НОВА ЛІТЕРАТУРА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Доба національного пробудження й становлення нової літератури в Західній Україні припадає на 30-50-ті роки XIX ст., тобто охоплює час від початку діяльності “Руської трійці” до творчого дебюту її основоположника Ю. Федьковича.

У першій половині XIX ст. в Західній Україні, насамперед Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. Найважливішим чинником було те, що західні українці, незважаючи на багатовікове національне поневолення

польською, австрійською, угорською та молдавською державами, зберегли свою мову, віру (грецький обряд), звичаї, усне образне слово. Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою єдиної держави – Австрійської монархії: Східна Галичина – з 1772 p., Північна Буковина – з 1774 р. (Закарпатська Україна, або, за тодішньою історичною назвою, Підкарпатська Русь, перебувала у складі Австрії ще з кінця XVII ст.). Формування національної самосвідомості західних українців ускладнювалося тим, що вони належали до неповної – в межах Австрійської імперії – нації, являючи собою тільки частину українського
народу, більшість якого перебувала під владою іншої держави – Росії.

Час від часу на західноукраїнських землях спалахували національно-визвольні й антифеодальні виступи. Австрійський уряд так і не зміг до кінця погасити одне з давніх вогнищ народної боротьби – карпатське опришківство, що зародилося ще за часів панування шляхетської Польщі. Крім того, селянські бунти й повстання відбулися у Волі Якубовій, (1819), інших селах Самбірщини (1823), на Сколівщині (1824-1826), Чортківщині (1838), у Нагуєвичах (1832), Демні (1842). У 1843-1844 pp. у Північній Буковині виник антифеодальний селянський рух під проводом Лук’яна Кобилиці, 1846 р. спалахнуло селянське повстання у Східній Галичині. Однак внаслідок нерозвиненості соціальної структури в середовищі українського населення на західних землях (основні верстви – селяни, духовенство, міщани), відсутності стійкої політичної традиції серед народних мас тутешній національний рух у першій половині XIX ст. (до революції 1848 р.) проходив головним чином свій культурно-мовний етап, хоч у кінцевому підсумку він мав ідеологічне й політичне спрямування.

Вагомими для національно-культурного пробудження Західної України були передумови у сфері “верхньої” культури – як національної, так і інонаціональних. Загальний культурний рівень краю живили польські, німецькі та угорські освітні осередки, літературно-художні й наукові видання у Львові, Чернівцях, Ужгороді та інших містах; до культурно найрозвиненіших міст Австрійської імперії належав Львів. У 1784 р. тут було засновано університет, завдяки якому Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва. Філософські та суспільно-політичні ідеї цього руху пропагували у 80-х роках декан філософського факультету, серб за походженням, І. Мартинович, викладачі університету – діяч словенського Просвітництва М. Куральт, угорський просвітитель І. Фесслер.

Однак власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою, у Львівському університеті – німецькою й латинською. У народних школах переважала польська (у Східній Галичині), румунська (у Північній Буковині) або угорська (на Закарпатті) мова. Поодинокими національно-релігійними (греко-католицькими) осередками освіти були у Львові далекі від прогресивних ідей часу духовна семінарія (заснована 1783 р.) і Ставропігійський інститут, який мав власну друкарню і видавав церковнослов’янською та українською книжною (слов’яно-руською) мовами релігійну літературу, букварі, праці й тексти, що стосувалися давньогрецької культури (в інституті розвивалася елліністика).

На цьому тлі вирізнявся Руський інститут (Studium Ruthenum) – тимчасовий допоміжний навчальний заклад при Львівському університеті для студентів-українців філософського, юридичного й теологічного факультетів, у якому викладання велося українською книжною мовою. Для слухачів інституту Петро Лодій, професор філософії Львівського університету в 1787-1802 pp., переклав з латинської на українську книжну мову й опублікував підручник німецького філософа X. Баумейстера “Наставления любомудрия нравоучительного” (1790), вживши в перекладі народні вислови.

Він же у своїх лекціях пропагував ідеї європейського Просвітництва (про необхідність розбудови наукової картини світу, впорядкування суспільного життя на засадах розуму, шляхом наукових досліджень, про доцільність “освіченого абсолютизму” тощо). Слов’яно-руською мовою викладав студентам інституту математику й фізику природознавець-просвітитель І. Земанчик, професор, а в 1803-1804 pp. ректор Львівського університету. Завдяки цим ученим, мовознавцеві І. Лаврівському, а також іншим викладачам Руський інститут за час свого існування (1787-1806) підготував чимало освічених випускників із місцевого населення, зокрема знавців української книжної мови.

Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. в Західній Україні панувала література шкільного класицизму. У школах учні вправлялися у писанні творів за класичними зразками й правилами. Найбільшою популярністю користувалися панегірики з нагоди релігійних свят, подій чи ювілеїв високопоставлених осіб. Поетичний доробок шкільного класицизму поповнювали представники вищого й нижчого духовенства, семінаристи. В 1790-х роках з одами на честь знатних осіб виступав П. Лодій, висловлюючи, зокрема, “похвалу австрійським “освіченим монархам” і галицько-українським церковним діячам за сприяння розвиткові освіти, заснування Руського інституту. Найпомітнішим виразником цієї течії у першій половині XIX ст. був галицький священик з Перемиської єпархії Иосиф Левицький (1801-1860), який у своїй творчості наслідував оди Державіна, писав малозрозумілим для народних мас “язичієм” – сумішшю російської та церковнослов’янської мов із місцевим діалектом. У 20- 40-х роках він видав окремими книжечками ряд “стихов во честь” митрополита М. Левицького та єпископів. Й. Левицький пробував перекладати “язичієм” поетичні твори Гете й Шіллера, але ці публікації успіху не мали. Він виявляв увагу й до фольклору (записав близько 40 колядок і щедрівок) і звертався в окремих творах до народної мови, якою переклав початок “Слова о полку Ігоревім” (1839) і написав вірш “Галич” (усі ці тексти збереглися в рукописі). До представників “високоштильної” поезії належали Г. Таркович, С. Лисенецький, складачі німецькомовних віршів австрофільського спрямування – Й. Білецький, І. Громницький, І. Остиславський, Р. Теліховський. Крім “язичія”, твори писали німецькою, польською, угорською, латинською чи давньогрецькою мовами.

Західноукраїнський шкільний класицизм представляв офіційну охоронну феодально-клерикальну літературу. Та все ж класицистичні панегірики й послання деякою мірою протидіяли асиміляції західноукраїнського духовенства й підтримували в нього усвідомлення своєї належності до окремого субетносу Австрійської імперії, історично пов’язаного зі східнослов’янською (“слов’яно-руською”) спільнотою. А в панегірику Й. Левицького на честь І. Снігурського (1837), написаному мовою, близькою до народної, та інкрустованому фольклорно-романтичною образністю, І. Франко навіть відчув “подих тої самої весни, яка віє від “Русалки Дністрової” .

Помітний внесок у національно-культурний розвиток Галичини зробив Іван Могильницький (1777-1831), колишній студент Віденського університету, слухач В. Копітара, з 1816 р. – ректор дяко-вчительського інституту в Перемишлі, заснованого за його ініціативи для підготування вчителів парафіяльних шкіл, а з травня 1817 р. – канонік та інспектор шкіл Перемиської єпархії. З метою українізації шкільництва він у 1816 р. заснував у Перемишлі першу в Галичині просвітню організацію – “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії”. В опублікованому у Відні 1816 р. статуті цього товариства – важливому, на думку І. Франка, документі з історії національно-культурного розвитку Галичини – були здекларовані завдання національно-просвітницького характеру: поширювати освіту серед народу, видавати українською мовою підручники для шкіл і загальнопросвітні посібники з господарства, гігієни, правових проблем, філантропії, виховувати селян у релігійному, гуманістичному й патріотичному дусі. У підході до народної мови проголошувався, з одного боку, просвітительський принцип: вона вважалася необхідною основою народної освіти й морально-дидактичної літератури, з іншого – класицистичний: мова простолюду розглядалася як груба, простацька, що потребувала “окультурення” церковнослов’янською.

Через спротив польських шовіністичних кіл, Папи римського й галицького губернатора (останні остерігалися, що викладання в школах “руською” мовою призведе до посилення російського впливу на Галичину), а також через інтриги в середовищі вищого духовенства й нестачу коштів товариство проіснувало лише до середини 1817 р. Все ж за ініціативи І. Могильницького в 1815-1827 pp. було здійснено кілька видань підручників, зокрема “Букваря славеноруського язика”, для народних шкіл Галицької Русі. Йому належить і перша в Західній Україні граматика української мови, написана в 1823 р. (“Граматика язика славеноруського”; уперше видана в 1910 p.). У передмові до граматики – трактаті “Відомість о руськом язиці”, скорочений варіант якого в перекладі А. Набеляка – “Rozprawa о jezyku ruskim” – був надрукований у журналі львівської бібліотеки Оссолінських (“Czsopismo Naukowe” (1829), Могильницький першим серед західноукраїнських діячів заклав наукову основу розуміння “руської мови” як рівноправної і самобутньої серед слов’янських мов, висловив думку про потребу української літератури, писаної народною мовою. Українців Галичини, Буковини й Підкарпатської Русі І. Могильницький розглядав як невід’ємну частину українського народу, стверджував, що всі етнічні групи української нації мають розвиватися як єдине національно-культурне ціле.

Завдяки зусиллям закарпатських культурно-освітніх діячів – І. Кутки, І. Фогараші, А. Бачинського, Г. Тарковича – ряд “руських” підручників, зокрема букварів, видала для закарпатських і галицьких шкіл “східна друкарня” при Будинському університеті*.

Ранні просвітителі – єпископ І. Снігурський, професор Львівського університету І. Лаврівський, фольклорист і лінгвіст Й. Лозинський, історик-краєзнавець В. Компаневич, історик і мовознавець, професор і ректор Львівського університету М. Гриневецький – у своїй громадській діяльності займали помірковану позицію, обмежуючись справами просвіти, мовними питаннями, збиранням, систематизацією і популяризацією різноманітного історичного матеріалу. У 1830 р. М. Лучкай з Ужгорода видав граматику “слов’яноруської” мови (“Grammatica slavo-ruthena”), навівши в ній фольклорні зразки мови, а в 1834 р. вже згадуваний Й. Левицький – “Граматику руської, або малоруської мови в Галичині” (“Grammatik der Ruthenischen oder Kleinrussishen Sprache in Galizien”), перша вийшла латинською, друга – німецькою мовою. Оскільки ці граматики репрезентували передусім українську книжну мову з перевагою церковнослов’янської, то й І. Вагилевич у листі до П. Шафарика З жовтня 1836 р. зауважив, що унормовані в них “язики” насправді ніде “не живуть” і що хоч обидва граматикарі силкуються воскресити штучну мову з часу її найбільшого занепаду, “але дасть Бог, що суєтна їх робота”1. Усе ж згадані граматики відіграли певну роль у національно-культурному відродженні Західної України, недарма ж той-таки Вагилевич у листі до М. Максимовича 7 березня 1837 р. визнав: “Словесність наша розпочалася від граматик”2.

Джерела виникнення нової української літератури на західноукраїнських землях – у преромантичних віяннях. їхні найхарактерніші ознаки – інтерес до своєї, “руської”, історії, етнографії, захоплення манускриптами й давніми книгодруками, фольклором, невтомна, дедалі ширша пропаганда народної поезії як джерела естетичної насолоди, творчого натхнення і неперевершеного, на думку тогочасних популяризаторів, взірця для художньої літератури. Преромантичний рух був спрямований проти диктату шкільного класицизму, який відбивав ідейні погляди і художні смаки переважно вищого духовенства.

