Обмануті надії

Перші місяці у Ставрополі вона ще за Інерцією працює, виконуючи свої зобов’язання перед “Русскоіі газетой”,- перекладає і пересилає окремими розділами “Юного капітана” Жюля Берна і “Пригоди Гумфрі Діота” Джеймса Грінвуда. Ало у зв’язку із закриттям газети на 163-му номері публікація обох романів раптово припиняється. Лист до редактора, що зберігся від того часу , був сповиений гірких докорів а приводу обурливих перекручень, що виключають можливість передруку “Юного капітана” 64 у такому вигляді.

Про сім років

свого перебування па Кавкав] письменниця згодом згадуватиме як про найтяжчий період у її житті поза літературою. Звична багатогранна діяльність та широке коло інтересів звужується до маленького світу, обмеженого родипою і службовими справами чоловіка, ретельного, старанного, але попервах невмілого ще чиновника, якому вона мусить у всьому допомагати аж до складання звітів І ділових паперів. Часті переїзди, невлаштованість,

Побутові труднощі, матеріальні нестатки, хвороби меншого і незгоди старшого сипа надовго вибивають Марію Олександрівну з колії, перешкоджають зосередитися і зібратися з силами.

У міру того,

як блякне ореол її слави, руйнується і родинна ідилія. Замість сподіваного “раю в курені” – сіре, буденне животіння. Благоговійні почуття закоханого чоловіка з роками перетворюються на звичну манеру поведінки, він уже по може приховати своєї сухості та байдужості. І що вона старшала, то відчутнішою ставала різниця у роках.

Мине зовсім небагато часу, і вона зрозуміє, “що гине тільки через те, що зробила дурницю, хоча й добру дурницю, тобто ПО доброті душі, приміром, ощасливила не себе, а іншого”. І як вона докоряли собі, думкою переглядаючи свій шлях па голгофу, згадуючи той день, коли зважилась на цей фатальний крок! “І ось… я роблю непробачну дурницю, тікаю зі свого середовища в нове, з безглуздими, хоча й добрими та найвеликодушнінгами намірами, і отут гину”.

Но будемо наводити ще цитати з сумної передсмертної записки, адресованої “хоч кому-небудь – комусь далекому, навіть незнайомому, коли немає близького і знайомого…”. Покидагочи цей світ, вона розповіла про сумний епілог свого життя, який тривав майже три десятиліття.

Та незважаючи на всі розчарування, Марко Вовчок внутрішньо залишається такою ж непримиренною шестидесятницею, якай на йоту не поступилася своїми переконаннями. І це допомогло їй подолати душевну депресію і заявити про себе НОВОМУ поколінню читачів – читачів Горі, кого, Буніна, Купріна, Леоніда Андрєєва й Олександра Блока; знову заявити про себе у той період, коли гучно лупали голоси Івана Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Стефаника, Кобилянської…

Повернімося, однак, до кавказького періоду її життя. Хоч би де вони оселилися, скрізь сувора, відлюдна пані Лобач викликає цікавість і водночас подив. Вона нікого не приймає і не знається навіть з місцевим панством, живе, як затворниця, що немало шкодить репутації її недоступного поза службовою сферою молодого чоловіка, який не ПОДІЛЯЄ захоплені, провінційних чиновників виитом та єра-лашем, не кажучи вже про азартні ігри та міцні напої. “Громадську думку” дратує також велика кількість книг, газет і журналів , які надходять на ім’я пана або пані Лобач.

Навіть морально ізольована, вона не припиняє стежити за літературою, жваво цікавиться всім, що відбувається у світі. Читання – єдина відрада в тяжкій самотності, на яку вона себе прирекла. Різко порвавши усі зв’язки з колишніми друзями та знайомими, не виключаючи навіть Етцеля, вона лише зрідка одержує листи від Богдана, який змушений переховуватися від поліції.

Його стосунки з Лізою “надзвичайно загострились”, вдома він майже не буває, проте не припиняє “трудитися для загального блага” і з усіма конспіративними дорученнями справляється “досить успішно”.

Виявилося, що канцелярський генерал Федір Матвійович Лазаревський – “запопадливий начальник”, того ж поля ягода, що і його петербурзький братик. На словах – ліберал, друг Тараса Шевченка і шанувальник Марка Вовчка, насправді – жовчний чиновник, формаліст і педант, який замучував підлеглих дріб’язковими причіпками й нудними нотаціями. Навіть при великому бажанні йому неможливо було догодити. Єдиний спосіб визволити Михайла Дем’яновича від його “опіки” – податися кудись далеко у глушину.

Дізнавшись, що звільнилося місце управляючого удільними маєтками Дагомис і Лбрау-Дюр-со, Марія Олександрівна переконує Лазаревського перевести туди чоловіка і в червні 1880 року, вробивши “кругосвітню подорож” через Ростов, Таганрог, Керч, Новоросійськ, переїздить з Борею до заздалегідь опорядженого для них будинку в Абрау.

