НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ 80-90-Х РОКІВ У ПЕРСОНАЛІЯХ – 70 – 90-х років ХІХ століття в контексті національно-визвольних змагань

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ 80-90-Х РОКІВ У ПЕРСОНАЛІЯХ

М. Драгоманов зробив немало для піднесення міжнародного авторитету української культури взагалі і літератури зокрема, розширення самого поняття “україніка” в уяві зарубіжного читача. Українська література цього періоду стає чинником європейського, світового значення. “В наш час поряд із колосальним розвитком так званих “світових” літератур помічається одне цікаве явище: літератури маленьких народів, навіть невеликих етнографічних груп, починають дедалі голосніше

й впевненіше підіймати голос, захищаючи своє “право меншості”. З цим голосом уже вимушена рахуватися так чи інакше критика світових літератур. Питання про право на існування тої чи іншої з маленьких літератур вирішується не стільки теорією, скільки практикою, тобто наявністю в даній літературі сильних і оригінальних талантів”.

Завдяки своїм непересічним талантам невеличка група українців виборола право на посилену увагу до неї європейців. “Мимоволі насувається думка, – писала Леся Українка: – коли невелике населення дрібної провінції, поставленої в дуже некорисні умови для розвитку літератури,

могло дати за короткий час після свого національного відродження три таких міцних талани (Ю. Федьковича, О. Кобилянську, В. Стефаника. – і звернути на себе увагу зовсім сторонніх людей, то якою творчою силою пройнятий той народ, до якого належить це мале племеня, і як заграла та би сила серед нормальніших умов!”

З появою в 70-х роках таких письменників, як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Франко, Н. Кобринська, М. Павлик та інших, авторитет української літератури надзвичайно зріс. Відомий перекладач Артур Рош особисто звертався до І. Нечуя-Левицького з проханням повідомити місце друку його повісті “Причепа” італійською мовою і дозволу скористатися нею при перекладі твору на французьку: “Мені здається, що Ваша українська література таїть у собі велику кількість разючих талантів і для мене буде честю поступово ознайомлювати з ними німецьку публіку”, – писав інший перекладач, Людвіг Якобовський, О. Кобилянській. Німець Л. Якобовський, італієць Губернатіс, французи Е. Енс і Е. Дюран багато зробили для популяризації української літератури серед своїх народів.

Вихід української літератури на світову арену збагатив і її теоретичну думку, сприяв витонченню її критичного інструментарію, розширенню мистецьких можливостей художнього слова, його суспільно-естетичного діапазону.

У 80-ті роки перед українством постала нагальна потреба самовиразити свій менталітет. Народ з такою глибокою культурно-історичною традицією утвердження волелюбства і людинолюбства впродовж віків був позбавлений будь-яких засобів і форм вираження національних почуттів та інтересів. Нечувана річ – на російській Україні жодного періодичного видання, ідейно-теоретична програма якого згуртовувала б громадянство на реалізацію національної ідеї як культурно-історичної цінності, своєрідного духовного вияву волелюбного статусу українців і їхніх природних людських прав.

Російська імперія вивозила з України все: збіжжя, цукор, руду, культурні цінності. Та найтрагічніше, що з XVII ст. Москва знекровлювала українську культуру, забираючи собі людський інтелект і талант. “Жодна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців, – писала Н. Полонська-Василенко. – Фахівців для виправлення Біблії, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників – усе це щедро давала Україна”.

Випускники Київської академії посідали всі єпископські кафедри в Росії, а також Сибіру; третину Синоду теж складали українці. Голова комісії “Об учреждении народных училищ” Заводовський (теж українець) вимагав від керівництва Київської академії посилати в Росію вчителів, бо вони найкращі і сприяють “довір’ю народу до шкіл”. Упродовж 150 літ у Росії вчилися за українськими підручниками М. Смотрицького (граматика), Гізеля (історія) та ін.