Ще в 1813-1821 pp. З. Доленга-Ходаковський, піонер слов’янського народознавства, діяч польської, української, російської та білоруської фольклористики, зібрав на східно-, західноукраїнських та польських землях близько 1400 українських народних пісень. У 1817-1818 pp. він займався історико-географічними, археологічними, етнографічними і фольклористичними дослідженнями в Галичині. Помітно активізувала збирання і вивчення галичанами усної народної творчості його розвідка “Про Слов’янщину перед християнством”, видана в Кременці 1818 р. і передрукована зі значними доповненнями та виправленнями у львівському журналі “Pamietnik Lwowski” (1819). У цьому трактаті, перейнятому виразними симпатіями автора до покріпаченого селянства, Доленга-Ходаковський уперше спробував розглянути архаїчні форми усної словесності як цінне джерело для характеристики стародавньої історії слов’янства.

У 20-х роках зразки української народнопоетичної творчості з’явилися у ряді львівських періодичних і неперіодичних видань (зокрема, німецько-польськомовному ка-лендарі “Der Pilger von Lemberg – Pielgrzym Lwowski”, тижневику “Rozmaito&i”, поетичній збірці Вінцентія Поля “Ruthenische Volkslieder”, випущеній у світ 1829 р.). До львівських альманахів наступного десятиліття – “Haliczanin” (1830), “Ziewonia” (1834), “Slawianin” (т. 1 – 1837 р., т. 2 – 1839 p.) – увійшло вже чимало зразків пісенної творчості русинів. На той час майже в кожному літературному часописі та альманасі польською мовою зустрічаються статті чи згадки про українську народну пісню або й її тексти у переспіві, перекладі чи оригіналі.

Становленню української фольклористики на Закарпатті у 20-40-х роках сприяли М. Лучкай, І. Фогараші, І. Ріпа, В. Довгович.

Поштовхом до національно-культурного відродження у Східній Галичині стало польське повстання 1830-1831 pp., певною мірою натхненне ідеями декабризму. Як підкреслював І. Франко, “сей початок свідомого патріотизму польського був заразом… початком свідомого патріотизму руського, початком відродження руської народності зразу в літературі, а з часом і в політиці” . Сприяла цьому і поява у Львові 1833 р. збірки “Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego” Вацлава з Одеська (В. Залеського). Ця збірка, названа І. Франком “першою ластівкою нашого народного і пробудження” , здобула широкий розголос серед галицьких українців. Пісні з неї поширювалися в рукописних і списках, ентузіасти почали збирати нові зразки усної народної творчості. У фольклористичному русі ініціаторами виступали представники нижчого духовенства – молодші попи й поповичі, які близько стояли до простолюду. Фольклор, що досі стихійно функціонував серед “низів”, тепер свідомо вводився у “високу” літературу як її взірець.

Помітними віхами фольклористики стали збірка Й. Лозинського “Ruskoje wesile” (Перемишль, 1835) та двотомник | народнопісенної творчості Жеготи Паулі “Piesni ludu ruskiego І w Galicyi” (1839-1840). “Галичане перещеголяли нас полнотою и точностью своих изданий”, – зазначив М. Костомаров про видання В. Залеського, И. Лозинського і Жеготи Паулі у статті “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (1843)3.

Фольклористичний рух у 30-40-х роках на західноукраїнських землях готував грунт для романтичної літератури.

Найвагоміший внесок у національно-культурне відродження, становлення нової, народної, літератури в Західній Україні зробили діячі прогресивного літературного угруповання “Руська трійця” – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. їхня діяльність була б немислима без тих внутрішніх, галицько-руських, передумов, про які йшлося вище. Але самих цих чинників було недостатньо для національного пробудження у Східній Галичині – воно почалося і розвивалося в атмосфері слов’янського відродження, на яке орієнтувалася “Руська трійця” і яке мало значний вплив на неї (з художніми і науковими творами слов’янських, як і західноєвропейських, авторів гуртківці мали змогу ознайомитися у львівській бібліотеці Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився 1832 p., і в приватних колекціях).

Найвідчутніші інспірації на галицьку культурну молодь були з боку чеських “будителів” – Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й особливо Я. Коллара, чиї поема “Дочка Слави” (1824) та стаття “Про літературну взаємність між слов’янськими племенами і говірками” (1836), позначені впливом преромантичних поглядів Гердера, захопили молодих ентузіастів. Вагилевич навіть переклав українською мовою окремі сонети з “Дочки Слави”. Певним збудником фольклористичних зацікавлень і творчої діяльності “Руської трійці” стали чеські збірки (як згодом стало відомо – не автентичних фольклорних творів, за які вони видавалися, а підробок під народну поезію) “Краледворський рукопис” (1818) і “Зеленогорський рукопис” (1819) В. Ганки та Й. Лінди. М. Шашкевич і І. Вагилевич навіть переклали окремі твори з них українською мовою.

На початку 30-х років “Трійця” виявила інтерес до збірника “Народні сербські пісні” (1824) та наукових розвідок провісника сербського відродження В. Караджича, до праць словенського філолога-славіста В. Копітара і польських учених – істориків Й. Лелевеля, М. Стрийковського, І. Б. Раковецького, Я. С. Бандтке, мовознавця С. Лінде, до поетичних творів А. Міцкевича й Ю. Словацького. їх захопила й поетична і прозова творчість “української школи” в польському романтизмі (С. Гощинський, И. Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура), причому М. Шашкевич переклав рідною мовою уривок з поеми С. Гощинського “Канівський замок”. Серед читаних побратимами книг – “Історія держави Російської” М. Карамзіна, збірки російського фольклору К. Данилова, М. Чулкова, М. Попова, І. Прача, І. Сахарова, І. Снєгірьова, поезія К. Рилєєва, твори Й. Г. Гердера, Й. Ф. Шіллера, французького просвітителя К. Ф. Вольнея, “Німецька міфологія” Я. Грімма, “Всесвітня історія” німецького просвітителя К. В. Роттека, “Опис України” Г. Боплана. Характерною рисою культурно-літературного руху на західноукраїнських землях була орієнтація на Східну Україну. У “Передслів’ї” до фольклорно-літературного альманаху “Русалка Дністровая” (Будин, 1837) М. Шашкевич із захопленням згадав надихаючі галицьких патріотів твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, фольклорні збірки М. Цертелєва (1819), М. Максимовича (1827 і 1834), чотири випуски “Запорожской старины” (1833-1834) І. Срезневського, “Малороссийские приказки” (1834) Є. Гребінки. “Живий приклад”, за словами Я. Головацького, побачив М. Шашкевич в “Енеїді” І. Котляревського та збірці “Малороссийские песни” (1827) М. Максимовича і “загадав велику гадку – утворити чисто народну словесність южноруську – і цій гадці вірен остався до кінця”4.

Істотне значення для розгортання діяльності “Руської трійці” мали особисті зв’язки М. Шашкевича з В. Залеським, чеськими письменниками і вченими, на той час львів’янами, Я. П. Коубеком і К. Ф. Л. Запом, особисте знайомство чи листування Я. Головацького з В. Ганкою, Я. Колларом, П. Шафариком, Г. Петровичем, Ф. Міклошичем, В. Ягичем, Т. Павловичем, М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським, П. Лукашевичем, І. Вагилевича – з П. Шафа-риком, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Погодіним. М. Шашкевич активно взявся до збирання народнопоетичної творчості (кілька його записів увійшло до фольклорної збірки В. Залеського). На початку 30-х років цей ентузіаст очолив у львівській семінарії, як згадував М. Устиянович у вірші “Вспомини”, “кружок вільнодумних, Що Русі Червоной відродження ждали вслід українських мужів бистроумних Народ заумерлий збудитися брали – Подвигами будь-то на полі словеснім, Будь заходом щирим около просвіти…” 5. Членами гуртка стали І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, І. Білинський, М, Кульчицький, М. Мінчакевич, Й. Острожинський, Й. Охрімович, І. Пекінський, С Шепедій, О. Шухевич та ін.

Революційна настроєність оточення “Руської трійці” – учасників конспіративного польського руху (зокрема таємної організації “Союз друзів народу”, заснованої у Львові | 1833 р.) – А. Бельовського, М. Гординського, семінаристів Р. Крижанівського, М. Кульчицького, Й. Охрімовича, М. Мінчакевича, М. Гадзинського, І. Покінського, Ф. Константиновича, І. Станчака, Т. Вісньовського та ін. – стала поштовхом до національно-культурної, хоча ще не досить виразно політично окресленої, діяльності “Трійці”. Роман-і тичний рух на Західній Україні вже в своїх початках був І явищем ідеологічним, хоч і здійснювався у літературно-куль-І турній формі. Ідеологічним аспектом значною мірою зумовлювалася й увага “Руської трійці” до фольклору та національної історії, у яких побратими шукали духу свободи, боротьби й героїзму. Як вказував І. Франко, замисли гуртківців були “витворити одноцільну полудневоруську мову і літературу і при їх помочі воскресити цілу полудневоруську націю до нового життя духового і громадського” |29, 43 ). І. Вагилевич вірив, що завдяки просвітительській і культурно-освітній роботі “наші краяни виступлять в жизнь європейську як народ, уцивілізований прикметно до духу і потреби веремня” (лист до Я. Головацького від 1 липня 1843 р.) 6.

Молоді ентузіасти рішуче відкинули помилкові погляди В. Залеського на українську мову як діалект польської, його заперечення потреби творення української літератури. Під впливом “Трійці” гуртківці М. Кульчицький, І. Білинський, М. Мінчакевич, М. Козанович, Й. Скоморовський, І. Бірецький, С. Семенович, М. Тимняк та інші збирали й вивчали матеріали з давньоруської та української історії, літератури, слов’янських мов, етнографії, усної народної творчості. У 30-х роках активно займався фольклорно-збирацькою роботою на бойківсько-лемківському пограниччі Михайло Мінчакевич (1808-1879): М. Шашкевич з вдячністю згадав його в “Передслів’ї” до “Русалки Дністрової” серед тих, що “пристроїли” її “піснями народними і стариною”, а І. Франко згодом черпав матеріали з його рукописної збірки народних прислів’їв для свого видання “Галицько-руські народні приповідки” <,

Зв’язок з львівським гуртком підтримували збирачі фольклору Г. Ількевич, М. Верещинський, М. Гнідковський, Л. Данкевич, К. Блонський. Учитель з Коломиї Григорій Ількевич ще в 20-х pp. розпочав рукописний зшиток “Sobranyje pisen ruskich historycznych”; загалом же він зібрав близько 300 українських історичних, ліричних і баладних пісень, коломийок, гаївок. Після його смерті Я. Головацький видав “Галицькії приповідки і загадки, зобраниє Гр. Ількевичем” (Відень, 1841); до книжки ввійшли також матеріали Я. Головацького та І. Бірецького.

У 1838 р. І. Вагилевич упорядкував кілька рукописних збірників – переважно світських колядок та щедрівок – і передав їх П. Шафарикові, П. Киреєвському, П. Лукашевичу та В. Мацейовському. В 1843 р. він надіслав фольклорно-пісенний збірник “Слов’янське свято коляда” з “Передмовою” М. Погодіну. Жоден з цих збірників не був опублікований. Результатом фольклорно-збирацької діяльності “Руської трійці” та її однодумців стало тритомне (у чотирьох книгах) видання “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”, упорядковане Я. Головацьким (1878).

Для становлення нової української літератури на західноукраїнських землях характерне складне взаємовідношення різних ідейно-художніх тенденцій. Основою літературного розвитку став пафос національно-культурного відродження, що зумовило панування романтизму в синкретичній ідейно-художній системі, у якій співіснували також тенденції просвітительського реалізму та сентименталізму. В силу історичних умов на Західній Україні виник характерний для літератур поневолених націй патріотичний варіант романтизму. Його настрій виявився у загалом бадьорому, закличному тоні творчості молодих літераторів.

