Нові риси в образі дон Жуана

Нові риси в образі дон Жуана починають проявлятись у розмові героя з донною Анною на костюмованому балі. Анна мріє про кам’яну гору і неприступний замок. В пісні дон Жуана також бринить мотив високої скелі і квітки, що росте в нагірному замку.

Тільки в пісні дон Жуана, який все оповиває романтичним серпанком, ця гора з кришталю. Дон Жуан іншої думки про волю на скелі:

Ні, донно Анно, там немає волі.

З нагірного шпиля людині видко

Простори вільні, та вона сама

Прикована до площинки малої,

Бо леда крок – і зірветься в безодню.

Дон

Жуан певен, що він – вільна людина, яка порвала з “громадськими путами” , вигнанець, баніт, що може жити, як йому заманеться. Він уміє брати від життя те, що йому потрібно.

Легенькою фелюкою злітав я простор морів, як перелітна птиця, пізнав красу далеких берегів і краю ще незнаного принаду.

Дон Жуан прийшов до висновку, що

При світлі волі всі краї хороші, всі води гідні відбивати небо, усі гаї подібні до едему!

Дон Жуан гадав, що він не тільки вільна людина, але й лицар волі. Щоправда, в цьому монолозі відчувається відгомін горезвісної теорії “чесності з собою”, за якою дон Жуан вважає

себе вільним від усього і від усяких зобов’язань. Анархічність волі дон Жуана приглушується його щирим захопленням красою незнаних берегів, які довелося бачити йому як вільній людині. Анна починає вірити в щирість його слів і тоді, коли він говорить про красу морів, і тоді, коли він твердить, що для нього найдорожче – врятувати її гордий, вільний дух. Розповідь дон Жуана не може не зачепити волелюбних почуттів Анни.

Вона готова бачити в ньому лицаря, з яким зійде на заповітну “гору”.

Слова “воля”, “вільний дух” приваблювали багатьох жінок, про яких згадує в першій дії Долорес. Всі вони шукали в дон Жуані не тільки пестощів кохання, але й волі, волі насамперед. Та дон Жуан насправді виступав не лицарем волі, а Людиною яка заради власної волі і свободи власних почуттів нехтувала почуттями і прагненнями інших людей, топтала під ноги їх душі.

Тому доля цих жінок була трагічною. Відповідь дон Жуана на запитання Долорес, чи не завинив він чим-небудь проти них, виявляє його презирство і зневагу до жіноцтва як частини людства:

Ні. Нічим, ніколи. Я кожен раз давав їм теє все, що лиш вони могли змістити: мрію, коротк;’ хвилю щастя і порив, а більшого а них жадна не зміщала, та іншій і ТОГО було надміру,

Дон Жуан не вірить у “камінне щастя”, пропоноване йому Анною. Він уперше зустрів людину такої вдачі і сили волі. Вона свідомо проміняла свою волю на пута, яких “скинути з душі не можна”, але з яких можна зробити “ланцюг потужний влади”. І тому він кінець кінцем підпадає під камінні закони, з якими примирилася Анна, а потім привела в кам’яну в’язницю звичаїв і свого коханого.

Коли дон Жуана і Анну застають разом на кладовищі, йому вже перетяті всі шляхи назад, до його анархічної свободи. Він не байдужий до владної мрії Анни бачити свого обранця командором. І тоді камінний закон стає господарем над дон Жуапом. Через те для сміливого і зухвалого дон Жуана логічно було покликати Господаря на учту до його дружини.

Дон Жуан ще хапається за залишки своєї волі, але її і так немає. “її давно забрала вам Долорес”,- каже йому донна Анна. “Лицар волі” віддає Анні перстень Долорес – цей символ власної волі, вірності, символ всього, що зв’язувало ще дон Жуана з світлими мріями, з Долорес – його сумлінням. Анна й раніше намагалася здобути цей перстень, вона ладна була ще в Севільї кинути його у води Гвадалквівіру. Тоді її спроби були передчасні.

Тепер же, коли Анна з невблаганною логікою довела дон Жуану спорідненість його поглядів і вчинків з її власними, коли вона викрила анархічно-егоїстичну суть його “лицарства волі” як словесну облуду, під якою лежить несвідоме прагнення до влади,- дон Жуану цей перстень вже не потрібний.