Українці були незамінними перекладачами з латини, грецької, польської, німецької, турецької мов у дипломатичних місіях у різних містах Європи. Твори Аристотеля, Епіктета, Ксенофонта росіяни читали в перекладі Г. Полетики; твори Сен-Мартена, Я. Беме, Юнга – у перекладі Є. Гамалії; “Слова президента Сен-Монтескье”, “Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений” – у перекладі О. Лобисевича.

Українці посідали чимало адміністративних посад: канцлера Російської імперії (князь О. Безбородько), міністра освіти (граф П. Завадовський); міністра фінансів (Д. Трощинський), не кажучи вже про різного рівня урядовців, які переповнювали столичні установи імперії.

Всесвітньо відомі економісти, філософи, письменники, художники, музиканти, яких Росія з мовчазної згоди українців приписала у себе, примножували славу чужої держави. Кількість українців, що не могли реалізувати вдома свої інтелектуально-творчі сили і потонули в морі російської культури, значно збільшилась у XIX столітті.

Ми дуже легко відмовились від М. Гоголя, В. Короленка, від нащадка давнього старшинського роду Слобожанщини письменника Г. Данилевського, автора побутових оповідань із життя Слобідської України та наукових досліджень з історії Слобідської та Південної України; графа О. Толстого, якому граф К. Толстой “дав своє ім’я та титул, щоб заховати нешлюбне походження від Перовських унуків гетьмана Розумовського”; Федора Достоєвського, предки якого були уніатські священики, ченці Києво-Печерського монастиря, борці за волю України; філософа В. Соловйова, що по материнській лінії походить від роду Сковороди, з дна якого “Божим Провидінням таким багатством геніальності обдарованих істот прозирає наша рідна українська душа, з усіма її добрими прикметами та поганими нахилами”.

Не можна обминути величезної кількості митців: художників К. Флавицького, К. Трутовського, М. Ге, І. Рєпіна, М. Врубеля, братів В. і К. Маковських та ін.; драматичних акторів та оперних співаків М. Савиної, Л. Собінова, І. Алчевського; показова доля П. Чайковського, якого українські історики музики вважають росіянином, а “в Московській консерваторії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики”.

Знекровлена і придушена загарбницько-репресивною політикою, Україна, однак, не припиняла руху до свободи. Стара Громада Києва, Громади Одеси, Полтави, Чернігова проводили велику культурно-національну працю, об’єднуючи українську інтелігенцію навколо національної ідеї. Найменше послаблення жандармсько-імперської опіки громадівці використовували блискавично, як це трапилося на початку 80-х років.

Саме в цей час міністром внутрішніх справ з необмеженими правами було призначено графа М. Т. Лорис-Мелікова. Він не відзначався ні лібералізмом, ні демократизмом. Проводячи систематично й уперто боротьбу з революційним рухом, він однією рукою придушував найменший прояв його, а другою – дещо послаблював ті прийоми й методи свого попередника, котрі найбільше викликали гнів і обурення з боку прогресивної частини суспільства. Політика бойового генерала і хитрого дипломата дістала назву “диктатури серця”, “вовчої пащі”, “лисячого хвоста”, “бархатної диктатури”. Він підготував широкий проспект деяких ліберальних перетворень, що його мали розглядати на засіданні Кабінету міністрів.

Новий імператор Олександр III не підтримав, але й не заперечив проекту. Поступово сили, що вважали введення проекту рівнозначним введенню конституції і “загибелі самодержавства в Росії”, здобували дедалі більшого впливу. Лорис-Мелікова було звільнено з посади міністра внутрішніх справ, а на його місце призначено М. Ігнатієва, чиє правління іронічно називали “диктатурою усмішок”. Якраз у цей невеличкий проміжок часу (1880-1881) цензура дещо послабила тиск і до друку було прийнято поодинокі науково-популярні брошури українською мовою, переклади художніх творів.