Оптимістична тональність, палкий, хоча й багато в чому неясний, порив властиві уже першій рукописній збірці львівських семінаристів “Син Русі” (1833), до якої увійшли вірші, складені народною мовою: “Слово до чтителей руського язика” та “Дума” (перша редакція “Погоні”) М. Шашкевича, “Сатира”, “Розсвіт”, “Роксолян, ілі Танець руській” Михайла Мінчакевича (1808-1879), “Радость весни” Й. Левицького з Бовшева. “Русин” Й. Левицького з Августівки та ін. Ця рукописна збірка є першою відомою нам пробою зачину нового українського письменства в Галичині, твореного народною мовою, на фольклорній основі і наснаженого національно-патріотичними почуттями. Шашкевич та його побратими закликали молодих “синів Русі” усвідомити власну національну ідентичність і гідність (“Русин я си зроду, тим ся величаю…”), повернутися обличчям до своєї історичної батьківщини (“Бо Русь – край наш, наша мати”), згуртуватися в боротьбі за її національне відродження, просвітити “руський” ум і прищепити “руському серцю” любов до “муз” – тобто нових, переважно романтичних художньо-естетичних віянь, що домінували в тогочасному європейському літературному процесі і в слов’янському відродженні.

Творці “Сина Русі” орієнтувалися на такі характерні парадигми романтичного художнього мислення, як культивування “народного стилю”, фольклоризму, етнографічного побутописання, утвердження національно-патріотичних почуттів, пробудження історичної пам’яті, поетизація народу, його звичаїв та обрядів, національної історії, рідної природи, самовираження автономної особистості, увага до індивідуальної людської долі. Ця романтична збірка сама була, таким чином, прикладом реалізації отого задекларованого в її програмному вірші “До синов Русі” невідомого нам О. Г. заклику “защіпити” “в руськім серцю” любов до нового віршотворення, нової словотворчості.

Учасники “Сина Русі” залюбки використовували народнопісенні жанри, мотиви, образи, прийоми, ритмомелодику, народні фразеологізми; серед віршів збірки подибуємо літературну обробку місцевої народної легенди (анонімний “Хрестец камінний край Любачева”), героїко-романтичну баладу, створену шляхом оригінального переосмислення народнопоетичного матеріалу, зокрема фольклорної балади драматично-побутового плану (“Дума” М. Шашкевича). Певне суголосся з рефлексійністю народнопісенної лірики вловлюється у вірші “Молитва хлопця” О. Глинського.

Водночас автори збірки зверталися й до суто літературних форм – пробували опанувати народною мовою поетичні жанри громадського послання (“До синов Русі” О. Г., “Слово до чтителей руського язика” М. Шашкевича), вірша-алегорії (“Сатира” М. Мінчакевича), віршового пейзажу (“Розсвіт” М. Мінчакевича, “Радость весни” Й. Левицького з Бовшева, “Віхер” Г. О.), громадянського маніфесту (“Русин” Й. Левицького з Августівки), складну ритмічну модифікацію восьмивірша (“Радость весни”), зробити переклад з Анакреонта (“виїмок” А. Гадинського). До своєрідного схрещення жанрових ознак народної календарно-обрядової поезії (веснянок, русальних, петрівочних та купальських пісень) і віршового громадянського маніфесту вдався М. Мінчакевич у “Роксо-ляні” (книжно-поетичним за ритмічною структурою чотиривіршам передує рефрен, запозичений із народнообрядового дійства). Таким чином, уже в цій першій збірці віршів галицьких семінаристів відбувалося взаємодоповнення різних за походженням художніх тенденцій – фольклорної та книжно-словесної, що стало характерним для становлення й розвитку нової галицько-руської і всієї української літератури.

Уміщені в “Сині Русі” вірші художньо нерівноцінні; вони хибують на недосконалість, точніше, невиробленість літературної форми. (Та не забуваймо, що це були тільки перші проби віршування народною мовою!) До кращих належать твори М. Шашкевича, М. Мінчакевича, “До синов Русі” О. Г., анонімний “Хрестец камінний край Любачева”, позначений певним драматизмом, натхненна ода весні й молодості “Радость весни” Й. Левицького з Бовшева, “Віхер” Г. О., де подано романтичний опис бурі, переклад “З Анакреонта” А. Гадинського. З віршів Мінчакевича найцікавішими є “Роксолян” і “Сатира”; остання варта уваги як відгук на тодішні польсько-українські національні суперечки: в образі “впертого” брата в ній виведено “русина”, “думного” – поляка, а “сусіда третого” – Австрію. “Роксолян” же прикметний не тільки патріотичною наснагою, а й спробою відтворити етнографічні реалії побуту українського народу. Така ж спроба наявна і в Мінчакевичевому “Розсвіті”, у якому автор виявив спостережницький хист. Щирістю й невимушеністю вислову зворушує фольклоризований вірш Мінчакевича “Розлука”, написаний на мотив прощання закоханих.

Крім віршів, уміщених у “Сині Русі”, М. Мінчакевич склав також любовну елегію “Думка” (1834) в стилі народно-ліричних пісень про кохання (опубл. 1912 р.), а Иосиф Левицький з Бовшева – перший в українській літературі переклад народною мовою балади А. Міцкевича “Альпугари” (з поеми “Конрад Валленрод”; цей переклад зберігся в окремому рукописі, датованому 1833 p.).

“Син Русі” був лише систематизацією творів гуртківців і ще не призначався для публікації.

До друку “Руська трійця” підготувала наступну збірку – “Зоря” (1834), що відкривалася портретом Б. Хмельницького і складалася з деяких фольклорних записів та оригінальних творів гуртківців. Однак львівський цензор В. Левицький і галицький митрополит М. Левицький визнали цей альманах непридатним для друку передусім тому, що, з огляду на місцеві обставини, “самі тільки нагадування про сумні історичні події, зв’язані з релігійним і політичним гнітом, який під колишнім польським урядом терпіли тутешні жителі і корінні русини особливо через вплив єзуїтів і лихварів, яких використовувано як знаряддя утиску і який спричинив криваву відплату під час козацьких війн Хмельницького, викликали б гіркі відчуття, коли б рукопис був надрукований і розповсюджений”. До того ж збірка, на думку цих офіційних осіб, могла 6 поставити під сумнів відданість “галицько-руської нації” та її духовенства цісарському урядові і дати привід для звинувачення їх у прихильності до Росії (особливо тому, що один з авторів – М. Шашкевич – підписався прибраним ім’ям Руслан). Нарешті, цензор і митрополит приписували семінаристам займатися теологією і пробувати свої літературні сили у творенні народною мовою “загальнокорисних моральних книжок для народу”7.

Після невдачі з “Зорею” Шашкевич, Вагилевич і Головацький на її основі упорядкували новий альманах – “Русалка Дністровая” уклавши його з народних пісень, власних оригінальних творів, перекладів сербських пісень та уривків з “Краледворського рукопису”, статей літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. Цю збірку Головацькому пощастило опублікувати в Будині наприкінці 1836 р. (на титульній сторінці альманаху дата – 1837), в обхід львівської цензури, за допомогою Г. Петровича, сербського громадсько-політичного та культурного діяча. “Русалка Дністровая” стала першим опублікованим фольклорно-літературним альманахом західноукраїнських літераторів. Однак той же львівський цензор В. Левицький заборонив поширення цієї збірки – “в основному з тієї причини, що вміщені в ній статті є несвоєчасним духовним витвором екзальтованої юнацької фантазії, читання якого, особливо в теперішній час, може ввести в оману легковажних і викликати у них невдоволення існуючим”8. 800 примірників “Русалки Дністрової”, надісланих до Львова, були конфісковані, читачі – переважно поза Галичиною – одержали тільки 200. З конфіскованих примірників альманаху у львівському цензурному комітеті збереглося 600; вони вийшли у світ 1848 р.

Ще у спрямованій проти латинізації українського алфавіту статті “Азбука і Аbесаdio”, виданій окремою брошурою в 1836 p., M. Шашкевич здекларував романтичне розуміння народної літератури. Причому на статті позначився вплив пройнятої гердерівськими ідеями передмови В. Залеського до збірки 1833 p., зокрема думки про поділ поезії на природну й штучну. Разом з тим у розвідці відбилися просвітительські погляди: “Література є постійною потребою всього народу. Основна мета її і завдання – ширити освіту серед всього народу аж до окремих його представників”9.

Ідейно-художньою основою творчості “Руська трійця” вважала фольклор як історично правдиве відображення життя народу, вираження його “руської душі”.

Діячі “Руської трійці” ставили народну поезію вище за тогочасну галицько-українську літературу, що розвивалася в руслі шкільного класицизму. Народним вважалися фольклорний твір або близький до нього. Вміщені в “Русалці Дністровій” українські історичні пісні про козацтво, про боротьбу проти іноземного поневолення, пісні про кохання, зразки народної обрядової лірики, а також переклади сербських пісень і фрагментів з “Краледворського рукопису”, переважно інтимного плану, покликані були представити самобутній “народний стиль” як основу нової літератури.

Фольклористичні погляди “Руської трійці” значною мірою викладені в опублікованій у “Русалці Дністровій” рецензії М. Шашкевича на збірник “Ruskoje wesile”. У цьому першому в галицько-руських виданнях зразку критичної рецензії Шашкевич дорікав Лозинському за описовість, відсутність глибокого осмислення народних пісень з погляду актуальних завдань національно-культурного розвитку, вимагав визначати час виникнення фольклорних творів, спільне в піснях прадавніх і “нинішніх” (це мало доводити єдність народу), їх жанрово-сюжетні ознаки, особливості поетики тощо.

Основною ознакою народності в літературі “Руська трійця” вважала народну мову. У руслі романтичної абсолютизації мистецтва орієнтація робилася на народнопоетичну, а не на живу розмовну мову. Та важливо, що діячі “Руської трійці” в своїй творчості орієнтувалися не лише на галицький мовний діалект, а й на мову основної маси українського народу, вживану у фольклорі та літературі Наддніпрянщини. Саме поняття народної мови М. Шашкевич та його романтичні однодумці розуміли як невіддільне від поняття “духу” народу. Тим-то створити літературу народною мовою означало разом з мовою ввести у письменство її носія – народ.

У “Передговорі к народним руським пісням” “Русалки Дністрової” І. Вагилевич виклав романтичну концепцію “руського народу” та етнічної самобутності наддністрянських українців. На його погляд, народна субстанція склалася переважно ще в Київській Русі і згодом вистояла в тяжких умовах іноземної експансії та соціального гніту. На цій концепції позначився певний вплив гердерівського трактування слов’ян як ідилічного, миролюбного “голубиного” народу. Водночас, на думку І. Вагилевича, в часи “ужасної недолі” – монголо-татарської навали – і в добу козаччини, уславленої “лицарськими ділами”, в народі сформувалися героїчні риси характеру.

Якщо у “Святій Русі”, за Вагилевичем, існувала соціальна гармонія у відносинах між князями, боярами і простолюдом, то в період занепаду загальноруської державної єдності внаслідок князівських міжусобиць (чим скористалися зовнішні вороги) з’явилися свої “лукаві хіснолюбці, які, приставши до ворогів, чуженіли, а здвигшися з ними, кували чіпи своїм браттям”.

Оскільки в історичній концепції “Руської трійці” основною дійовою особою вважався народ, між історією і фольклором ставився знак рівності. (“…Народ руський прославлявся, гараздував, білився, боровся, розбивав тугу і надіявся – таким конче і гадкам його, і пісням бутаг, – писав у “Передговорі…” І. Вагилевич). Історія трактувалася побратимами як розвиток у певних національних і тільки частково соціальних відносинах, родинно-побутових стосунках “народного руху” (при цьому історичний час уявлявся лише частиною сакрального, християнського, часу, вічності). Сучасний народ вони трактували як наступника попередніх поколінь, життя яких вважали прикладом для наслідування. У дусі романтизму “Руська трійця” дивилася на сучасність із позицій ідеалізованого минулого.