У першій поставі “Камінного господаря” в театрі Миколи Садовського в 1914 році було вдало підкреслено суть образу дон Жуана суто театральними, акторськими засобами. Командора грав Микола Садовський, дон Жуана – Іван Мар’яненко. В. Чаговець, який був консультантом під час підготовки вистави, так розповідає про поєдинок між ними:

“Суперники стикаються в коротких сценах, доки, нарешті, їхні шпаги не схрестилися для останнього двобою не на життя, а на смерть. І ось, власне, тут, в цьому останньому двобої, здалося, ніби на обличчі дон Жуана з’явились якісь незвичайні, похмурі риси. Щось від Командора… ніби не дон Жуан, а два Командори, як два хижаки, борються один з одним за здобич…” ‘. Вдруге себе з рисами Командора дон Жуан бачить уже в дзеркалі, коли він одяг командорське вбрання.

Образ дон Жуана, як і інші образи, в першій редакції драми був наділений деякими рисами, що робили його буденнішим, дріб’язковим, до того ж, часто хвалькуватим і просто цинічним. Щойно познайомившись з Анною, він уже говорить їй банальності, як наприклад: “Я нічого холодного не п’ю, хоч сам гарячий”. Риси традиційного дон Жуана – джигуна і зальотника – зберігалися до останніх сторінок драми. Коли дон Жуан зажадав від донни Анни призначити побачення і домігся запрошення на вечерю, він уточнює: “Як всі поснуть”. Все це суперечило задумові поетеси про переродження дон Жуана в зв’язку з його почуттям до Анни.

Та й саме почуття в останній редакції твору виступає глибшим, всеосяжним, хоч дон Жуан тут про нього говорить значно менше і не з таким пафосом, як у першому варіанті драми.

За остаточним текстом донні Анні вже не треба доводити Жуанові, що любов її правдива, а дон Жуану боронитися від зазіхань Анни на його незалежність.

Леся Українка цілком міняє суть останнього акту. Якщо спочатку саме в цьому акті відбувалося порозуміння дон Жуана з Анною після гострої сутички, в якій вони один одному не вірили, то в останній редакції дон Жуан і Анна виступають, по суті, однодумцями ще з часу розмови на балу.

Після бенкету в домі Командора замкнулася камінна брама. Дон Жуан знайшов собі рівню, зрікшись ідеалу волі, вірності. З перснем Долорес він віддає останнє, що залишилося в нього від колишнього лицарства волі. Він ще іронізує над своїм становищем, перечачи Анні:

По-вашому, се легко – утопитись

У тім бездоннім морі лицемірства,

Що зветься кодексом чеснот лицарських?

Дон Жуанові самому дивна власна метаморфоза:

Як чудно… лицар волі – переймає

До рук своїх тяжкий таран камінний…

Дон Жуан ще не цілком звільнився від елементарних проявів гуманності, йому на командорському плащі ввижається кров убитого господаря. Але що там кров для Анни! Для неї це тільки “порожні слова”.

Зрештою, вона певна, що в устах дон Жуана йоср балачки про волю – лицемірство. Цинічно говорить Анна про командорський плащ, що він “…новий, ще й разу не надітий”. І дон Жуан нехтує останнім поривом свого колишнього почуття, його захоплює мрія Анни –

…скріпляти й руйнувати

Всесвітні трони, й навіть – здобувати!

Таким чином, всі розмови про. волю і лицарство виявилися пустими балачками, дон Жуан стає одним з тих –

…що не бояться крів’ю й слізьми сполучувать каміння сили й влади для вічної будови слави!

Завершується шлях “лицаря волі”. Людина, яка домагалася свободи і навіть вважала себе оборонцем волі інших жінок, лицар, який визволяв жінок з кам’яних обіймів консерватизму і родинного гніту, сам стає камінним господарем. Того лицаря, яким дон Жуан з’являється в першій дії, нема. Так слід розуміти останні слова дон Жуана, коли він в собі побачив статую Командора:

Де я? Мене нема… СЄ пін… камінний!

Хто гнобить інших, хто прагне волі для поневолення інших людей, той неминуче етапе зрадником волі. І Жуан, і Анна загинули тому, що попи зрадили світлі ідеали волі, а бажання влади поставили понад людську свободу. Як писала Леся Українка, горда Анна таки покорилась “усталеним формам життя”, камінним принципам Командора саме тоді, як їй здавалось, що вона опанувала свою долю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Нові риси в образі дон Жуана
г.гейне дж.байрон