У Петербурзі вийшло дві книжки Данила Мордовця: “Писання за крашанку П. Куліша” (1882) – публіцистична реакція – відповідь на полонофільсько-антиукраїнський виступ автора “Чорної ради”; “Оповідання” (1885), куди ввійшло два оповідання – “Дзвонар” і “Солдатка” – і три статті: “Сон не сон”, “Скажи, місяченьку”, “Із уст младенців”, котрі І. Франко назвав “якимись лірично-автобіографічними прелюдіями на літературні теми”.

Олена Пчілка (під псевдонімом Н. Г. Волинський) видала вибрані поезії С. Руданського “Співомовки” (1880); М. Старицький опублікував два томи віршів “З давнього зшитку. Пісні і думи” (1881, 1883) – переважно свої переклади Дж. Байрона, Г. Гейне, А. Міцкевича й Сирокомлі; сербських народних пісень, а також російських письменників М. Некрасова, М. Лермонтова, В. Жуковського, О. Пушкіна та ін.

1882 року вийшла опера в 4 діях і 5 картинах “Різдвяна ніч” (лібрето М. Старицького, музика М. Лисенка), переклад, передмова, примітки автора лібрето з додатком музики Лисенка.

1880-1882 рр. Олена Пчілка в Києві видала книгу “Переклади з Гоголя” з передмовою “Передня мова про писання і перекладання по-українськи”; комедію – жарт в одній дії “Сужена неогужена” і “Українським дітям” з перекладами Лермонтова, Козлова, Сирокомлі.

1884 року Куліш видав у Петербурзі драму “Байда, князь Вишневецький”, а в Києві заходом Василя Горленка видано два томи Панаса Мирного “Збираниці з рідного поля” (1886) і перший збірник творів І. Карпенка-Карого (1886); цензура пропустила нарешті повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” (1887), також у Києві. Тут же Василь Чайченко (Борис Грінченко) видав три “лубочних” книги: “Під сільською стріхою” (Збірник пісень і оповідань); “З народного поля”; “Василь, з згадок про дитячі літа”; епідемії в Україні зумовили видання популярних брошур: “Про обкладки” (дифтерит), “Про холеру”. Це чи не повний перелік українських книжок 80-х років українською мовою.

Заборони української мови, літератури, русифікація школи, війська, церкви не дали сподіваного ефекту. Більше того, репресії царського уряду були величезною помилкою, як влучно зазначив І. Нечуй-Левицький. Уряд “забуває, що язиком великоруським можна проповідувати всякі європейські і польські, і німецькі, і українські, і грузинські ідеї. Час натурального перевертування вже минув для пом’янутих народів. А силування до язика великоруського і воєнна диктатура для “обрусения” тільки наробить лиха для Росії, бо скрізь розворушить революційний дух, ненависть, протест проти деспотизму і поробить ворогами для Росії ті народи, які попереду не були ворогами для неї”.

При Харківському університеті було засновано Громаду, до якої входили М. Жученко, В. Гнилосиров, М. Лободовський, В. Мова, Ф. Павловський, О. Потебня, А. Шиманов та інші, які залишили добрий слід в українському національному русі.

До Громади приєдналися і харків’яни: адвокати, лікарі, торговці, підприємці. Найвідоміші з них – діячки на ниві народної освіти – мати і дочка Христина Данилівна (1841-1920) та Христина Олексіївна (1881-1931) Алчевські.

На початку 80-х років Київське історичне товариство імені Нестора-літописця, Історично-філологічне товариство при Харківському університеті заснували два важливих органи: “Чтения в обществе преподобного Нестора Летописца”, редагований професором М. Дашкевичем (1852-1898) і М. Владимирським-Будаковим (1838-1916); “Сборник” (Харківський університет), активними співробітниками якого були Олександр Потебня (1835-1891), Микола Сумцов (1854- 1922), Дмитро Багалій (1857-1932). Вони мали непересічне значення як дослідники української історії, етнографії, археології.

Багато цінних розвідок і матеріалів з обсягу українознавства вміщено в “Трудах Киевской духовной академии”, активну участь в яких взяли Пилип Терковський (1838-1884), Іван Малишевський (1828- 1897), Степан Голубев (1849-1920) і Микола Петров (1840-1921).