З романтичним розумінням народу пов’язувалися відповідно тип і завдання літератури, в якій значна увага приділялася оспівуванню історичних часів. У “Передговорі…” І. Вагилевич розрізняв три історичні епохи в житті “руського народу”: князівська Русь, козаччина і сьогочасність. Ідеалізована давньоруська епоха, коли були “мир, і гаразд, і любов взаємна”, протистояла в уяві письменника двом наступним. З цього протиставлення героїчної боротьби в минулому і “ганебної покори” в “сьогоденні” М. Шашкевич робив сміливий для тих умов висновок: “Лучше борба нещаслива, як нинішня тихота…”10.

Інспірована великою мірою “Дочкою Слави” Коллара антитеза сучасності і “передвіцького часу”, коли руський та інші слов’янські народи переживали добу розквіту, сформульована у вірші М. Шашкевича “Згадка”:

Заспіваю, що минуло.

Передвіцький згану час, –

Як весело колись було.

Як то сумно нині в нас!11

Під знаком подібного контрасту минулого й сучасного, посилань на “історичне право” проходило все слов’янське відродження. З таких уявлень “Руська трійця” виводила мету – відновлення “вільної” атмосфери минулих часів. Крім апеляцій до “історичного права”, мала місце просвітительська пропаганда “приобрітенія природніх прав усьому народові, розширення правдивої людськості, істинного чоловіколюбія через розширення наук і проч.”, як писав у 1841 р. Я. Головацький и.

Перші прояви омріяного відродження народу молоді патріоти вбачали в літературному русі. У фрагменті “До читателя” М. Шашкевич розмежовував “словесність руську” на три часові “переділи” – “величественний Бояновий, запорчений польський, движшийся народний”13.

І. Франко назвав “Русалку Дністровую”, спрямовану відразу проти трьох тодішніх авторитетів – літературно-церковного, політичного і соціального, – “свого часу явищем наскрізь революційним” , “Ціла “Русалка”, – писав він, – се немов один неясний прорив чуття людського серед загального затупіння та одичіння. Се її найбільша, найреволюційніша ціха” 126, 92]. На противагу церковній культурній традиції, письменству шкільного класицизму збірка відзначалася світським змістом, просвітительсько-романтичним спрямуванням; вона поклала початок секуляризації літературно-художнього процесу на західноукраїнських землях. Творці й упорядники “Русалки Дністрової” з успіхом використали народну мову й український алфавіт (“гражданський” шрифт), вказали на єдність українського народу, закликали до спільної слов’янської діяльності проти гнітючої атмосфери цісарського абсолютизму. В альманасі вони представили творчість простолюду, підтримали народний протест проти гноблення (“Олена” М. Шашкевича, “Мадей” І. Вагилевича), вийшли на рівень інтернаціональних зв’язків із всеслов’янським культурно-прогресивним рухом (ідея всеслов’янської єдності відбилася як в оригінальних віршах, так і в перекладах з інших слов’янських мов). Чільною постаттю серед галицьких “будителів” був Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843), за висловом І. Франка, “батько нового, народного галицько-руського письменства” . Народився він у с Підлисся Золочівського повіту на Львівщині в сім’ї священика. Освіту здобув у Золочівській німецькій школі, Львівській та Бережанській гімназіях, а в 1829-1838 pp. – у Львівській семінарії (з перервою у ; 1830-1833 pp., коли був виключений за порушення статуту). Відвідував лекції з філософії у Львівському університеті. З 1838 р. до кінця життя був сільським священиком. Літературна діяльність Шашкевича припадає на 1833- 1843 pp. Творчий і науковий доробок письменника складається з понад тридцяти віршів, незавершеної поеми “Перекинчик бісурманський”, “казки” “Олена”, переспівів і перекладів з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької мов, кількох статей і нотаток. У 1836 р. цей, культурний діяч склав першу українську “Читанку” для народних шкіл. Видана у 1850 p., вона знаменувала початок нової української літератури для дітей. Зберігся фрагмент Шашкевичевого переспіву “Слова о полку Ігоревім” – “Плач Ярославнин”.

Провідною в художньому світі Шашкевича є антитеза “національна воля в минулому – неволя в сучасному”, з якої виводиться мета – відновити минулу свободу. Цей історико-романтичний двосвіт, а також відчуття відірваності західних українців від основної маси українського народу зумовили характерну особливість Шашкевичевої творчості: вона пройнята мотивами розірваного “зв’язку часів”, утраченої гармонії, сприйманням світу як роздвоєного цілого (не тільки в історичному плані: минуле – сучасне, а й в індивідуально-психологічному: кохання – розлука, доля – недоля), а відтак – і прагненням подолати цю неприродність становища. Глибоко особисте, як це властиво романтикам, відчуття історії в Шашкевича, втілюване у відчутті гордості за колишню велич народу і жалю за втратою минулої волі, вийшло за межі громадянських тем і поширилось на лірику любовну та лірику долі.

Мотиви національно-культурного відродження звучать у його громадянських поезіях: вірші “Згадка”, закличних дружніх посланнях, адресованих ровесникам, освіченій молоді, – “Слово до чтителей руського язика”, “Побратимові, посилаючи єму пісні українські”, фрагментах “Відкинь той камінь, що ти серце тисне!”, “Руська мати нас родила”. Із цих творів постає образ автора-патріота, який репрезентує молоді прогресивні сили народу. У “Слові…” лунають просвітительські заклики до “юних другів” – “Гоніть з Русі мраки тьмаві!”, “Разом к світлу!” – та замість ранньо-просвітительського космополітизму тут вчуваються властиві романтизмові патріотичні ідеї. Наснажений любов’ю до материнської мови фрагмент “Руська мати нас родила” перегукується з палкими рядками про рідну мову з поеми чеського романтика К. Г. Махи “Травень”.

В епічних поезіях галицько-українського митця – вірші “Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139”, фольклорних стилізаціях “О Наливайку”, “Хмельницького обступленіє Львова (Строєм народної пісні)” – опрацьовується історична тема, звучить апеляція до старовини, звитяжної визвольної боротьби народу із загарбниками – польською шляхтою. Тут своєму інертному сучасникові палкий романтик підтекстом нагадує: “Ти не неволі син!…” Цими творами Шашкевич ввів у літературу фольклорну “історичну людину”, образи-персонажі загальнонаціонального звучання.

Романтична дисгармонія світу проступає у зверненні поета до традиційного фольклорного мотиву розлуки закоханих (“Туга”, “Вірна”, “Думка”, “Нісся місяць ясним небом”, “Туга за милою”, “До милої”) чи родичів (“Погоня”). Інші мотиви, що відбивають відчуття задушливої атмосфери феодального суспільства, – це мотиви знедоленості, сирітства, самотності. У таких віршах домінує меланхолійний тон, але смуток є формою протесту особистості проти пригноблюючого й інертного середовища. Поет довірливо допускає читача до світу своїх інтимних почуттів. Гуманістична концепція homo sensibilis – (чуттєвої людини) – виражена в поетичних творах, викладених як романтична сповідь серця, “життя душі” ліричного героя: “Місяченько круглоколий”, “Розпука”, “Лиха доля”, “Над Бугом”, , “Підлисс”, сонет “Сумрак вечерній”. Запрограмованим, передбаченим літературним (класицистичним) етикетом почуттям протиставляється справжнє (у романтичному трактуванні і ще зі значними елементами фольклорної умовності) внутрішнє життя індивіда. Саме в “поезії долі” в Шашкевича вже почав складатися образ ліричного героя (у “любовній” ліриці поета, крім польськомовних віршів “A wiesz ty?.. (Do Julii…)” i “Moje niebo (Julii…)”, ліричного героя ще немає”). В українській романтичній поезії передшевченківської доби ліричний герой найталановитішого митця “Руської трійці” став найближчим попередником аналогічного образу в Шевченка, а сам Шашкевич, по суті, – першим ліриком нової української літератури.

У поетичному світі Шашкевича наявний ряд наскрізних парних протилежних мотивів. Це мотив розлуки – від поетової “розлуки із долею”, “з гараздом”, рідною “веселою сторононькою”, розлуки закоханих до розлуки народу із своєю колишньою “волею” і контрастний йому потужний мотив єдності, братання – від єднання закоханих і їх вінчання до консолідації молодих патріотичних сил Галицької Русі, єдності Західної і Східної України та, нарешті, до братання всеслов’янського. Наскрізним є мотив світлої туги, пориву до високого. Це туга за милою, родиною, “колодязем студененьким”, його цілющою, живодайною водою, за втраченою національною незалежністю, за кращим майбутнім. Нарешті – мотив віри, такий істотний для настроїв “будителя”. При всій неясності ідеалу кожна клітина Шашкевичевої поезії наснажена живим чуттям і таким глибоким емоційним зарядом, якого ще не знали галичани у своїх мертвонароджених “язичієвських” віршових композиціях. “Чуття – а панщина!” – згадує І. Франко |26, 92] той контраст між застоєм духовності в Галичині й гарячою лавиною, вибурхнутою з глибин Маркіянового серця.

У поетичній творчості Шашкевича здійснювалася еволюція від преромантизму до романтизму. Подібний розвиток притаманний не лише Шашкевичевій поезії, в цьому річищі взагалі відбувався закономірний рух галицько-української літератури від фольклорної імперсональності до проблисків нового типу особистості – “суверенної людини”, до становлення особистісного начала, від раціоналістичного світобачення до романтичного світовідчуття.

Певна частина поетичного доробку Шашкевича ще перебуває в руслі преромантизму. Це ранні твори, в яких просвітительська ідеологія поєднана з прикметами романтичного світобачення: “Слово до чтителей руського язика”, сонет-послання “До***”, де просвітительсько-класицистична абсолютизація розуму, стоїчного спокою, гармонії співіснує з романтичною концепцією людини, яка ставиться в центр універсального буття. До преромантизму належать сентиментальне послання “Син любимому отцю”, а також фольклорні стилізації з властивою їм імперсональністю (“О Наливайку”, “Хмельницького обступленіє Львова”, “Погоня”), переспіви та переклади зі слов’янського фольклору, анакреонтика з її увагою до чуттєвого світу людини. На межі преромантидму та романтизму перебувають любовна лірика (“Туга”, “Вірна”, “Туга за милою”, “До милої”), медитація “Веснянка”, де крізь народнопісенні імітації прозирають особистісні ремінісценції, самобутні образи.

Чільне місце в поетичному світі Шашкевича належить романтичним творам: оригінальним віршам і фрагментам, пройнятим громадянською наснагою, патріотично-визвольним пафосом, духом боріння (“Згадка”, “Побратимові”, “Відкинь той камінь”, “Руська мати нас родила”, “Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139”), “ліриці долі” (“Місяченько круглоколий”, “Розпука”, “Лиха доля”, “Над Бугом”, “Підлисє”, “Сумрак вечерній”) з виразними ознаками образу ліричного героя, а відтак – нового, суверенного типу особистості.

У різних віршах Шашкевича з неоднаковою силою виявляються його поетичне обличчя та неповторна індивідуальність. За винятком окремих фольклорних стилізацій і переробок (“0 Наливайку”, “Хмельницького обступлєніє Львова” та ін.), поет зумів тією чи іншою мірою виявити власну творчу позицію, особистісно-психологічне начало, подолати опір фольклору й органічно використати його ідейно-художні багатства. Тому нема підстав ототожнювати Шашкевича з образом народного співця із своєрідного поетичного маніфесту (“Бандурист” | – уривка з незавершеної поеми “Перекинчик бісурманський”. Захоплений поезією Шашкевича, І. Франко не набагато перебільшував, відзначаючи “її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можливість із-за кождого твору, із-за кождого стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце”. Далі І. Франко слушно вказував, що народні пісні “тільки наполовину могли бути для нього взірцем: вони так само прості і натуральні, та при тім вони імперсональні…” . У цілому творчість Шашкевича, об’єднуючи народнопісенне й особистісно-творче начала, знаменувала перехід від універсальних художніх систем – іикільного класицизму і фольклору до конкретно-історичної – романтизму. При цьому письменник творчо опрацьовував і літературні жанри, що побутували в польському романтизмі (поетичне послання, маніфест, сонет, елегія, поема, новела).

