“О скільки сліз повинні ми утерти!” (Борис Грінченко) – Борис Грінченко

Підручник Українська література
10 клас

“О скільки сліз повинні ми утерти!” (Борис Грінченко)

Борис Грінченко виявив себе філігранним майстром малих прозових форм. До раннього періоду творчості належить оповідання “Без хліба” (1884), в якому основним є конфлікт людини зі своїм сумлінням. На прикладі героїв, поставлених в екстремальну життєву ситуацію, письменник утверджує цінність християнської заповіді “не вкради”.

Тематика Грінченкових оповідань різноманітна. У них зображено українське село з його малими

радощами і великими трагедіями (“Без хліба”, “Хата”, “Грицько”, “Підпал”, “Украла”), змальовано працю шахтарів і життя шахтарських дітей (“Панько”, “Батько та дочка”, “Серед чужих людей”). Прикметно, що письменник був піонером цієї теми в українській літературі. Школа, діяльність сільських учителів і їх безправне становище є об’єктом письменницького аналізу в оповіданнях “Непокірний”, “Екзамен”. З-поміж розмаїття тем і проблем, порушених автором у жанрах малої прози, виокремлюються твори для дітей і про дітей.

Грінченко свідомо творив “лектуру для дитячого

читання” (Іван Франко). Як педагог він розумів потребу тематичного і жанрового розширення меж української дитячої літератури і плідно працював у цій царині, орієнтуючись насамперед на діяльність Івана Франка та Льва Толстого. У групі оповідань, написаних для дітей (“Олеся”, “Грицько”, “Кавуни”, “Украла”), виразно проступає чітка зорієнтованість автора на адресата, врахування особливостей вікового сприйняття повчальних історій. В основу сюжету дитячих оповідань Грінченка лягали переважно конкретні життєві випадки, учасником або свідком яких був сам автор. Діти-сироти, позбавлені любові батьків і родинного затишку, живуть у жорстоких умовах суворої дійсності, донині викликаючи у читачів співчуття і співпереживання (“Сестриця Галя”, “Украла”, “Дзвоник”), захоплюючи благородством юних душ (“Кавуни”, “Грицько”, “Ксеня”), здатністю до подвигу (“Олеся”) і самопожертви (“Каторжна”).

Міжпредметні паралелі. Гуманістичні дитячі оповідання письменника перегукуються із повістю “Серце” італійця Едмондо де Амічіса, яка стала класикою світової дитячої літератури, усім своїм духом відповідала життєвим і творчим принципам Бориса Грінченка. Його ріднили з Амічісом і спосіб думання, і педагогічні переконання, і художні ідеї. Дитячі оповідання Грінченка, засновані на реаліях українського життя, переконують у цьому якнайпромовистіше. До того ж саме завдяки перекладові Грінченка “Серце” стало твором для читання юних українців.

Оповідання “Олеся” (1890) неодноразово видавалося за життя автора і навіть було хрестоматійним у 20-і роки ХХ століття. Причина його успіху криється у пізнавальному змісті твору (художнє зображення подій минулого у доступній юному читачеві формі) і визначається образом юної героїні – патріотки Олесі, що силою таланту митця переростає в гуманістичний ідеал для багатьох поколінь українських читачів. Автор завершує оповідання, написане у формі переказу, урочистими словами діда Данила: “Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!”.

Поведінку героїв у різних життєвих обставинах зображує Борис Грінченко в оповіданнях, аналізуючи психічний стан героїв, досліджуючи причини їхніх вчинків. Показовим у цьому сенсі є оповідання “Каторжна” (1888) – твір, що виявляє різноманітні проблеми життя в соціологічному, психологічному й етичному аспектах. Йдеться в оповіданні про життя дівчинки-сироти Докії. Дитинство її особливо безрадісне: після смерті матері батько приводить до хати мачуху. У портреті семирічної дівчинки автор підкреслює понурість (дивилась “все з-під лоба” чи “у землю очі втупивши”), а в характері – запеклість (“Ні пари з уст! Ні сльозинки з очей, мов їй і не болить!”). Такою зробили її сирітство, знущання мачухи, п’яна байдужість батька, бездушність сільського оточення та ще огидне прізвисько, яким дівчинку звали усі без винятку. Навіть ті, хто пам’ятав ім’я, доповнювали його епітетом – “ота каторжна Докія”. Уже в першому абзаці твору Грінченко шість разів уживає слово каторжна.

