землях мало свої особливості й відмінності. Однак саме у період 70-90-х років ХІХ століття українці все тісніше гуртувалися у спільній боротьбі проти соціального, політичного і національного гніту. У цій боротьбі головну роль відігравала інтелігенція, бо саме від неї залежала інтенсивність національного самоусвідомлення українського народу.

На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, – Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.

Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство “Просвіта”, засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою (“Правда”, “Зоря”, “Діло”) дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Світ”, “Житє і слово”. Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з’явився жіночий альманах “Перший вінок”, що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до “найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття”, Іван Франко з гордістю зауважив: “Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок”.

Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п’ять випусків збірника “Громада” та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.

Твори українських письменників могли з’являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні – “Киевская старина” (1882-1906). Щоправда, упродовж 80-90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: “Луна”, “Рада”, “Нива”, “Степ”, “Складка”.

Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з’явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною – Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.

У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.

Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенєв, Федір Достоєвський, Лев Толстой – у російській літературі, Чарлз Діккенс – в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, І Стендаль, Еміль Золя – у французькій. Серед європейських реалістів слід виокремити письменника, чия творчість справила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов’язують утвердження у світовому письменстві натуралізму. Це Еміль Золя (1840-1902) – французький письменник, автор “Ругон-Маккарів” – серії із І 12 романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні засади натуралістичної естетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця – скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалювання відразливих деталей навколишнього світу, у власних творах показував життя соціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького (“Бурлачка”), Івана Франка (“На дні”, твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.

Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов’язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення поезії, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті. Перша – Михайло Старицький, який “завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри” (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х – початку 90-х років ХІХ століття (“Плеяда”). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький.

Друга постать – Іван Франко – новатор, законодавець поетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усі поетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать його збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, поема “Мойсей”.

Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80-90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману “Хмари” Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті “Сонячний промінь” Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицько – го, Чіпка Варениченко з роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, “Бурлачка” Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки (“Товаришки” Олени Пчілки), жінки-повії (“Повія” Панаса Мирного).

Постійним об’єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я” Івана Нечуя-Левицького, “Лихо давнє і сьогочасне” Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70-90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. “Історію народу в особах” написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах (“Батько та дочка” Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва (“П’яниця” Панаса Мирного), духовенства (“Старосвітські батюшки і матушки”, “Афонський пройдисвіт” Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище (“На дні” Івана Франка, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах “Перехресні стежки”, “Лель і Полель”.

Жанрове багатство української прози у 70-90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл “Баба Параска та баба Палажка” Івана Нечуя – Левицького, “Каторжна”, “Дзвоник” Бориса Грінченка, “Задля празника” Івана Франка), новели (“Лови” Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова (“Микола Джеря” Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова (“Кайдашева сім’я” Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка (“Старосвітські батюшки і матушки” Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна (“Лихі люди” Панаса Мирного, “Сонячний промінь” Бориса Грінченка), історична повість (“Захар Беркут” Івана Франка, “Оборона Буші” Михайла Старицького).

У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований роман Анатоля Свидницького “Люборацькі”. Написаний у 1861-1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором “сімейною хронікою”, цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “Повія”). Роман проблемно-ідеологічний з’явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького (“Хмари”, “Над Чорним морем”) та Івана Франка (“Лель і Полель”). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи “Князь Єремія Вишневецький”, “Гетьман Іван Виговський” Івана Нечуя – Левицького.

На зміну оповіді від першої особи приходить об’єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів – портретів, пейзажів, інтер’єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70-90-х років були віра у суспільно – перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя – Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний грунт для подальшого розквіту української художньої прози.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значення набувала українська драматургія. Для неї у 70- 90-х роках були властиві широка соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічно втілені п’єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдино можливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театр корифеїв (Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращою суспільною, національною і естетичною школою. “Ці троє людей, – писав Іван Франко,

– склали першу українську трупу, головними оздобами якої згодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський і Саксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитих артистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані по тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистів світової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, а наслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя, освітленого інтуїцією великих талантів”.

До багатопроблемних і різножанрових досягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори “Глитай, або ж Павук” та “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” Марка Кропивницького, “Не судилось”, “Талан” Михайла Старицького, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Сто тисяч”, “Суєта”, “Житейське море” Івана Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса Мирного, “Степовий гість”, “Серед бурі” Бориса Грінченка, “Учитель”, “Сон князя Святослава”, “Украдене щастя” Івана Франка.

Міжпредметні паралелі. Український театр останньої 4 третини XIX століття був музично-драматичним. Семен

Гулак-Артемовський (1813-1873) написав першу українську лірично-комічну оперу “Запорожець за Дунаєм”. Ця опера йшла з великим успіхом у театрі корифеїв і сьогодні входить до репертуару багатьох українських театрів. Петро Ніщинський (1832-1896) є автором музично-драматичної картини “Вечорниці” до вистави Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. Знаменитим є чоловічий хор з “Вечорниць” “Закувала та сива зозуля”.

Микола Лисенко (1853-1909) на матеріалі п’єси “Наталка Полтавка” створив оперу.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Огляд літератури останньої третини XIX століття


чи складно бути білою вороною
Огляд літератури останньої третини XIX століття