Наша пісня, наша мова не вмре – не загине

Мова – душа народу, вона його цвіт і зав’язь, без неї дерево національного життя в’яне і засихає. Відберіть у народу мову – і він гине як народ, як нація. Згадаймо вірш В. Сосюри “Юнакові”: О мова рідна! Їй гаряче Віддав я серце недарма. Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема. Не може жити країна без мови, як не може жити людина без серця, без душі.

Тому й бережуть народи свій неоцінений скарб навіть під будь-яким гнітом. Зберіг свою мову й український народ. Вперше письмово українську мову зафіксовано в грамоті 1341 року, але

вона звучала на різні голоси в думах і піснях. протягом століть її невпинно шліфували в усному мовленні й прості селяни, і козаки-лицарі, і мандрівні поети-співаки – кобзарі та бандуристи.

Потім за допомогою І. Котляревського, М. Куліша та Т. Г. Шевченка виникла українська літературна мова, що зблизила народну мову з письмовою і стала основою сучасного мовлення. І заблищала вона дорогоцінним діамантом серед інших мов світу. Це визнавали навіть майстри літературного слова інших народів. Максим Горький ставив українську мову на друге місце в світі за її музичністю.

В. Маяковський був у захваті від синонімічного

багатства нашої мови. В російській мові, говорив він, однаково звучить “люблю карошку” і “люблю девушку”, а в українській є прекрасне слово “кохаю”. І ще: Я немало слів придумав вам Зважуючи їх, єдиного хочу лиш, – Щоби стали віршів всіх мої слова Повноцінними, як слово “чуєш”. Українськими піснями захоплювався американський співак Поль Робсон. Цей список можна продовжити на сотні сторінок. І коли неукраїнці в такому захопленні від нашої пісні та нашої мови, то як же маємо любити її ми, діти України! Дуже багато горя зазнала вона, наша мова.

Цареві блазні і кати, Раби на розум і на вдачу, В ярмо хотіли запрягти Її, як дух степів, гарячу. Українську мову забороняли різними циркулярами, називали мужицькою… А вона жила!

Жила в чарівних піснях Марусі Чурай, в думах Остапа Вересая. На академічну висоту підняв її колишній кріпак, геній українського народу Тарас Шевченко. Квітла вона в творах мужньої Лесі та незламного Франка. Жила в кожній українській хаті.

Пізніше, за часів тоталітарного режиму, закривали українські школи, штучно підносили престиж російської , всіляко заохочували небажання різних безбатченків її вчити. У цей час нашим земляком були написані сповнені болю вірші: Мова моя де в кого не в моді. І навіть той, хто іншої не зна, Кожному доводить при нагоді, Що йому не рідна вже вона. … Стерплю, змовчу, бо воно ж не варте Слів докору. Може й не збагне, Ні чого цурається, безрідне, Ні чого зрікається, дурне. І попри все мова наша продовжувала жити у своєрідних і сильних віршах І. Драча, у глибокій ліриці Л. Костенко, в трагічній поезії В. Стуса. Нарешті вона вирвалася на простір вільного розвитку і дістала статус державної.

Тож не будемо зрікатися рідного слова, і хай звучить повноголосо наша чудова мова, і “чистіша від сльози вона хай буде” . Ті, що зрікаються рідної мови, втрачають корені, швидко зникають у безвісті. Не будемо ж такими! Адже ми – діти славної України.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Наша пісня, наша мова не вмре – не загине
марко вовчок невільничка аналіз твору