Ода (грецьк. оide) – жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. У стародавній Греції О. – хорова пісня. Розрізняли О. хвалебну, танцювальну і плачевну. 0., створені Піндаром (близько 544-518 до н. е.), прославляли переможців спортивних змагань. 0. Квінта Горація Флакка (65-8 до н. е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість – відмежування 0. від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей.
У Західній Європі відродження О. відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524-85), вершини досягло у Ф. Малерба (1555-1628), який створив жанр героїчної О. на історичну й сучасну йому політичну тему, став засновником класицистичної О., вимагав гармонійної єдності усіх частин твору, логічного розвитку ідеї. Опираючись на творчість Ф. Малерба, теоретик класицизму Н. Буало (1636-1711) в “Мистецтві поетичному” (1674) встановив суворі правила жанру О.: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад “матерії благородної і важливої, куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний “безлад” (“перескакування”
поета з одного мотиву на інший), а завершується О. закінченням. Заперечуються “переноси” й бідні рими. О. має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий. Класиком О. в Італії став Т. Квябрер (1552-1638), в Англії – Д. Драйден (1631-1700). Термін О. в російську лірику ввів В. Тредіаковський (1703-68), який у трактаті “Міркування про оду взагалі” (1734) поділив їх на дві групи: хвалебні і “ніжні” (за пізнішою термінологією – анакреонтичні). О. писав М. Ломоносов (1711-65), в поезії якого вони стають творами “високого стилю”. В Україні О. були відомі в XVI – XVII ст. як панегірики. Згодом до жанру О. звертались І. Котляревський (“Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”, “Ода Сафо”), Г. Кошиць-Квітницький (“Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения, 1807”), П. Данилевський (“Ода малороссийского простолюдина”), К. Пузина (“Малороссий-крестьянин”, “Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского”) та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики О., введення слів “низького стилю”, бурлеску, гумористичних інтонацій. Таким шляхом пішов П. Гулак-Артемовський, переспівуючи О. Горація (“До Пархома”, 1823, 1832), Л. Боровиковський написав “Подражаніе Горацію” (1828). У західноукраїнській поезії до жанру О. зверталися О. Левицький – “Домоболіє”, 1822; С Лисинецький – “Воззріння страшилища” (повінь у Пешті), 1838; М. Лучкай травестував Овідія (1830) та ін. Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Т. Шевченка, І. Франка. До жанру О. звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін. У наш час в О. філософські мотиви невіддільні від громадянських, національних, загальнолюдських проблем. У філософсько-патетичних 0. виразно проступає авторське ставлення до проблем світоглядних, вічності й безсмертя, життя і смерті. Часто “я” в 0. зливається з “ми”, використовуються реальні чи народнопісенні образи й символи. Розширився тематичний спектр 0., подолано неминучу для цього жанру ситуативність та риторичність, багатшою стала поетика.