У романтичній новелі-казці “Олена”, що започаткувала нову художню прозу на західноукраїнських землях і стала першим твором романтичної прози й першим зразком жанру новели в українській літературі, Шашкевич уславив карпатських опришків як захисників пригноблених, народних месників, висловив протест проти соціального гніту. Як і у віршах “О Наливайку”, “Хмельницького обступлєніє Львова”, позитивним героєм у цьому гостросюжетному творі виступає народний ватажок (опришок Медведюк). “А тота ціла картина оприського курища, – писав І. Франко, – так чудно і артистично змальована Шашкевичем в “Олені”, чи ж не виходить вона на апофеоз того єдиного протесту проти неволі, який тоді був можливий для народу?” 126, 92). І. Франко недаремно вжив слово “тоді” – він аж ніяк не ідеалізував і не абсолютизував свавільні акції простолюду, зокрема криваву помсту, розуміючи, що в нові часи конституційна монархія уможливлювала інші, цивілізовані шляхи боротьби проти гноблення.

В “Олені” опрацьовано новелістичний фабульний матеріал (незвичайна, але правдоподібна подія), у ній наявне новелістичне, стисло виписане закінчення, в основі якого – різкий поворот дії. Водночас у Шашкевича новела-казка щедро орнаментована фольклорною символікою і лежить у руслі освоєння європейськими романтиками художньої умовності усної народної творчості. Казковість сюжету “Олени” надають і поетизація зображуваного, підкреслення незвичайності не тільки дії, а й дійових осіб – опришків. Ватажок легендарних карпатських захисників народу Медведюк, чий портрет і образ явно гіперболізовані, наділений рисами казкових персонажів – це немовби та фантастична сила, до якої по допомогу звертається герой фольклорної казки. Прикметне й живописне тло дії, зокрема верховинський “пейзаж-марево”. За слушним спостереженням М. Гнатишака, “коли Кулішеву “Орисю” справедливо можна вважати за недосяжний у нашій літературі зразок класичної ясности і прозорости, – то Шашкевичева “Олена” є досконалим артистичним виявом романтичної таемничости”14.

Маркіянові Шашкевичу судилося стати найяскравішим зачинателем нової літератури демократичного спрямування на західноукраїнських землях. Заслуги його полягають і в тому, що він своєю громадсько-культурною діяльністю спричинився до пробудження національної самосвідомості галицьких українців, а стверджуючи думку про єдність українського народу, розділеного кордоном, виступив за возз’єднання західноукраїнських земель із східнослов’янськими. Письменник увійшов в історію також як виразник соціальних прагнень трудящих, єднання вільних слов’янських народів. В очах наступних поколінь колоритна постать цього “будитєля народного духу” зросла до символу взірцевого письменника-патріота, поборника дружби народів.

За типом митця, котрий у своєму поетичному доробку синтезував фольклорний і літературний первні, органічно поєднав громадянські мотиви з інтимно-сповідальними інтонаціями, мажорну закличність з камерними переливами, органічну творчість з перекладацькою, М. Шашкевич виявився предтечею великого Івана Франка.

Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866), як і Шашкевич, здобув семінарсько-університетську освіту. У двох поетичних творах українською мовою та кільканадцятьох польською виступив послідовним романтиком. Його польськомовні твори, написані в 1829-1841 pp., збереглися в автографах – окремому зошиті і рукописній збірці під назвою “Poezie D. J. Wagilewicza, It”15. В інтимно-ліричних віршах-ретроспекціях “До L***” (звернення до котрогось із друзів юнацьких літ), “Wspomnienie” (“Спомин”), “Zycie” (“Життя”), “Te, sknota” (“Туга”), “Terazniejszosc” (“Теперішнє”) поет, кинутий “холодною рукою долі” у вир життєвих перипетій, з сумом згадує своє щасливе минуле – “весну життя”. Відчуття розірваного “зв’язку часів” тут постає в індивідуально-психологічному плані. В поезії “Stance do m Z ” (“Станси до М. 3.”) ліричний герой, охоплений передчасною “старістю душі”, благає в коханої тільки згадати його колись, у вірші “Spolkanie” (“Зустріч”) уславлює кохання, що рятує його від зневіри й самотності. Елегійна лірика Вагилевича (“думки”, за його визначенням) символізує драматизм і проблематичність досягнення духовної свободи й самореалізації непересічної особистості в суспільстві.

В іншому ключі створено цикл “Dumy” (“Думи”) з тієї ж збірки “Poezie” – чотири ліро-епічні мініатюри героїко-історичного змісту, побудовані на історичних джерелах і народних легендах, пересипані поетико-стилістичними рємінісценціями зі “Слова о полку Ігоревім” і написані в стилі цієї літературної пам’ятки ритмізованою прозою. Епіграф із “Слова…” (“Уже-бо, братіє, невеселая година встала…”) увиразнює і посилює трагічну тональність “дум”, у яких ідеться про зруйнування ханом Батиєм галицько-руських міст Пліснесько (“Piesniarisko”) і Бич (“Bycz”), а також знищення турками “града” Добрилів (“Dobrylow”). Четверта мініатюра, власне історико-політична медитація “Dniestr” (“Дністер”),

Відбиває авторську тугу за старими князівськими часами, “давньою славою” Галицько-руської землі, загарбаної згодом польською шляхтою. “Думи” символізують боротьбу Галицької Русі проти монголо-татарського нашестя та інтервенції з боку султанської Туреччини і королівської Польщі.

У “Русалці Дністровій” надруковані його легендарно-історична поема “Мадей”, близька до жанру народної героїчної балади, і любовно-психологічна балада з демонологічними мотивами й образами “Жулин і Калина”, названа автором “казкою”. Стиль поеми інкрустований ремінісцен-ціями із “Слова о полку Ігоревім”, до речі, перекладеного письменником українською мовою. У центрі цього Вагиле-вичевого ліро-епічного твору – опоетизований образ ватажка г “легіників” – “сив Мадея” (поема побудована на народних -‘ легендах про однойменного опришка). Творець ліричних “знімків душі” тут виявив себе сильним поетом-трагіком, співцем боротьби карпато-руського населення проти угор-, ських феодалів. У баладі “Жулин і Калина” авторська увага ^ зосереджена на трагічних колізіях любовного трикутника, -1 на душевних муках закоханих, на проблемі справжності почуттів і цільності натур. Через фольклорну образність Вагилевич виражає романтичне відчуття невпорядкованості світу, дисгармонії міжособистісних взаємин. *”. І. Вагилевич – автор фольклорно-етнографічних та істо-,/ ричних розвідок, присвячених переважно карпатським етніч-‘, ним групам – бойкам, гуцулам, лемкам. Особливо ціка-” вили його слов’янська й зокрема українська міфологія і ‘.{-. фольклорна символіка, – у рукописах збереглися його.*; праці “Demonologia sfowianska”, “Zarysy do demonografn”, /p “Symbolika ^bwianska”, збірка легенд і оповідань “Кгопіка V.’ Ludu z demologii ‘sfowiariskiej”.

* ЯКІВ Федорович Головацький (1814-1888), який у 30-х роках навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, в духовній академії в Кошіце й університеті в Пешті, був насамперед ученим-славістом – фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Серед його найважливіших розвідок – “Поділ часу у русинів”, “Слова вітання, благословенства, чемності і оби-чайності у русинів”, “Очерк старославянского баснословия, или Мифологии”. Особливу увагу у своїй збирацькій і дослідницькій фольклористично-етнографічиій діяльності Головацький приділяв регіону Українських Карпат (“Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі”, “Великая Хорватия, или Галицько-Карпатская Русь”), заклавши разом з Вагилевичем основи українського етнографічного карпатознавства.

У 30 – 40-х роках Я. Головацький написав ряд віршів (у 1861 р. він створив ще одну поезію – “Братові з-за Дунаю”). За винятком віршових записів в альбоми І. Срезневському та В. Ганці, вони публікувалися в альманахах “Русалка Дністровая”, “Вінок русинам на обжинки” (1847. Ч. 2) і газеті “Слово”. Типово просвітительський притче-во-алегоричний вірш Головацького “Весна” завершується знаменним висновком-настановою: “Хто працює, оре, сіє, Той і плодів ся надіс!”16 Лірико-повчальне спрямування (“Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходов…”) має й інша його фольклорно-алегорична поезія, теж надрукована у “Вінку…”, – “Річка”, яку І. Франко вважав “непоганим віршем”, створеним “при моментальнім приливі щирості” (35, 72 |. У вміщених у “Русалці Дністровій” преромантичних “Двох віночках” – імітації фольклорної балади – відтворено народнопісенний мотив вічної розлуки закоханих. Серед романтичної лірики поета вирізняється “Туга за родиною”, пройнята любов’ю до свого народу, рідного краю, рідної мови. Неясні, невмотивовані почуття “туги й жалю” ліричного героя (“Моя доля”) насправді несуть відбиток “лиха віку” – відчуття скованості, несвободи особистості в умовах несправедливого суспільства. Чи не найвдаліший вірш Головацького – громадсько-культурний маніфест “Руський з руським повстрічався…” , позначений щирістю почуттів і поетичністю вислову. У цьому творі, а також у поезії “Братові з-за Дунаю” письменник закликає наддніпрянських і наддністрянських українців до єдності. Двовірш демонструє віру поета у “велику будучність” слов’янських народів.

У творчості “Руської трійці” (найвиразніше – у Шашкевича) втілено три основних типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, і просвітительсько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу.

Народжувана українська література нового типу на західних землях привернула увагу культурних діячів Наддніпрянської України. Схвально сприйняв “Русалку Дністровую” Т. Шевченко. М. Максимович підтримав прагнення західноукраїнських письменників розвивати літературу народною мовою у листі до галицького історика” Д. Зубрицького та статті “О стихотворениях червоноруских” (Киевлянин, 1841. Кн. 2). У цій розвідці він зробив критичний огляд тодішніх галицько-українських художньо-літературних видань найвище оцінивши “Русалку Дністровую” (щоправда, в? розглядав мову цих видань як етап переходу до письменств: російською мовою). Певний вплив на галицьких літераторі мав І. Срезневський, який у 1842 р. відвідав Львів.

Значного розголосу серед галицьких українців набула полемічна стаття Я. Головацького “Становище русинів ; Галичині”, надрукована німецькою мовою під псевдонімої Гаврило Русин у лейпцігському журналі “Jahrbiicher fu slavische Literatur, Kunst und Wissenschaft” (1846. – Hft. 9. і видана того ж року окремим відбитком. Австрійські власті негайно ж заборонили розповсюдження в Галичині числа журналу з цією статтею, але вона поширювалася в списках. Це була перша публічна політична програма визвольного руху на західноукраїнських землях, яка знаменувала початок його нового етапу – політичного. Осудивши феодально-абсолютистські порядки, викривши дискримінацію галицько-українського простолюду з боку австрійських властей, польської шляхти й української денаціоналізованої верхівки, Головацький висунув ряд прогресивних вимог до уряду: скасування панщини; сприяння робітникам мануфактурної промисловості й ремісникам; поширення загальнокорисних знань для піднесення культури, промисловості й законопорядку; запровадження україномовних шкіл, викладання і дослідження української мови у вищих навчальних закладах; піклування про розвиток літератури народною мовою, збереження національно-історичних традицій і обрядів, заснування українських періодичних видань.

