Образ жінки-трудівниці у романі У. Самчука “Марія”

Матерям, що загинули голодною смертю в Україні в 1932-1933 роках, присвячено цей твір. Центральним образом роману-хроніки У. Самчука “Марія” є жінка, яку за силою духу можна порівняти з Марусею Богуславкою чи Роксоланою. Лише доля випала їй буденна, звичайна і Складна.

З моменту появи Марії на світ відчувається якась тривога. Маленька дівчинка носить доросле ім’я, її звуть не Марійкою чи Марічкою, а тільки Марією, іменем, яке перекладається як “гірка”.

Автор уже на початку роману зауважує: “Коли не рахувати останніх трьох, то

Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч п’ятдесят вісім днів”. Як кажуть у народі: щасливі часу не помічають. Улас Самчук же наголошує, що Марія прожила не 71 рік, а вимірює життя героїні днями.

Справді, щастя обминало дівчинку. Рано загубила батька і матір. У спогадах маленької залишилося лише відчуття голоду.

Нелегко було.

Марія з самого малечку – оптимістка. Вона уже в дев’ять років пішла у найми до Максима Заруби. Мабуть, все-таки та Свята Марія охороняла дитину, бо до дівчини у родині Заруби ставились майже як до своєї рідної.

Марія навчилася усе робити, бо Максим був справжнім господарем,

а не визискувачем та шкуродером. Сам працював на землі і дітей своїх до цього привчав: “…та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить”.

Дійшовши пори, дівчина стала першою красунею в селі. Усі б хотіли мати її за жінку, бо роботяща була, лагідна, емоційна. Тому і припала вона до серця наймиту Корнію та багатому сироті-каліці Гнату. З Корніем Марію єднало взаємне кохання, аз Гнатом – сирітство. Як не залицявся Гнат до Марії, чим би він не намагався привернути її увагу до себе: чи хусткою, чи намистом, чи цукерками, яких ніхто ще не бачив у селі, – Марія постійно відштовхувала його, проганяла.

Вона обрала Корнія і дала йому обіцянку чекати, коли його забрали до війська на сім років.

Доля повернулася для Марії таким чином, що вона все ж таки стала дружиною Гната, хоч і не любила його. Уже після весілля Гнат поводиться з Марією, як із малою дитиною: книжки їй читає, до роботи не пускає, піклується: “Може, хоч те? Може, се? Чи не потребуєш на нову спідницю?..

Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться”.

Здавалося, що треба було бідній сироті? Але не відтануло серце жінки, ще більше віяло від неї холодом. А після того, як усі діти, народжені від Гната, померли, вона і зовсім зажадала піти від нього.

Вона кинула виклик тогочасним традиціям і моралі: заміжня жінка не могла розірвати шлюб і завести іншу сім’ю. Марія розуміла, що таке життя з нелюбом і смерть її дітей – це кара за те, що не дочекалась свого коханого. Ось тому вона зважилась на безумний крок. У цей час повертається у відпустку Корній, і Марія заплела косу і почала дівувати.

Люди на селі засуджували вчинок Марії, лише тільки Гнат захищав її, сам при цьому тяжко страждаючи.

Але Марія повернулась на деякий час до Гната. І це повернення, і народження доньки Надії було блискавичним щастям у брудній воді Маріїної долі. Дитина вмерла, Гнат потрапив до лікарні, а в цей час повернувся Корній, і Марія кинула чоловіка назавжди. Робить це вона холоднокровно, жорстоко: вона не відвідує хворого Гната у лікарні, хоч той думає, що Марії ніколи, бо весна, багато роботи; пускає в хату Корнія, бо від його хати майже нічого не залишилось за часи його відсутності.

Марія робить усе це лише за наказом свого серця. Сама ж багато страждає. З одного боку – осуд села, з іншого – Корній знущається з неї, лає її матірною лайкою, а жінка мовчить, бо розуміє, що то її кара. Та й після того, як Марія перейшла до Корнія, жити їй стало не легше, це було справжнє пекло: знущання сварливої свекрухи, яка вважає Марію повією, сутички із сестрою Корнія. І весь час Гнат готовий прийняти свою колишню дружину назад. Вражає його душа: “Чого ти пішла, Маріє?

Може, сказав тобі за сім літ одне погане слово? Може, скривдив тебе одним недобрим вчинком?.. Діти наші… Чи ж я, Маріє, винен, що вони повмирали?

Ні, я не винен. Любив їх, турбувався за них, болів їх смертю…”

Можна тільки дивуватися силі Марії: Корній не хоче, щоб вона народжувала йому дитину. Вона витримує його побої, знущання. Любов’ю, працею здолала Марія звички черствого Корнія, привчила його до землі, допомогла йому повірити у себе, у шанс жити в достатку, навчила його радіти народженню стебла: народженню власної дитини.

З душі чоловіка зникає сміття. Родина стає заможною, люди на селі починають поважати Марію та Корнія.

І саме у цей час доля знову посилає Марії випробування: забирають на російсько-японську війну Корнія. Але жінка не опускає руки, вона сама ростить трьох дітей, веде господарство. Навіть тоді, коли стало ясно, що Корній не повернеться, вона не погоджується на пропозицію Гната усиновити дітей.

Палкі пристрасті Кухарчука перетворюються на помсту. Він наважився підпалити хату Марії саме у Великдень. Марія точно знає, що це робота Гната, але не видає його.

Тому що була порядною селянкою, вірила в Бога, у моральні принципи. Вона усе життя чекала розплати за всі скоєні нею вчинки, тому сприймала це як кару.

Чи не вперше доля повернулася до Марії по-доброму: повернувся з фронту Корній, цілий і неушкоджений, народжується ще одна дитина, піднімається з попелу господарство. Марія щаслива. Вона кохана жінка, любляча матір. Бути матір’ю – найбільше щастя для Марії.

Не випадково автор наділив її іменем Святої Діви Марії – мучениці, матері-страждальниці. Марія Самчука теж страждає. Виростивши чотирьох дітей, вона втрачає їх на очах.

Старшого Демка забрали на війну, з якої він не повернувся, а мати отримала двічі звістку про його загибель. Максим виявився невдячним сином. Пов’язавши своє життя з більшовиками, він став жорстоким, вигнав батьків і сестру з дому, на брата Лавріна доніс.

Сам Максим бешкетував по селі, жив у розкоші, а в цей час його рідні помирали від голоду.

Повною мірою страждає жінка-мати, коли зі слів сусідів дізнається, що Корній, побачивши збожеволілу доньку, пішов до Максима і вбив його; додому він не повернувся, і Марія залишилась помирати сама. “Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока. Тільки сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало Н сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася…”

Марія Самчука втілює в собі велику силу до життя, силу любові, волі. її характер, національна самобутність підказують, що ця жінка – уособлення самої України, багатостраждальної, але нескореної і невмирущої.




Образ жінки-трудівниці у романі У. Самчука “Марія”


позакласне читання сторінками історії україни
Образ жінки-трудівниці у романі У. Самчука “Марія”