Упродовж 80-90-х років українські вчені видали низку наукових праць, що охопили всі сторони життя українського народу в минулому і сучасному, які переконливо обгрунтовували історичну самобутність і своєрідність українського культурно-національного типу. Серед них особливе місце посідає О. Потебня.

Народився О. Потебня на хуторі Маневі Роменського повіту на Полтавщині у дворянській родині. Після закінчення Радомської гімназії (Польща) він вступив на юридичний факультет Харківського університету (1851).

Йому було 16 літ. Професійні інтереси ще не були сформованими. Зупинився на юриспруденції не за покликанням, а через те, що там навчались троє його дядьків. Один з них, Харитон Юхимович, був неабияким знавцем уснопоетичної творчості, знав багато мов: арабську, перську, кілька кавказьких. О. Потебня часто згадує його з великою повагою і благоговінням. У своїй “Автобіографії” він з гордістю відзначає схожість власних і дядькових лінгвістичних інтересів. “Наскільки пам’ятаю, у Вас мають бути належних мені два грубих зошити і декілька листків, – пише він 22 жовтня 1866 р. Новицькому. – У двох зошитах пісні записані в Роменському повіті, очевидно, біля Кропивенець, Гаврилівки і (в) Байманах. То незначне, що записано моєю рукою (на листках) – частково також у Ром(енському) п. (село Перекопівка і хутори), частково (здається, на листках біліших і більш дрібним почерком) у Волківськім п. Харківської г. Деякі замітки не викреслені з недогляду. Вони зайві. Харитон Юхимович – мій дядько по батькові, убитий літ 30 з лишнім тому на Кавказі. Він любив пісню “Ой не туча – хмара… Не велика армія з села виступає”.

Підготовлений міцною родинною фольклорною традицією, при ранній насназі народною творчістю, під впливом Срезневського, Потебня з перших кроків університетської освіти почав записувати народнопоетичні твори, виступаючи і досі в маловідомій ролі збирача музикального фольклору. Перевід його на історико-філологічний факультет на другий рік був закономірний.

Прагнучи глибше і ширше пізнати народ, сам ходить по селах і містечках, записуючи народні пісні. В його працях багато посилань на власні записи, зроблені на Харківщині і Полтавщині, записані з уст тітки по батькові Параскеви Юхимівни, а також на рукописні дописи інших осіб: І. Манжури, В. Гнилосирова, М. Аланського, Стриновського, Харламова, студентів Садовського, Л. Мациєвича, П. Єфименка і багатьох ін. “До діла б було мені, коханий земляче, – пише він В. Гнилосирову в березні 1862 року, – об’їхати або й пішки обійти якусь невелику частину України та придивитись та прислухатись до народного життя і мови. Я змалку все з книжками возився, а до простого чоловіка й слова сказати не вмію. Куди їхати й сам не знаю. Пишіть же, будьте ласкаві, що Ви об сьому думаєте. Чи не можна б мені купити в Ахтирці сорочку хорошу мережану і з маленьким коміром?.. Треба б мені було і свити. Штани сині китайкові я собі й тут пошив” .

Принципового значення Потебня надавав органічному вивченню народної пісні з її мелодією. Без знання мелодичної і ритмічної сторони народної пісні таке вивчення вважав неможливим. В. Гнилосиров описав у щоденнику, як він з О. Шимановим відвідали Потебню “Заговорили про пісні, і тут Олександр Опанасович запалився, ви-тягнув паку цілу паперів, вимережаних рідними і німецькими піснями, знайшлось декілька мотивів, записаних по нотах, таких згадалось немало – і почали спільно співати. Потому Ол. Оп. заговорив, що непогано б створити вокальний хор з народних пісень між студентами і, в крайньому разі, хоч цим шляхом подіяти на розвиток естетичного смаку в простому народі, скажімо, хоч у земських недільних школах”.