Разом з братом І. Головацьким Я. Головацький підготував хронологічно другий – після “Русалки Дністрової” – західноукраїнський літературно-науковий альманах “Вінок русинам на обжинки”, у двох книгах якого (Відень, 1846, 1847) були вміщені поезії, казка “Олена” та переклади М. Шашкевича; вірші, літературно оброблені прозою народні казки та небилиці, переклади сербських пісень і казок В. Даля, нарис про М. Шашкевича й етнографічні статті Я. Головацького; поетичні твори І. Вагилевича, І. Головацького, М. Устияновича, А. Могильницького, А. Лужецького, Л. Данкевича, К. Скоморівського; фольклорні матеріали.

Як спроба ввести в галицько-руську літературу народну мову вартий уваги панегірик (вінок з дев’яти сонетів) І. Головацького “Піснь радостного голоса”, присвячений російському цареві Миколі І з нагоди його візиту до Відня 1845 р. (опубл. 1848 p.).

У 1848-1849 pp., з початком буржуазно-демократичної революції, яка в Австрійській імперії відразу ж привела до скасування панщини і запровадження конституції (1848), в Західній Україні настало національно-культурне й літературне пожвавлення. 2 квітня 1848 р. у Львові представники буржуазії, чиновництва, інтелігенції і духовенства заснували постійно діючий орган – Головну руську раду, яка вимагала від австрійських властей проведення буржуазних реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах і забезпечення умов для вільного національно-культурного розвитку галицьких українців. У відозві до українського народу від 10 травня 1848 р. Рада вперше офіційно проголосила галицьких русинів частиною українського народу. За свою відзнаку Головна руська рада взяла герб галицьких князів Романовичів (XIII ст.) – золотий лев на голубому тлі, а національним визнала синьо-жовтий прапор (ці символічні барви “народу руського” оспівав М. Устиянович у вірші “Братки”).

У жовтні того ж року відбувся з’їзд діячів української науки й культури (“Собор учених руських”), метою якого було згуртувати сили галицько-української інтелігенції в справі національно-культурного відродження. Найактивнішим учасникам львівського з’їзду – прогресивно настроєним М. Устияновичу, Я. Головацькому, І. Жуківському, Р. Моху, Й. Лозинському, Й. Левицькому (з Перемиської землі), І. Гушалевичу та ін., які висловилися за народно-демократичний розвиток літератури, – вдалося одержати перемогу над консервативно настроєними представниками вищого духовенства – прихильниками шкільного класицизму, які опинилися в меншості. На з’їзді було засновано культурно-просвітнє товариство для видання дешевих книжок для народу “Галицько-руська матиця” на зразок чеської та південнослов’янських. Це товариство видало “Буквар для школ в Галіції” А. Добрянського (1848), “Граматику руського язика” Я. Головацького, драму у віршах “Справа в селі Клекотині” Р. Моха (1849), “Читанку для малих дітей” М. Шашкевича (1850, 1853) та ряд інших книжок. З 1849 р. культурне й наукове життя Галицької Русі зосередилося в Народному Домі, заснованому у Львові з ініціативи Головної руської ради.

Під тиском галицько-руської громадськості австрійський уряд дозволив викладання українською мовою в народних школах Східної Галичини і розпорядився ввести українську мову як обов’язковий предмет у тутешніх гімназіях (мовою викладання в них залишалася німецька). У 1849 р. у Львівському університеті була відкрита кафедра української мови та літератури, професором якої став Я. Головацький.

На хвилі революційного піднесення у Львові з’явилися перші українські часописи. Помітно активізувала літературний процес “Зоря галицька” – перша українська політична і літературно-художня газета, яку видавала Головна руська рада з 15 липня 1848 р. Літературно-критичні матеріали та художні твори друкували газети “Дневник руський” (1848; редактор І. Вагилевич), “Галичо-руський вісник” (1849- 1850; редактор М. Устиянович), “Новини” (1849; редактор І. Гушалевич). У “Дневнику руському” (№5, 6, 9) побачив світ перший на Західній Україні історико-літературний нарис “Замітки о руській літературі” І. Вагилевича – інформативно-популярний огляд українського письменства з часів Київської Русі до появи найновіших майстрів слова (Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша та ін.). Автор нарису підкреслив, що з кінця XVIII ст. з’явилася тенденція до розвитку української літератури, відповідно “потребам і духові народному”.

Літературний тижневик “Пчола”, який видавав у 1849 р. І. Гушалевич як продовження “Новин”, помістив статтю Я. Головацького “Іван Котляревський” (№3), у якій наголошувалося на народності творів зачинателя нової української літератури.

Окремою брошурою – “Три вступітельнії преподаванія о руській словесності” (1849) вийшли три лекції Я. Головацького, прочитані на новоутвореній кафедрі української мови та літератури Львівського університету. І. Франко звернув увагу в них насамперед на те, що Головацький “зазначував самостійність, підносив красоту руської мови” . Професор зробив огляд українського фольклору та літератури від “Слова о полку Ігоревім” до творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, М. Устияновича, обгрунтувавши закономірність зародження нової української літератури, писаної народною мовою і прикметної “обличєм народним”. Покликання галицьких письменників автор викладів убачав у тому, щоб “розвинути свою родиму словесність, свое питоме житє”, сприяти народній освіті і “переносити європейське просвіщене тихим розвоем на весь южноруський нарід”17.

У передмові до львівського видання повісті “Маруся” “О житті і сочиненіях Грицька Основ’яненка” (1849) Головацький високо оцінив Квітку як літератора, “котрий поклав нам сильну основу храму чисто народної словесності”18.

Нариси Головацького про життя і творчість задніпровських письменників не відзначалися оригінальністю – він чимало запозичив, наприклад, із статей В. Пассека про І. Котляревського й К. Сементовського про Г. Квітку, надрукованих у журналі “Москвитянин” (1841, 1843). Проте історико-літературні публікації Головацького сприяли популяризації цих письменників і становленню нової літератури в Східній Галичині. До того ж, як відзначив І. Франко, до виходу в світ першого тому “Історії Слов’янських літератур” (1879), автором якого був О. Пипін, в галузі історії літератури “для Галичини існувала тільки одна серйозна праця” – “О первом литературно-умственном движении русинов в Галиции со времен австрийского владения в этой земле” Я. Головацького (Львів, 1865).

У цю пору продовжувачами просвітительських і романтичних традицій “Руської трійці” виступили письменники М. Устиянович, А. Могильницький, Р. Мох, І. Гушалевич, Л. Данкевич та ін.

Ще навчаючись у Львівській семінарії, Микола Леонтійович Устиянович (1811-1885) написав українською мовою оду “Сльоза на гробі М. Гарасевича” (1836). У ро-мантичному посланні (у формі сонета) “Побратимові в день імені єго” (1836) письменник, оновивши класицистичну одо-писну традицію, склав шану своєму другові та натхненнику М. Шашкевичу. Сприйняте від “Руської трійці” протиставлення “щасливого” історичного минулого й безрадісної тогочасної дійсності виразно проступає у ранніх віршах Устияновича “Гей, гей, милий Боже!” та “Наддністрянка”.

З 1848 р. Устиянович активізував свою творчу й громадську діяльність, позначену демократичними рисами. У виголошеній на з’їзді “учених руських” патріотичній промові, наснаженій романтичним пафосом, письменник зорієнтував українських літераторів на народнопісенну стихію, творчість Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шашкевича та Шевченка.

Прикметно, що повернення М. Устияновича до літературної творчості в 1848 р. знаменувала “Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам’ять”. У поетичному набутку Устияновича революційних літ переплелися мотиви туги, пов’язані з утратою національної незалежності (зокрема, вірш “Дума матері руської”), і бадьорий дух відродження. Віра в майбутнє рідного народу звучить у посланнях “До “Зорі галицької”, “До перемишлян”. Майстерними є переспіви віршів з драми польського письменника Ю. Коженьовського “Karpaccy goYale” – романтичний словоспів мешканцям і природі Карпатської України “Верховинець” (“Верховино, світку ти наш!..”) і романтично-трагічна за своєю тональністю “Піснь опришків”. Обидва переспіви стали популярними народними піснями (до першої з них музику опрацював М. Лисенко). В узагальненому образку-пор-треті “Хлібороб” поет уславлює трударя – творця земних благ, схиляючись до ідеалізації селянського життя. Реалістичними засобами, переходом до об’єктивного письма відзначається поезія “Жебрак”. Наприкінці 50-х на початку 60-х років письменник створив цикл історичних поезій – переспівів окремих відомостей з “Повісті минулих літ” і Галицько-Волинського літопису.

У першій завершеній поемі нової літератури на західноукраїнських землях “Путь на полонину”, уривки з якої друкувалися в галицькій періодиці в 1850-1859 pp., Устиянович пов’язує свій історичний оптимізм із національно-культурним пробудженням, надіями на поширення освіти. Твір складається з циклу медитацій і цікавий як зразок української романтичної поеми з внутрішнім сюжетом. Поетичний виклад характеризується ліричними інтонаціями, багатством художньої умовності. Алегоричний образ “путі на полонину” символізує поступ народу з феодально-патріархальної темряви (“мраку невіжества”) до світла.

Устияновичеві належить і заслуга у становленні художньої прози на західноукраїнських землях. У просвітительсько-романтичному образку-портреті “Старий Єфрем” (“Галичо-руський вісник”, 1849) ще незначне художнє осягнення дійсності, фабула майже відсутня, натомість домінує філософсько-публіцистичний струмінь, помітний дидактизм, автор звертається до традиції церковного жанру проповіді. Водночас спостерігаються поєднання біблійної моралі і народної мудрості, етичне вивищення простолюду над панством. Романтичний образ столітнього селянина Єфрема виростає до символу народу-стоїка.

У романтично-психологічному творі “Месть верховинця (Повістка з правдивого случаю)”(Галичо-руський вісник, 1849-1850)** Устиянович протиставляє поміщицько-чиновницькому середовищу “природну людину”, проводить ідею про морально-етичну та чуттєву вищість народних низів над панством. Герой письменника Продан Наливайко – “сиротюк без кавальця землі”, музично обдарований наймит-вівчар “з гарячим, але чесним серцем” – характеризується інтенсивним, суперечливим внутрішнім життям, багатим духовним світом.

Конфлікт “повістки” побудований на основі соціальних (майнових) суперечностей любовного трикутника. Виграновується романтичний тип особистості, яка усвідомлює свою самоцінність, прагне утвердитися в суспільстві. Письменник зображує не тільки незвичайне кохання Продана, а й його тверде переконання в тому, що лише він гідний руки красуні і зможе принести їй щастя. Така впевненість сповнює Наливайка рішучістю в досягненні бажаної мети. Водночас розв’язання колізії позначене впливом просвітительської моралі і здійснюється, як і в “Наталці Полтавці” І. Котляревського, через ситуацію “змагання у благородстві”, щоправда, по-романтичному драматизовану.

У спробі прозового твору, орієнтованого на вальтерскоттівську манеру викладу й поетику пригодницької сюжето-побудови, “Страсний четвер. Повість верховинська, з місцевих поговорок” (Зоря галицька, 1852) Устиянович прагне з’ясувати соціальні причини карпатського опришківства посиленням експлуатації трудящих мас. Письменник зображує опришків подвійно: йдучи за фольклорною традицією, опоетизовує, за офіційною – осуджує.

Антін Степанович Любич Могильницький (1811-1873), теж випускник семінарії (1840), розпочав творчу діяльність ще в 1838 p., але найпліднішими для поета стали 1848-1852 pp.