Міжпредметні паралелі. У 2 томі “Словника української мови” Борис Грінченко подає кілька значень слова “каторжний”, зокрема зазначаючи й таке: “Вживається як лайливе слово в значенні: злий, поганий ( “дурной” ).

Твір композиційно поділений на три частини. У першій змальоване гірке дитинство і безвідрадна юність Докії. Автор показує взаємини дівчинки з іншими членами родини, зокрема дітьми. До них горнеться спрагле любові серце, проте наражається на спротив або й знущання. Навіть півторарічного хлопчика – улюбленця Докії – мачуха научає: “Бий кулачком, кулачком її..”. І зацькована, але нескорена дівчинка (“всі були їй вороги і вона всім ворог”) шукає прихистку в куща калини, що ріс у гущавині. Однак заповзялося життя на дівчинку, і не давали їй одпочинку хатні: мачушині діти знайшли сховок, а мачуха під корінь зрубала єдину радість дитячу – калиновий кущ.

У цій багатій зоровими образами сцені Борис Грінченко особливо тонко вловлює і відтворює психологічний стан дитини, її розпуку в найвідчайдушніших вчинках: Докія цілувала руки мачушині, затуляла власним тілом останні калинові стеблини – не допомогло! Ознаки екзистенціалізму (представники цієї літературної течії прагнули збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського буття) виразно проступають у цьому творі: самотність, страждання і відчай переповнюють життя героїні; оточення нав’язує їй свою волю, свою мораль; і особистість мусить протидіяти. Так, власне, і стається. Однак протест Докія висловлює дещо пізніше.

Хоч вдача Докії не змінилась, портретна характеристика героїні, що подорослішала, увиразнюється. Сільські парубки задивлялися “на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови.”. Зауважив те все й хлопець-шахтар, що грав на вечорницях, куди мачуха послала Докію за позичкою. Він вперше заговорив до неї по-людськи.

Василь Євдокименко. Ілюстрація до оповідання “Каторжна”

І відтепліле серце потягнулося на поклик юнака – дівчина покохала щиро і віддано. Усю нерозтрачену любов свого серця віддала Докія Семенові. Так завершується друга частина твору. У третій читач довідується про підлу чоловічу зраду, цинічно “присмачену” проклятим прізвиськом “каторжна”. Немов остання крапля впала у чашу терпіння людського і переповнила її. Докія зважується на помсту. Вона підпалює хату, де відбуваються вечорниці. Але в останній момент згадує про маленьку симпатичну дівчинку Саньку – безвинне створіння, що може згоріти разом з усіма, і починає власним тілом гасити вогонь. Докія гине в страшних муках від опіків, так і не зрозумівши, чому світ був до неї такий жорстокий. Борис Грінченко завершує твір, апелюючи до читача запитанням: “За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?”. Прихильність Докії до малої дитини перемогла усі жалі до кривдників. Вибираючи в екстремальній ситуації між добром і злом, любов’ю і помстою, головна героїня керувалася добром і любов’ю, на їх вівтар вона поклала власне життя.

Значення творчості Бориса Грінченка в українській культурі є непересічним. Доля відвела йому недовгий шевченківський вік, що минув у невсипущій, безупинній праці задля рідного народу. І ця праця “робітника без одпочинку” (Іван Франко) зробила Грінченка “не тільки витвором, але й творцем свого часу” (Сергій Єфремов), справжнім Вартовим українства і національної ідеї.

Лев Жемчужников. Покинута. Офорт. 1860




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


“О скільки сліз повинні ми утерти!” (Борис Грінченко) – Борис Грінченко


ребуси з зарубіжної літератури
“О скільки сліз повинні ми утерти!” (Борис Грінченко) – Борис Грінченко