Сам Потебня був пристрасним виконавцем народних пісень і добре розумівся на різних музичних інструментах, знав безліч народнопісенних мелодій, які з радістю наспівував М. Лисенкові для обробки. “Головна сила Потебні і заразом його слабість, – писав І. Франко, – при студіюванні чи то народних пісень, чи язика, – се психологічний аналіз, що дуже часто переходить у гру символів і більше-менше випадкових зближень. При тім він звичайно ігнорує етнографічні, історичні та географічні різниці і взаємини, що спричинює звичайний в його дослідах брак наукового синтезу й позитивних висновків. З усім тим, не можна не згодитися з висловом Ягича, який назвав Потебню “einen feinsten Philologen der slavischen Welt” (одним з найкращих філологів слов’янського світу. – Авт.).

Водночас з фольклором Потебня захопився історією й мовознавством. Закінчив університет кандидатом, захистивши дисертацію на тему: “Первые годы войны Хмельницького” (1856), яку з відомих причин не було опубліковано. “Слов’янським мовознавством почав займатися тому, що П. А. Лавровський мене замітив, давав книги, і тому, що нічим іншим, ні древніми мовами, ні історією літератури, ні загальною історією займатися було не можна чи важко, а з слов’янських мов дві, крім сучасної літературної, були мені знайомі. В 1856 р. я мав можливість замінити себе на службі іншим, відмовившись від платні, і став готуватися до магістерського екзамену. Витримавши його завдяки поблажливості Лавровського, оцінювали мене не по тому, що я знав, а по тому, що я, на їх думку, можу знати, я за рекомендацією П. Лавровського залишений при університеті”.

Лавровський не помилився. О. Потебня поглибив відомості загальних законів розвитку людського слова у зв’язку з думкою. Він став унікальним ученим – дослідником словесної творчості у зв’язку з основами її елементів: мови, поезії, музики, народного побуту, народного світогляду.

Він – фундатор психологічного напряму в мовознавстві, засновник соціолінгвістичної поетики, дослідник психології літературної творчості, автор праць із загального мовознавства, діалектології, а також з фольклору та етнографії: “Перший мій друкований твір (магістерська дисертація) “О некоторых символах в славянской народной поэзии”, написаний під впливом праці “Об историческом значении русских народных песен” Костомарова, з яким про те я у вступному читанні (перед захистом дисертації), надрукованому, полемізував.

Другий друкований мій твір – “Мысль и язык” в Журналі Міністерства народної освіти за 1862 чи 1861 р. – взагалі, під впливом Гумбольдта і Шлейхера містить у собі декілька сторінок, якими я ще маю намір скористатися. Крім книжних упливів (між іншим Буслаева), я не користувався, на жаль, ніколи нічиїми порадами і працював цілком усамітнено”.

У працях 80-х років: “Из заметок по русской грамматике” (X., 1888), “Отчет о 21 присуждении наград графа Уварова” (СПб., 1881), “Значение множественного числа в русском языке” (1888), “К истории звуков русского языка” (Варшава, 1883) знайдемо блискучий етнографічно – лінгвістично – фольклорний екскурс в історію села, роду, родини в Україні.

Учений рішуче виступив проти Емського указу, вважаючи його смертним вироком для української нації, бо жодний народ не може оживити і запліднити своїм духом чужу мову, не перетворивши її водночас на іншу.

О. Потебня не допускає асиміляції націй і можливість створення безнаціонального суспільства: “Якби об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б згубним для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоча б це одне було не дотиком, а зором, – пише він у рецензії на збірку Я. Ф. Головацького “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”. – Для існування людини потрібні інші люди, для народності – інші народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм. Як небагатьма знаками виражаються безконечні числа і як немає мови і наріччя, які б не були здатні стати знаряддям невизначено різноманітної і глибокої думки, яка, однак, ніколи не може зрівнятися з пізнаваним, так кожна народність, хоча б і нижча, a priori здатна до безконечного однобічного розвитку”.