У передмові до окремого видання незавершеної поеми “Скит Манявський” (Перемишль, 1852) на питання, з чого починати національне відродження, Могильницький відповів: “з народної словесності”. Під народною словесністю поет розумів літературу, писану народною мовою, засновану на фольклорі, пройняту народними думами й почуттями. Сповнена романтичного пафосу, поезія Могильницького відзначається наступальним демократизмом, громадянською наснагою, полемічністю, мажорною тональністю, безкомпромісністю. Ліричним суб’єктом більшості поезій Шашкевичевого наступника виступає власне автор – полум’яний патріот “руського народу”, соратник борців за його національно-культурне відродження. У програмному вірші-посланні “Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849)” поет покладає надію на культурне просвітительство. На противагу стоїчним мотивам, що виявилися у творчості М. Устияновича, А. Могильницький закликає, щоб “Русі, синове”, “як Прометей… Самі си світла аж з неба досягли”19. У цьому творі, а також у поетичному маніфесті “Судьба поета” автор гостро виступає проти канонів шкільного класицизму, наслідування іноземних художніх зразків (до ідеї творчого засвоєння досвіду світової літератури поет ще не піднявся), орієнтує письменників на український фольклор, на опрацювання сюжетів з життя простолюду, закликає митців до безкорисливого служіння рідному народові.

Майже в усіх творах Могильницького наявні апеляції до великої історії князівської Русі та України. Традиційна антитеза “золотого віку” в минулому й безрадісної сучасності найзриміше виражена у вірші “Згадка старовини”, позначеному натяками на соціальне гноблення, та романтичній поемі “Скит Манявський” (Зоря галицька, 1849), створеній на основі народних переказів. У поемі письменник зробив спробу відтворити історичний та місцевий колорит, розкрити народну психологію і світогляд, проте обмежився живописним викладом легенд та етнографічними замальовками. Закликаючи співвітчизників до активної праці на ниві національної культури, Могильницький гостро, як ніхто з “будителів народного духу” в Західній Україні, критикував їх за довгу “сплячку” (поетичне послання “Пробудися, соловію”, звернене до Я. Головацького, й особливо поема “Скит Манявський”). Поет дорікав полонізованим сучасникам за те, що вони цураються рідної мови, прагнуть наслідувати манери чужоземців, не знають свого історичного минулого. Нікчемним “правнукам” у поемі протиставляються “предки” – “рицарі в брани”. Біль і гнів вчуваються у рядках Могильницького “Отців мови ся встилаєм?.. Ах, невдячний, гидний встид!” (вірш ).

У першому полемічному розділі балади “Русин вояк” письменник прагне піднести “руський” патріотизм. І хоча другому розділові – фабульному, ілюстративному – шкодять австрофільські тенденції, в цілому в баладі виразно прозвучав голос галицьких русинів як частини української нації.

Літературним наступником М. Шашкевича – “найпопулярнішим із його спадкоємців” (І. Франко) – був поет і зачинатель нової драматургії в українській літературі Галичини Рудольф Іванович Мох (1816-1892), сільський священик. Ще в 1841 p., будучи семінаристом, він видав у Львові невеличку (з десяти віршів) збірку “Мотиль” – першу в Галичині книжку українською народною мовою. Дружнє послання, ідилія, філософська медитація, байка, віршове оповідання – такий жанровий спектр “Мотиля” (автор вправлявся також у писанні народною мовою панегіриків). Поет замислюється над долею трудівника в несправедливому суспільстві та місцем і можливостями людини в універсальній світобудові, а відтак підносить цінність таких людських рис, як працелюбність, приязнь, самовідданість. Збірка, підкреслив І. Франко, засвідчила, “крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної мови” у Р. Моха. Та найкраще виявився його поетичний і гумористично-сатиричний талант у драматичнім творі “Справа в селі Клекотині” . Ця гумористично-сатирична драма-притча на антиалкогольну тему побудована як художня ілюстрація до повчального переказу, очевидно, вигаданого самим автором, про міфічний Клекотин, що згорів через недогляд його мешканців-п’яниць. Навівши в передмові “До чесних читателів” цей переказ, Р. Мох акцентував на узагальнюючому і дидактичному характері своїх “драматичних сцен з панщизняних часів”. П’єса репрезентує характерний типаж західноукраїнського села першої половини XIX ст. – хлопи, баби, сільські урядники (війт, присяжний, десятник), орендар і його жінка, вояк-дезертир. За словами І. Франка, автор “драматичних сцен” зумів змалювати “очень живую и пеструю, хотя и вульгарную картину галицко-русской деревни во время барщины, с ее непроглядной темнотой и деморализацией” . У непривабливих, зумисне згущених барвах у п’єсі подано сцени пияцтва і сварок між селянами, без прикрашення показано гнітюче становище кріпачок які потерпали від чоловіків-п’яниць, а також нелад у панських сім’ях. Автор уважно аналізує не тільки сімейно-побутові, а й станові та інші соціально-ієрархічні взаємини, розвінчуючи експлуататорську сутність стосунків між паном, суддею, сільськими урядниками, орендарем, з одного боку, і кріпаками – з іншого, викриває хабарництво судових чиновників. Мохові вдалося переконливо розкрити добре налагоджену в тогочасному суспільстві систему експлуатації народу через споювання, в якій брали участь пан, сендзя”, війт і орендар. “Справа в селі Клекотині” мав прикметні ознаки просвітительсько-реалістичного твору: подвійний сюжет – реальний (соціально-викривальний) і логічний (морально-дидактичний); поряд з конкретно-реалістичними картинами, скопійованими з дійсності, – підкреслена художньо-параболічна умовність зображуваного; протиставлення негативним персонажам (п’яницям, ледарям, визискувачам) взірця моральної поведінки. В ролі останнього виступає селянин Трофим, який залюбки виголошує дидактичні сентенції, закликаючи односельців вести тверезий спосіб життя і дбати про освіту дітей як запоруку їхнього щасливого, сповненого достатків майбуття.

“Драматичні сцени” Р. Моха написані римованими віршами (чотири – і п’ятистопним ямбом, чотиристопним хореєм, коломийковим розміром та ін.), виклад жвавий, дотепний, позначений версифікаторською вправністю. Автор уміло вмонтував у текст п’єси народні вислови, прислів’я та приказки, пісні. Драма стала одним з перших у літературі зразків тогочасної розмовної мови галицьких українців. Чи ставилася ця п’єса на сцені – невідомо.

Власне, перша в Галичині українська театральна вистава відбулася у Львівській духовній семінарії ще в 1841 p., коли було інсценізовано народне весілля за збіркою Й. Лозинського “Ruskoje wesile”. У – 1848 р. в Коломиї з успіхом пройшли вистави за п’єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та С. Писаревського в переробках (етнографічних адаптаціях) І. Озаркевича. А 15 травня 1849 р. у Львові широкій глядацькій аудиторії було запропоновано сценічне втілення оригінального драматичного твору Р. Моха – повчально-сатиричної п’єси на антиалкогольну тему “Терпен – спасен” (уривки з неї друкувалися в “Зорі галицькій” 1849 p.).

На мандрівну тему про солдата-чарівника написав водевіль “Муж старий – жінка молода” (1849) Стефан Петрушевич, етнограф і фольклорист, сільський священик на Стрийщині, однак його “первописна опера, з громадських повісток уложена”, була надрукована тільки через півстоліття.

Талановитим поетом вважав І. Франко Луку Данкевича (1791-1867), галицького священика, який розпочав літературну діяльність у 30-х роках, а дебютував у другій частині альманаху “Вінок русинам на обжинки” (драматичною сценкою у віршах “Бесіда о горілці”, присвяченою проповіді тверезості, та іншими творами). Його поетичний доробок складається з написаних народною мовою понад 40 ліричних віршів (патріотичних та психологічно-сповідальних) і такої ж кількості байок, частина з яких має антикріпосницьке спрямування. З віршами (а також публіцистичними статтями на економічні та культурно-громадські теми) він виступав на сторінках газет “Зоря галицька”, “Новини”, “Слово”, журналу “Голос народний”, альманаху “Зоря галицкая яко альбум на год 1860” та збірника “Галичанин” (1862).

У поезії “Плач та потіха Руської матері” Данкевич привітав національне пробудження в революційній Галичині (“Грімкий голос ту розлягся, Бо й Лев рикнув грізно…”), палко закликав краян; “Гей, до діла враз берімся!”, бо “В сам час дім наш будувати На власній землиці”. У романтичних віршах “Коляда”, “На день 3(15) мая” (дата скасування панщини в Австрійській імперії; 1848) поет мріяв про “красну днину” для “всіх русинів”, про єднання розмежованих українських земель, про “благий день на всю Русь” (тобто Україну), радів, що “галичани за руську справу Борються різко… За ім’я рідне, мову, предків славу”. Популярності набула свого часу його сатирична політична поезія “Надгробное слово карті з 4 марта 1849 р.”, у якій висміювалася австрійська конституція, – до публікації І. Франком у 1884 р. ця поезія поширювалася у списках.

Любов’ю до рідної землі, традиційними мотивами туги, народнопісенною основою, мелодійністю вирізняються більшість творів з ранньої лірики Івана Гушалевича (1823-1903) (збірки “Стихотворенія” (Перемишль, 1848), “Цвіти із наддністрянської левади” (Львів, 1852) та публікації в періодичних виданнях і альманахах). Окремі його вірші, покладені на музику, стали популярними піснями (“Де єсть руська отчина?”, “Бурлак” та ін.).

Просвітительськи-практичне спрямування мала публіцистична і літературна діяльність Льва Трещаковського (1810- 1874), пароха з села Рудне поблизу Львова, який у 1848- 1850 pp. опублікував на сторінках “Зорі галицької” цілий ряд реалістично-дидактичних оповідань, белетризованих сільськогосподарських повчань для селян і політичних статей, у яких боронив право галицьких русинів на національно-культурний розвиток.

Улюбленою творчою манерою Трещаковського була проповідь загальнолюдських моральних засад і національно-патріотичних ідей у формі цікавого повчального оповідання, написаного живою народнорозмовною мовою і доступного для розуміння читачам і слухачам із простолюду. Особливо наполегливо письменник пропагував тверезий спосіб життя, закликаючи народ “од піяньства утікати”. Серед його оповідань на тему тверезості – “Болотнівка”, “Село Гараздівці”, “Суд, або Що Іван на тамтом світі виділ” – вирізняється “Село Липовиці, або Як то легко мож в нещастє впасти” (1849) – оригінальна притча з використанням народно-демонологічного образу (нечистий, обернувшись у па-рубка-зайду Луця Перовича, спокусив працьовитих і заможних липовицьких селян до горілки і таким чином зробив з них жебраків).

У художній формі діалогічної сценки – один селянин повчає іншого (“Петро і Павло. Розмова в лісі”, 1848) Трещаковський виклав свою політичну програму: на думку автора, шлях галицьких українців до самоутвердження і здобуття рівноправності серед народів Австрійської імперії лежить через освіту і парламентську боротьбу (вибори найдостойніших депутатів на сейм, які могли б гідно відстоювати там національні інтереси).

У 1848-1849 pp. Осип Шухевич (1816-1870), галицький сільський парох, випускник Львівської духовної семінарії, колишній учасник Шашкевичевого гуртка, вперше переклав українською мовою знамениту “Пісню про хліборобство” та деякі інші твори Вергілія, романтичну поему “Заклята рожа” і два сонети німецького поета-романтика Е. Ф. Шульце, уривок з легенди Гердера “Хоробрий воїн”, створив українізований переспів – “наслідоване з Вальтер-Скотта” – “Подорожній”. І. Франко, який видав збірку “Переводи і наслідуваня Осипа Шухевича” (Львів, 1883), у “Передньому слові” відзначив, що вміщені в ній тексти “цікаві для нас раз яко збогаченє нашої вбогої переводної літератури”, а по-друге, “тим, що вони дуже корисно свідчать о тім, як пильно переводчик прислухувався мові народній, як обшир-ним скарбом тої мови він владав” . Переклади і наслідовання Шухевича цікаві і з точки зору розвитку українського віршування – так, “Заклята рожа” відтворена італійською октавою (абабабвв), що є першим зразком використання цього розміру в українській версифікації.

П. Головацький, брат Я. Головацького, переклав українською мовою повість М. Гоголя “Тарас Бульба” (1850).