Цей мальовничий куточок уявляється їй землею обіто-ваною. Чудова природа передгір’я Кавказу, благодатний клімат, голубо озеро, на березі ЯКОГО розташована садиба, поїздки в Дюрсо на морські купання, екскурсії до Сочі і Нового Афона – спочатку пішо не обманює її сподівань. Нарешті, після всіх хвилювань і халеп, пощастило прибитися до тихої пристані…

Михайло Дем’янович багато часу перебуває у від’їздах – інспектує кінні заводи, далекі ферми і виноградники, зникаючи інколи на кілька днів. У час його відсутності Марія Олександрівна відає канцелярією, готуючи хитромудрі відповіді па казуїстичні листи Лазаревського, який намагається позбавити управляючого будь-якої свободи дій. Поки йде паперова війна, перевага на боці письменниці, і Лазаревському з нею важко змагатися.

Тим більше підстав чекати від нього будь-якої каверзи!

Майже все своє дозвілля копа присвячує підростаючому хлопчику. Ці благополучні перші місяці перебування в Дюрсо вона буде згадувати через багато років у листі ДО Бориса, на той час уже студента технологічного інституту, який мріяв про морську службу:

“Тепер я трохи заспокоїлася, а одразу після твого від’їзду було дуже тяжко, а головне – дуже тривожно. І знаєш, як смішно,- я все згадувала тебе не такого, який ти зараз,- з вусами і майже з бородою, а такого, який був на Кавказі, маленького і кволенького. Уявляється: ти лежиш і слухаєш читання або пускаєш корабель з зеленою мухою. І знаєш, до чого я додумалась? До того, що я винна у твоїй пристрасті до моря. Може, ти і не пам’ятаєш, як в Абрау ти, хворий, а потім здоровий, але сам ще не вміючи читати, цілими годинами слухав моє читання про різні наутілуси, дивні береги, чудові острови тощо. Пам’ятаєш, як ми сіяли пшеничне зерно, занесене, здається, з Великого океану в розколину підземної печери?

А пам’ятаєш Муху, ЩО затнула в бурю на озері? Я зберегла про неї найтепліші спогади, так само як і про ночви, які ми з тобою спускали на воду. Наче зараз бачу весь берег, відчуваю те повітря, сприймаю дотиком непокірні ночви, з якими можна було упоратися, лише залізши у воду”.

У цьому листі цікаві асоціації, навіяні “Таємничим островом” і “Вісімдесятьма тисячами верст під водою”. Романи Жюля Берна у перекладах Марка Вовчка справді відіграли свого роль у виборі морської професії її меншим сином та онуками. Культ моря стає родинною традицією.

У бібліотечних каталогах можна знайти чимало книг по суднових двигунах і з парусного спорту, авторами яких були Борис Михайлович та обидва його сини – Борис і Михайло Лобачі-Жученки.

…Швидко промайнули безтурботні дні біля голубого озера. Нескінченні ревізії, суперечливі накази, опір ставлеників Лазаревського – все це створює в Абрау нестерпні умови. Нема кому жалітися, нема до кого звертатися по допомогу.

Боря цілі місяці хворіє. Виклик лікаря і добування ліків, особливо в дощовий сезон,- майже нездійсненне завдання. Влітку 1881 року Марія Олександрівна переїздить на нове місце, цього разу до Новоросійська, куди Михайло Дем’янович, який ще й досі управляє маєтками в Дагомисі та Абрау-Дюрсо, переводить контору.

У війні, що розгорілася між Лобачем і Лазаревським, перевага була на боці Лазаревського. Запеклий бюрократ намагається заплутати неугодного управляючого, чия скрупульозна чесність заважає його спекулятивним операціям з виноробами та орендарями. Марія Олександрівна вживає контрзаходів.

Зібравши незаперечні факти, що ловили Лазаревського на зловживаннях, вона примушує чоловіка написати про це в головне управління уділами, а сама, згнітивши серце, звертається до свого давнього приятеля М. Я. Макарова, який став директором Державного банку. Чого це їй коштувало, видно з її листа до Богдана: “Він колись був чесною людиною. А може, то мені тільки здавалося, бо ж сида-сиденна таких моїх чесних відкинулись зовсім у інший бік! Окрім того, і змінюються як люди!”

26 жовтня того ж року вона вирушає до Петербурга, де живе близько двох тижнів, майже не виходячи з готелю, щоб уникнути небажаних зустрічей і розпитувань. Макаров влаштовує їй побачення з відомим юристом П. Г. Редькі-ним, який був знайомий з нею ще в Гейдельберзі, і він, у свою чергу, доводить її справу до управляючого Департаментом уділів Ріхтера. Проте Михайло Дем’янович так і не скористався з обіцянки перевести його на вакантну посаду до Сімбірська.

Лазаревський, дізнавшись про скаргу, сам поспішив подати у відставку, і на його місце невдовзі прибув новий начальник, В. В. Коновалов, з яким у Лобачів установилися нормальні стосунки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Обмануті надії
твір роздум чи можна пробачити зраду