Денаціоналізація руйнує свідомість народу, прирікаючи його на звиродніння, аморальність, на рабство. Й нині актуальні думки Потебні про пріоритет рідної мови для розвитку підростаючого покоління. Чужомовні школи погано впливають не лише на свідомість учня, а й на засвоєння ним знань. Звідси висновок Потебні про шкідливість навчання дітей у ранньому віці чужих мов: “Знання двох мов у ранньому віці – це не є опанування двох систем висловлювання і передавання одного і того самого кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що стає на заваді формуванню одноцільного світогляду та перешкоджає науковій абстракції”.

Чуже слово, як чужорідне тіло, гальмує поступ дитини, тому мати зобов’язана розмовляти з дитиною тільки рідною мовою, якщо, звичайно, вона хоче підготувати її до життя.

Потебня вперше у вітчизняній науці поставив у взаємозалежність розвиток людини як мовної особистості і розвиток людства, до складу якого належать різні народності і яке прагне піднесення матеріального та духовного світу за допомогою всіх своїх мов.

Причиною безсилля і непродуктивності цілої нації, її хвороби, крім денаціоналізації, є, на думку Потебні, брак свідомої праці українців для національної ідеї, що робить проблемним дальше існування нації. У національній ідеї Потебня бачить ту силу, яка підніме Україну з руїни і виведе на шлях нового життя: “Національна ідея, – тлумачить концепцію національної ідеї Потебні Юрій Вільчинський, – прагне до самореалізації, а відтак веде до національного відродження. Процес національного відродження – це, власне, пробудження у членів даної нації тих психологічних сил, котрі можна назвати свідомим національним прагненням, що виростає з усебічного й глибокого усвідомлення своєї національної відмінності та пов’язаної з цим сильної віри у власну (хоч би лише потенціальну) рівноцінність. Плекання національної ідеї зусиллями одиниць, зрештою, приводить цілу націю до консолідації її внутрішніх сил, пробуджує волю, скеровує дію. Могутність цілої нації може постати як результат зусиль окремих одиниць”.

Мова, як вважає Потебня, є механізмом, що забезпечує людині можливість створювати висловлювання, сприймати та осягати їх, з огляду на це поетика його грунтується на розумінні слова як онтологічного витоку та засобу формування художнього образу. Саме ці риси потебнянської теорії словесності, з властивою для неї увагою до іншомовної природи поезії та принципової незавершеності художнього смислу, зумовили важку долю спадщини вченого, звинувачення його у соліпсизмі, агностицизмі, суб’єктивізмі та неокантівській орієнтації.

Професор Ротгерського університету (США) Іван Фізер назвав О. Потебню та І. Франка найцікавішими українськими теоретиками літератури другої половини XIX ст.: “їх міркування про генезу, структуру, мову, функцію та рецепції поетичного тексту були в деяких питаннях навіть більш передовими, ніж міркування іноземних колег, – робить висновок учений. – Та, на жаль, упродовж двох з половиною десятиліть, себто від 30-х по 50-ті роки, взагалі праці “Мысль и язык”, “Из записок по теории словесности” Потебні та “Із секретів поетичної творчості” І. Франка опинилися серед забороненої лектури. З цієї наукової спадщини, звільненої буцімто від крамольних елементів, вибиралося тільки те, що не суперечило офіційній ідеології. Потебні і Франкові приписувались матеріалістичний світогляд, революційна ідеологія та передусім нормативна теорія літератури. Навіть у період відлиги, мабуть, за інерцією попередніх років, теорію Франка трактували як “бойову, патріотичну естетику”.

Десятки студій в галузі української етнографії, слов’янського фольклору, історії старого українського письменства залишив учень О. Потебні Микола Сумцов: “Исторический очерк попыток католиков ввести в южную и западную Россию григорианский календарь” (1880), “Характеристика южнорусской литературы XVII в.” (1884); “Лазарь Баранович” (1885); “Очерки истории южнорусских сказаний и песен” (1887); “Культурные переживания” (1889-1890) – збірка пояснень найрізноріднішої української старовини тощо.

