Головна ⇒ 📁Довідник з української культури ⇒ Образ читача

Образ читача

РОЗДІЛ ІІІ. ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ

5. СТРУКТУРА І ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЬОЇ ФОРМИ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

5.1. Система образів художнього твору

5.1.6. Образ читача

Образом читача називають відображеність у творі особи читача, точніше читацької свідомості як прогнозованого типу оцінки зображеного у творі.

Образ читача – багатоаспекТна проблема, пов’язана як з предметом теорії літератури, так і з питаннями психології творчості та сприйняття. Стосовно поетики проблема образу читача, зокрема, постає тоді, коли художній текст

розглядається не як замкнуте в собі ціле, а як таке діалогічне висловлювання, яке з самого початку зорієнтоване на певний тип читацького сприйняття, вбирає його у свою художню структуру як значущий фактор, дійову передумову естетичного сприйняття. “Часто забувають, – зауважував з цього приводу X. Ортега-і-Гасет, – що справжнє мовлення не лише говорить про щось, а що хтось звертається з ним до когось. У будь-якому процесі мовлення беруть участь суб’єкт мовлення та його адресат… Мова за самою своєю суттю діалогічна, й усі інші форми мовлення лише пригнічують її ефективність. Тому я й вважаю, що на увагу заслуговує

лише та книга, яка дає нам відчуття того, що її автор здатний конкретно уявити свого читача, а його читач відчуває міцну руку автора” . Саме в цьому напрямку і стає можливою розмова про “вписаність у текст “образу читача”, який може бути, подібно до образу автора, “вичитаний” із тексту і який виступає як свого роду “маска”, роль, що пропонується емпіричному читачеві” .

Образ читача найчастіше конкретизують як образ читацького сприйняття, який з’являється в письменника та утримується ним у процесі творчості й моделюється зсередини його твору у вигляді різних настанов на врахування, прогнозування та оцінку можливих типів читацьких реакцій на зображуване, а також його (читача) предметного зображення. Можливе, таким чином, подвійне тлумачення поняття “образ читача”: по-перше, читач може розглядатися як певне внутрішнє, естетично зорієнтоване читацьке “я”, тобто концептований, співтворчий аспект особи емпіричного, реального читача, спрямований на твір і передбачуваний автором в його настанові на потенційно мислимий діалог; по-друге, образ читача може бути співвіднесений з функцією читача як безпосереднього героя твору, у тому випадку, коли він введений у систему його дійових осіб (найчастіше це відбувається у формі звертання оповідача твору до читача як до свого уявного співрозмовника, на зразок: “як вже здогадався читач…”, “нехай не ображається наш вельмишановний читач” і т. п.). Конкретне уявлення про таку форму може дати роман В. Набокова “Лоліта”, буквально пересипаний подібними зверненнями: “Хочу, чтобы мои ученые читатели приняли участие в сцене, которую собираюсь снова разыграть…”, “Разумеется, такие заявления от первого лица могут показаться смешными; но время от времени я вынужден напомнить о моей наружности читателю, как иной профессиональный романист, давший персонажу какую-нибудь ужимку или собаку, видит себя вынужденным предъявить эту собаку или эту ужимку всякий раз, когда персонаж появляется. В отношении меня этот прием наделен, пожалуй, глубоким смыслом. Сумрачное обаяние моих черт должно оставаться в поле зрения читателя, желающего по-настоящему понять мою повесть…”, “…мой читатель (ах, если бы я мог вообразить его в виде светлобородого эрудита, посасывающего розовыми губами la pomme de sa canne (набалдашник трости) и упивающегося моим манускриптом…” і т. д. Перший читацький образ, щоіснує у формі певного “відчуття читача”, може з’являтися, за свідченнями самих письменників, на початкових етапах праці над твором: “Звичайно, це більшою мірою почуття, ніж образ, точка зору уявлюваного читача майже невідчутна, але вона існує навіть тоді, коли ще тільки обдумується твір, не кажучи вже про сам процес написання…” . Порівняйте: “…B моїй уяві інколи (проте, не дуже часто) постає цілком абстрагований образ читача, скоріше не образ, а певна людська реакція на ту чи іншу (задуману) написану сцену, і тоді з’являється гостре бажання наповнити сцену до максимуму, викликати почуття, рівне тому, що володіє мною. Як правило, це найбільш напружені епізоди книги, так звані піки почуття та думки” . Загальні принципи орієнтації автора на читача, впливу на нього, на думку В. Прозорова, можуть бути зведені до таких, заданих ізсередини твору, рівнів сприйняття, поступового входження читацької свідомості у художній світ твору:

1. Рівень уваги, при якому досягається цілеспрямоване і сконцентроване введення читача в художню розповідь, знайомство із зовнішніми реаліями світу, втіленого у творі; збудження, за висловом психологів, часового або ситуативного інтересу, що з’являється в процесі сприйняття і згасає по його закінченні.

2. Рівень співучасті, що сприяє утворенню довготривалого зацікавленого ставлення до тексту, розпізнаванню в тексті “свого”, “близького” шляхом як мимовільних, так і цілеспрямованих порівнянь, аналогій, асоціацій з власним життєвим досвідом.

3. Рівень відкриття, тобто урозуміння, авторського пафосу… свого роду власноручного знаходження істини, вистражданої митцем і втіленої у тексті. Виділення цих рівнів у тексті має на меті зрозуміти авторську позицію і позицію вірогідного читача в їхньому взаємопроникненні” .

Зверненість письменника до свідомості адресата, читача загалом, може виконувати різні художні завдання, підпорядковані в кінцевому підсумку єдиній і основній меті – створенню передумов для формування та збагачення в процесі сприйняття типу читацького усвідомлення – переживання, найбільш близького в органічному відношенні до письменницької світоглядної позиції (процес свого роду “учнівства” естетичного пізнання та “зближення”, перетворення “нейтрального” читача в ідейного та естетичного однодумця автора – ідеального “шевченківського читача”, “булгаківського читача” і т. п.). Поет М. Асєєв писав, що “читач завойовується поетом у міру зростання його співчуття висловлюванням поета, з одного боку, і з другого – силою засобів впливу, силою виразності поета” . У. Еко, аналізуючи свій роман “Ім’я троянди”, писав: “Що означало розраховувати на читача, здатного подолати першу тернисту сотню сторінок? Це саме і означало написати таку сотню сторінок, за допомогою якої виковується читач, здатний осягнути подальші сторінки. <…> На якого ідеального читача орієнтувався я в моїй роботі? Звичайно, на співучасника. На того, хто готовий взяти участь у моїй грі. Я хотів повністю перейти в середньовіччя й поселитися в ньому, як у своїй сучасності (чи навпаки). Але водночас я понад усе намагався знайти відгук в особі читача, який, перейшовши ініціацію – перші глави, стане моєю здобиччю, тобто здобиччю мого тексту. І почне думати, що йому й не потрібно нічого, крім того, що пропонує йому цей текст. Текст має стати механізмом для перетворення власного читача” .

Безпосереднє введення постаті читача в структуру зображуваного, додання йому статусу “учасника” фабульних подій також є однією з форм прогнозування емоційної читацької реакції на зображуване. Крім того, модельований автором у свідомості його оповідача читацький обрис може являти собою і своєрідну форму гри з реальним, емпіричним читачем, в якій шляхом зіставлення потенційно можливих різних читацьких точок зору (як правило, “наївних” або розхожих) немовби поволі і “здалеку” формується потрібний, бажаний для автора тип читацького сприйняття.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)