Поступові нової української літератури у Східній Гали-чині сприяв літературний збірник “Лірвак з-над Сяна” (Перемишль, 1852), в якому були вміщені поезії П. Кульчицького, П. Леонтовича, С. Осташевського, оповідання “Чиє серце, того правда” П. Леонтовича, мовознавчі статті П. Леонтовича, Й. Лозинського. Орієнтуючись на творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Бодянського, автори збірника висловилися за розвиток галицько-руської літератури народною мовою.

Становлення нової прози пов’язане з романтичною повістю Євгена Згарського (1834-1892) “Анна Смохівська” (Зоря галицька. 1855, № 18-25), сюжет якої обертається Навколо однієї події – сватання. На матеріалі з життя верховинців автор порушує популярну серед тогочасних українських письменників проблему кохання парубка й дівчини з різних соціальних верств (“багацьким дочкам а убогим синам невже ж не любитись?”). У центрі цього твору колізія між любовним почуттям як органічним виявом людської природи, позастановою цінністю особистості й приватновласницькою психологією з її прагматизмом міжособистісних взаємин. “Для любви нема ріжниці, і Смохівський над грішми, а не над серцем своєї дочки владу має” – такий лейтмотив трагедійної повісті-притчі Згарського, спрямованої проти буржуазного духу наживи.

Поряд з обумовленістю любовно-побутової колізії соціаль-ними чинниками повість “Анна Смохівська” виявляє риси романтичної двоплановості конфлікту (зачеплено проблеми людського буття взагалі, свободи волі індивіда, фатальних випадків у людському житті). Цей твір, у якому прозирають ознаки детективно-психологічного жанру, захоплює інтригуючим викладом фабульних перипетій; автор з успіхом послуговується композиційною перестановкою хронологічного порядку зображуваних подій.

У культурному розвитку Закарпаття першої половини XIX ст. певну роль відіграв поет, філософ і фольклорист Василь Довгович (1793-1849). До його рукописної поетичної збірки “Poemata Basilii Dohovits” (1832) увійшли латиномовні філософські вірші, сповідально-інтимні, любовні поезії угорською мовою, а також побутово-ліричні та гумористичні твори книжною українською мовою з елементами народної – переважно стилізації фольклорнопісенних першовзорів.

Зачинателем нової української літератури на Закарпатті є Олександр Васильович Духнович (1803-1865) – учений-педагог, письменник, видавець, фольклорист, історик та етнограф. Будучи каноніком у Пряшеві, він у 40-60-х роках очолив національно-культурний і освітній рух закарпатських українців, виступаючи за єдність своїх краян із східнослов’янською етнічною спільністю, уявляючи собі її майбутнє, щоправда, під крилом російського орла (вірш “Русскій марш”). Кращі його поезії наснажені національно-патріотичними почуттями, ліризмом, романтичним пафосом, написані мовою, близькою до народної. Широку популярність здобув вірш “Вручаніє” (“Я русин був, єсмь і буду…”), який у 60-х роках поширювався як народна пісня. Написаний язичієм, твір Духновича “Милен и Любица. Идильская повесть от древних русинов времен” (надрукований, як і названий вірш в альманасі “Поздравление русинов на год 1851”) започаткував сентименталізм в українській прозі Закарпаття.

О. Духновичу належать і драматичні спроби. Певним успіхом користувалася його драма з сільського життя “Добродітель превишаєт богатство” (1850), при написанні якої митець орієнтувався на творчість Капніста і Фонвізіна. Мова п’єси народнорозмовна.

Соціально-побутовий конфлікт між селянами, пов’язаний із злодійством, перетворився під пером О. Духновича на художню колізію між носіями протилежних ціннісних орієнтацій. Дійові особи цієї просвітительсько-реалістичної драми чітко поділяються на негативних (багатий селянин Многомав, його дружина і син Федорцьо, сусід Лестобрат, корчмар Чмуль, “ворожіля” Незохаб) і позитивних (селянин Чесножив, селянка-вдова Богумила, їхні діти, учитель і дяк Мудроглав, жебрак Богобой). Многомав вірить у всевладдя грошей, за допомогою яких надіється забезпечити синові сите, безтурботне існування. Натомість Чесножив, Мудроглав і Богобой у численних дидактичних промовах повчають, що найбільше багатство людини, яке ніхто від неї відібрати не годен, – це “серце доброє і богобойноє, чиста совість, добрий розум і честь”. Вони наставляють селян жити чесно, у згоді з власною совістю, наполегливо працювати, не пиячити, привчати дітей до праці, дбати про їхню освіту. Драма має параболічне спрямування завдяки повчальному сюжету: в останній, третій, дії, яка відбувається через десять років після перипетій, зображених на початку твору, негативні персонажі, які раніше торжествували, знеславлюються, а позитивні, навпаки, винагороджуються (справжні злодії – Чмуль, Незохаб, Федорцьо – покарані, а ті, яких вони свого часу звинуватили у крадіжках, – Чесножив і Богумила – виправдані, їхні “просвіщенні і учені” діти стали добрими, заможними і щасливими людьми). У дусі просвітительської естетики – каяття і “перевиховання” п’яниці Многомава, саморозвінчання Федорця, котрий у власній трагедії звинуватив батьків, які не пустили його вчитися.

Ідеал Духновича – людина освічена, а тому особливу увагу у драмі він приділив пропаганді шкільної освіти, закликаючи селян не шкодувати коштів на навчання дітей. Виразник просвітительських поглядів автора Богобой переконує краян: “если всегда лем при давних обичаях останеме, то всегда будеме там, де отци наші морилися”. На його думку, тільки засвоївши “способ гражданської жизні” європейської цивілізації, найновіші ремесла й наукові здобутки – і, зрозуміло, зберігши при цьому свою “прекрасну бесіду” й обряди, – “карпато-руський рід” зможе вирости у “народ великий і світу полезний”20.

Вагоме значення мав виданий Духновичем двомовний українсько-угорський буквар “Книжиця читалная для начинающих” (1847), укладений переважно з його дитячих віршів пізнавально-виховного змісту, написаних мовою, близькою до народної.

У 1850 р. письменник організував “Пряшівську літературну спілку” видавничо-освітнього характеру, яка опублікувала драму “Добродітель превишаєт богатство”, кілька шкільних підручників та літературних альманахів. її найзначнішим здобутком став вихід у світ першого на Закарпатті українського альманаху “Поздравление русинов на год 1851”.

Літературний зачин О. Духновича в закарпатоукраїнській літературі продовжив поет Олександр Іванович Павлович (псевдонім – Чарнян Маковицький, 1819-1900), який розпочав свій творчий шлях у 40-х роках. Розвиваючись під благотворним впливом Шевченкової музи, орієнтуючись на опрацювання фольклорних джерел та використання живої народної мови (щоправда, впереміж з елементами “язичія”), О. Павлович у 50-80-х роках створив ряд історико-патріотичних поезій, став літописцем нужденного життя, “бідства Маковиці”, – одного з гірських районів українських Карпат.

У 50-х роках у зв’язку з наступом реакції (в 1851 р. було, зокрема, розпущено Головну руську раду та її філії на місцях) розвиток нової літератури в Західній Україні дещо сповільнився. Революційне піднесення змінилося періодом розчарувань, хитань, а то й зневіри. Сумнівами щодо перспектив галицько-руського відродження пройнята лірика М. Устияневича. Припинили творчу діяльність І. Вагилевич і А. Могильницький, до табору слов’янофілів приєднався Я. Головацький. Окреслилася орієнтація на австрійський чи російський монархізм. Тоді ж зародилося “москвофільство” – реакційна суспільно-політична течія, що орієнтувалася на царське самодержавство. Прибічником цієї течії, пропагандистом “язичія” став І. Гушалевич. “Москвофіли” Б. Дідицький та І. Наумович у своїй художній практиці еклектично поєднували традиції шкільного класицизму з містичним романтизмом, писали поетичні твори язичієм. Але початок прогресивному українському письменству нового типу в Західній Україні був покладений. Уже в 1859 р. тут розпочав творчий шлях Ю. Федькович. Демократичні ідей-но-художні традиції “Руської трійці” та її послідовників дістали продовження на новій стадії історико-літературного розвитку.

* Будин – слов’янська назва тогочасного угорського міста Буда, об’єднаного в 1872 р. з Пештом та Обудою в одне місто – Будапешт.

1 Українсько-руський архів. Львів, 1921. Т. 15. С. 8-9.

2 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. К., 1982. С 196.

3 Костомаров М. Твори: У 2 т. К., 1967. Т. 2. С 378.

4 Головацький Я. Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу // Шашкевич. М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С 265-266.

5 Устиянович М. Поезії. К., 1987. С 184.

6 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С 206.

7 “Русалка Дністрова”: документи і матеріали. К., 1989. С. 61-63.

8 “Русалка Дністрова”: документи і матеріали. С. 99.

9 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С. 114.

10 Шашкевич М. Твори. К., 1973. С 119.

11 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С. 32.

12 Там же. С 20.

13 Шашкевич М. Твори. С 124.

14 Гнатишак М. Ідейні основи творчости Маркіяна Шашкевича. Львів, 1937. С.” 15

15 Див.: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Архів І. Вагилевича. № 14. П. 1; №43. П. 12. Уперше більшість творів з цих автографів опубліковано у виданні: Шашкевич М, Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С. 133-163.

16 Шашкевич М, Вагилевт І., Головацький Я. Твори. С 215.

17 Твори М. Шашкевича, Я. Головацького, II. Устияновича, А. Могильницького. У Львові, 1906. С 165.

18 Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Твори. С 284.

** Жанр цього твору – одного з кращих в українській романтичній прозі – М. Устиянович спочатку визначив як повість, очевидно, за аналогією з “Малороссийскими повестями” Г. Квітки-Основ’яненка. В окремому львівському виданні 1879 р. автор назвав твір “повісткою” – поширеним у жанровизначальному лексиконі західноукраїнських письменників другої половини XIX ст. терміном на означення прозової форми, яка, з сучасного погляду, поєднувала в собі риси оповідання, повісті і новели.

19 Могильницький А. Л. Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849) // Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. К., 1965. С 433.

20 На Верховині: Збірник творів письменників дорадянського Закарпаття. Ужгород, 1984. С 173.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Русалка Дністровая. К., 1967.

Русалка Дністровая. Документи і матеріали. К., 1989. Русалка Дністрова (Фотокопія з видання 1837 р.). К., 1972. Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. К., 1965. Шашкевич М. Твори. К., 1973.

Шашкевич Маркіян, Вагилевич Іван, Головацький Яків. Твори. К., 1982.

Білецький О. І. “Русалка Дністровая” // Русалка Дністрова. К., 1972.

Вінок Маркіянові Шашкевичу. Поезії, статті, виступи, хроніка. К., 1987.

Возняк М. С. Історичне значення діяльності Маркіяна Шашкевича // Наук. зап. Ін-ту суспільних наук ПАН України. Львів, 1953. Т. І.

Гербільський Г. Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX ст. (до 1848 p.). Львів, 1964.

Кирчів Р. Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність “Руської трійці”. К., 1990.

Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і “Руська трійця”: До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX століття. Львів, 1994.

Нахлік Є. К. Поетичний світ Шашкевича-романтика // Рад. літературознавство, 1984, № 8.

Петраш О “Руська трійця”: М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їхні літературні послідовники. К., 1986.

Пільгук І. 1. Літературне відродження на Західній Україні // Письменники Західної України ЗО-50-х років XIX ст. К., 1965.

“Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України. К., 1987.

Шалаїпа М. Й. Маркіян Шашкевич. Життя, творчість і громадсько-культурна діяльність. К., 1969.

Шалаша М. “Перші будителі народного руху в Галичині” // Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Твори. К., 1982.

Шурат В. Г. Шашкевичева “Олена” // Вибрані праці з історії літератури. К., 1963.

? Історія української літератури XIX століття Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік “Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5.00 из 5)


НОВА ЛІТЕРАТУРА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ


конспект уроку п. воронько казка про рукавичку
НОВА ЛІТЕРАТУРА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