Образ автора у романі О. Пушкіна “Євгеній Онєгін”

Щоразу перечитуючи “Онєгіна”, потихеньку складаєш для себе образ іншого героя, який з’являється як відображення у дзеркалах позаду своїх героїв. Це образ автора. Хто ж він такий – той, хто змалював для своїх сучасників безсмертні образи кохання – романтичного, але такого нещасливого?

Весь роман написаний автором як розповідь близькому другові – а не усьому світові: “Не світ хотівши звеличити у гордості своїй пустій, поруку б я хотів явити Тебе гіднішу, друже мій…” Історія, яку розповідає автор – є лише “зібранням

глав пістрявих…”, “напів-смішних, напівпечальних, простонародних, ідеальних, недбалий плід моїх забав, хвилин натхнення бистрольотних, зів’ялих рано літ моїх, досвідчень розуму холодних і серця записів гірких”.

Тож чи не себе змальовує Пушкін у авторові? З перших сторінок роману ми дізнаємося, що головний герой твору, Онєгін близький друг автора. Ми відчуваємо їх близькість – обидва, і герой, і автор і Петербурга, та автор зазначає, що йому “вадить північ”.

Перша риса, яку сповіщає про себе автор, вказує на те, що, можливо, автор і Пушкін – одна й та саме людина . А ось автор і Онєгін –

схожі, але не дуже. “Я й Онєгін – не одно…”, – нагадує Пушкін. Розповідаючи про Онєгіна та його навчання, автор роздумує про те, чому ж його герой саме такий, як і автор: “Ми всі навчались небагато, абияк і абичого, тож вихованням здивувати в нас можна легко хоч кого…”, автор – безумовно людина освічена, він читає багато книг – так само, як і його головні герої. Він однаково чудово знається на улюбленій книжці Тетяни – соннику Мартина Задеки, на історіях кохання, які розповіли Руссо і Шатобріан, і на сухих наукових виданнях з історії, філософії, економіки – Ювенала, Вергілія, Гомера, Феокріта, Адама Сміта, що їх читає Євгеній Онєгін. Автор цікавий і до альманахів, і до журналів та газет, що їх читають провінційні обивателі, і до високої поезії.

На сторінках роману то тут, то устрінеш імена Торквато Тассо, Байрона, Шиллера і Гете… Пушкін порівнює з Байроном… як і Євгеній, який береже портрет свого кумира у своєму кабінеті.

Згадуючи свою юність, автор згадує своє юнацьке читання: “В ті часи, кили в садах Ліцея, я безтурботно розцвітав, читав охоче Апулея, а Цицерона не читав..”. Згадає автор і свої перші спроби поетичної творчості: “…Мені з’явилась навесні. В студентській келії проміння враз засіяло…” Разом з Онєгіним автор буває у різних куточках Петербурга, Москви, у поміщицьких садибах. Та думками він далеко – там, куди йому не можна було поїхахати доторкнутися до оспіваних Торквато і Петраркою італійських берегів, “таємно-мовчазних гондол”, поглянути на Німеччину або гордий Альбіон… Іону якась невимовна близькість до свого героя: “Ми вдвох з Онєгіним хотіли в далеких побувать краях…”

Ангор, виявляється, знавцем французьких ресторанів, театру. Театром він, охоплюється, як і його герой Онєгін: “Там, там, у присмерках куліс Минали І мої колись…”, – згадує він. Автор виказує себе неабияким знавцем драматургії Фонвізіна, Княжніна, Озерова, Катеніна, Шаховського, актрис трагедії і барки: “О, де ви, де, мої богині?..”.

Він співець слави руської Терпсіхори, фанат іпмін Дідло, прими-балерини Істоміної. Разом з Онєгіним автор – відвідувач батьків, які полюбляє до нестями:

За днів юнацького буяння Від слова бал я шаленів: Найкраще місце для признання, Для потай даваних листів…

І Автор – шанувальник жіночої краси, яку навчився вирізняти за красою ніжок. О, ніжки, ніжки! Де ви нині?…”, – зітхає автор, та зазначає, що у Росії, мабуть знайдеться двох пар красивих жіночих ніжок…

Зіставляючи себе із своїм героєм, Онєгіним, автор констатує: “Він був похмурим,. я – лихий; обидва пристрасті ми знали, обох життя гнітило нас…” Автор називає Онєгіна диваком, проте прощає йому різкість у словах, жарти ” злість похмурих епіграм…”. Опинившись у селі, у своєму маєтку, Онєгін радіє. Автор, навпаки, бо йому подобається сільська глушина, де краще чути ліру, буйніше квітнуть творчі сни”. Та найбільше задоволення автора – це поетична творчість:

Пишу, і серце не нудьгує, Перо в задумі не рисує, Край недописаних рядків, Жіночих ніжок та голів…

Автор розуміє, що поет має обирати між творчістю і коханням – і сам робить цей вибір на користь творчості: “Провів любов, стрічаю музу, і прояснився темний ум, шукаю, вільний, знов союзу мелодій, почувань і дум…”

Упродовж всього роману автор перемовляється зі своїм читачем, апелює до його думок, ділиться своїми сумнівами. “Вже думав я про форму плану і як героя назову…” – таким чином Пушкін створює атмосферу невимушеної розмови, дружньої довіри, співпраці автора з читачем, ніби з довгих бесід сам на сам народжуються рядки великого роману. Пушкін навіть закінчує роман, ніби закінчує бесіду, яку вів із читачем на прогулянці у Літньому саду. “…Доволі ми шляхом одним бродили в світі…” Автор прощається із читачем, зі своїми героями, із натхненням: “Забув я з вами світ бурхливий, до милих серцю говорив”, і з першими слухачами свого творіння, яких “одних нема, а ті не з нами”. Автор кидає останній погляд на свого героя і роман, якого “іще не ясно бачив даль, я крізь магічний свій кришталь”. Автор має змогу розлучитися зі своїм Пігмаліоном, силою своєї любові: “Блажен, хто міг лишити рано бенкети юності дна, її не випивши вина, хто не скінчив її роману і враз умів розстатись з ним,

І я з Онєгіним моїм…” Чи є цей автор – сам Пушкін?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Образ автора у романі О. Пушкіна “Євгеній Онєгін”
лунають пташині голоси