Тогочасна наука обмежувалася проблемами російського письменства, тому тема дисертації М. Сумцова (“Князь В. Ф. Одоевский”, 1884) не виходила за її межі. Та одночасно він публікує докторську дисертацію, тепер уже з історії української літератури (“Лазар Баранович”, 1885), яку не допустили до захисту. З цього часу дослідження українознавства посідає в творчості Сумцова важливе місце.

Своїми науковими працями і публіцистичними виступами вчений чинив опір соціальним, політичним, національним утискам. Борець за слово, він беріг його, леліяв, збагачував і популяризував. Його хвилювало, що українська література майже не вивчена. Відсутній бібліографічний підрахунок літературних пам’яток старого часу; не визначено географічних меж, внутрішнього зв’язку й залежності їх від західноєвропейської і польської літератур, способу впливу української письменності на літератури сусідніх народів. “Взагалі важко розібратися в багатій і складній літературній і культурній спадщині, що заповіли нам предки в пам’ятках літератури і народної словесності, – писав він. – Для міцності наукової будови треба підібрати за величиною кожний камінь і покласти його в належне місце поряд з іншими на міцному цементі. Насамперед потрібно визначити кількість матеріалу, не вриваючись в сусідні галузі знання, але й не залишаючи в них того, що стосується суцільно або значною частиною історії літератури”.

Перешкоди вивчення української давньої літератури Сумцов бачив, по-перше, в перевазі богословських та полемічних творів, їх змісті і мові; по-друге, у відсутності бібліографії друкованих та рукописних пам’яток того письменства. Цю прогалину й узявся заповнити Сумцов, започаткувавши монографічне вивчення давньої літератури під рубрикою “К истории южнорусской литературы”.

Маючи обмежену кількість джерел та матеріалів, Сумцову все ж вдалося схарактеризувати навіть найнез’ясованіші події та явища. Порівнюючи письменство XVI і XVII ст., учений дійшов висновку, що майже всі письменники відзначались чіткою й ясною національною свідомістю, яка, починаючи з другої половини XVII ст., катастрофічно знижувалася.

Причину зубожіння духу Сумцов убачав в ігноруванні, а то й у втраті національного грунту в інтелектуальній діяльності, що він переконливо проілюстрував на прикладі діяльності Галятовського: “Грізні і знаменні події пройшли повз нього, не зачепивши ні його розуму, ні його почуття, засушених мертвою школою… В той час, як вирішувалась доля українського народу, коли відносно самого його національного існування порушено було фатальне питання: “бути чи не бути” – Галятовський занурюється у проблему про те, чи їстимуть померлі в майбутньому житті, скільки днів пробув у раю Адам і т. ін. На Галятовському повністю розкрилося денаціоналізуючи значення Києво-Могилянської академії. Галятовський не відізвався на народні думи, бажання і хвилювання, а бачив у селянах хамове насіння”.

Сумцов не обмежувався дослідженням лише давньої літератури. Діапазон його зацікавлень надзвичайно широкий, як широкі часова і просторова амплітуди літературознавчих праць – від Л. Барановича, Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка до своїх сучасників – І. Манжури, М. Чернявського і до всіх визначних подій в українському письменстві.

Блискучий етнограф, він був переконаний, що нова українська література, починаючи зі Сковороди, Котляревського, розвивалась у найтіснішому зв’язку і в прямій залежності від етнографії, переважно від близького і безпосереднього спілкування з народною сло-весністю. “Етнограф у літературно-історичних працях Сумцова, – писав С. Сфремов, – завжди конкурує з істориком літератури, численними паралелями та поясненнями з народною творчістю, рясно пересипаючи його увагами. Етнограф par excellence (переважно. – Лет.) проступає в Сумцова навіть з деякою однобічністю спеціаліста, що самих фактів не бачить, скоро вони не вкладаються в рамці його спеціальності”.

Поміркованість і національна толерантність дали підстави Михайлові Радченку назвати його полохливим українофілом та лібералом.

