НАЙМИЧКА – ТАРАС ШЕВЧЕНКО

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ
для 9 класу

Діяльність “Руської трійці”

НАЙМИЧКА

ПРОЛОГ

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

“Ой тумане, тумане, –

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто

не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, – єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була багата…

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе”.

Пішла полем ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

“Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля

шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

“Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!” “

І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

А потім побралися,

Худоби діждалися, П

Ридбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу –

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось –

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

“А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?”

“Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра цього?..”

“Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!”

І разом схопились

Та до воріт… Прибігають –

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита –

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала –

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

“А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай…

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище…”

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами –

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко –

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

“А що ж, – каже, – возьмім,

Насте”.

“Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись”.

“Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава Богу, –

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?”

“А що дасте”.

“Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого?

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо –

Отоді й за плату,

Чи так, дочко?”

“Добре, дядьку”.

“Просимо ж у хату”.

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято –

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує –

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться –

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає…

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті…

Кого-небудь треба сватать!

“Кого ж би тут?” – старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: “Треба Марка

Самого спитати”.

“Добре, дочко, спитаємо,

Та й будемо сватать”.

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

“Спасибі вам! – старий каже.

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..”

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

“Мати… мати… мати!”

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює,

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїжжачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а самого

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють…

Та все чужі. Де ж наймичка?

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

“Ні, Марку, ніяко

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка… ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь…”

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка… заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам робота

І підковам. Вареною

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ – не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не стало

На молебствіє Варварі.

Носила-носила,

Кіп із вісім заробила

Й Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого,

Щоб голова не боліла

В Марка молодого;

І перстеник у Варвари

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зостріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Наповали й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

“За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають…

Може, вони догадались…

Ні, не догадались;

Вони добрі…”

І наймичка

Тяжко заридала.

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря провожала,

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

” молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,

Та після Першої Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою унучок грався,

А внучка в юпку одяглась

У Катрину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

“А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!”

Аж зирк – і наймичка ввійшла

На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.

“А Марко в дорозі?” –

Ганна діда питалася.

“В дорозі ще й досі”.

“А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало!”

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині, а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить нездужала.

“А ось ще осталось

Півбубличка!”

Й по шматочку

Дітям розділила.

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна.

“Катерино!

Коли в нас неділя?”

“Післязавтра”.

“Треба буде

Акафіст наняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати,

Бо щось Марко забарився…

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!”

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

“Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!”

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили –

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути, питається:

“Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!”

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи –

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі – червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону –

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов – слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

“Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!

Насилу діждала!”

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

“А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?”

“Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає”.

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

“Слава… слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся…

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати”.

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

“Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…” –

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась –

Сльози покотились.

“Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати”.

Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері –

А мати вже спала!




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

НАЙМИЧКА – ТАРАС ШЕВЧЕНКО


діалог укр мова 4 клас
НАЙМИЧКА – ТАРАС ШЕВЧЕНКО