Часткову рацію цієї характеристики Сумцов визнав сам: “На моїм українстві почасти відбилась сумна доля українського народу, – стверджував він. – Мої вади, хиби, змагання та бажання в значній мірі виросли на грунті загального політичного і культурного стану України, особливо найближчої мені Слобожанщини”.

Етнограф, фольклорист, історіософ, літературний критик, Сумцов насамперед “словесник”. Живе слово цікавило його завжди і в усіх проявах. Одна з його книг так і називається: “Малюнки з життя українського народного слова”. “До його “словесництва” зводяться, кінець кінцем, його етнографічні інтереси, але тут також коріння лежить і його літературних нахилів. Типовий словесник – не міг він, певна річ, обминути, не міг викреслити з кругу своїх інтересів письменства; і ми бачимо, що воно давно і глибоко заволоділо увагою вченого, поділяючи її з справжнім уже захопленням усною словесною творчістю”.

Використовуючи ситуацію, інтелігенція робить спроби заснувати періодичний орган. О. Кониський звертається до Головного управління у справах друку з проханням дозволити видати в Києві літературно-науковий тижневик “Луна”. На додаток він надсилає у цензуру й альманах з такою самою назвою і матеріалами, зібраними для задуманого тижневика. Альманах було дозволено в скороченому цензурою вигляді. Залишились тільки кілька поезій Шевченка, Кониського, Старицького, Щоголева, Лиманського; оповідання І. Нечуя-Левицького “Приятелі” та водевіль М. Старицького “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”.

Рецензуючи альманах “Луна”, М. Костомаров піддав гострій критиці переклади творів класиків світової літератури українською мовою: “Краще залишити всіх Байронів, Міцкевичів у спокої й не вдаватись до насильницького кування слів (натяк на Старицького. – Авт.) і виразів, – писав він, – які народу не зрозумілі, та й самі твори, ради яких вони куються, простолюдину не зрозумілі і поки що не потрібні”.

М. Павлик назвав прохання Кониського про видання часопису принизливим, дріб’язковим, марним: “Тим українцям, що дають великорусів, варто би бодай мати перед очима недавній приклад д. Кониського та Цебрикової. Українець подав просьбу за українців, а великороска – за повні людські і горожанські права для всіх, – докоряв М. Павлик Кониському у редагованому ним журналі “Народ”. – Справді, нічого не матиме Україна, поки українці безповоротно не покинуть грунту всяких ходотайств”.

Відповідаючи М. Павликові, А. Кримський наголошує на неправомірності порівняння не порівнюваного, оскільки Цебриковій не було потреби просити друкувати щось своєю мовою – її не забороняли. Вона належить до владної нації, яка має деякі права, а бажає ще більше: “Нам же одібрано усякі мінімальні елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій нації – гірше, ніж усім іншим націям. От Кониський, вважаючи на нашу безвихідність, спробував впливати на правління хоч доводами, аргументуванням: “А може, наші гнобителі схаменуться!” Кониського болять злидні України, він хоче їм зарадити, і що ж за це знаходить?! Гірко, гірко почути, як він за свою щирість, за любов до народу, за подвиг (бо те подання є подвиг! Ви, галичани, цього не хочете зрозуміти) дістає тільки посміх і образу од своїх – таки земляків, і то од тих, котрі теж люблять мужика”.

Обурення і жаль з цього приводу висловив і М. Старицький, на долю якого випало теж чимало незаслужених докорів. Лист до І. Франка пройнятий болем за долю української мови, літератури і культури, які розвиваються епізодично, ніби між іншим, попаски, в антрактах заборон і репресій: від 1863 по 1871 і від 1876 по 1884 р. були страшні утиски і цензурні, і поліцейські, і жандармські: мало не щоденні труси, арешти, тюрми, висилка до Сибіру і навіть шибениці жах, лемент, одчай панували скрізь і не було де шукати ні поради, ні підмоги. В таких умовах Старицький вважав вчинок Кониського мужнім, виправданим, ба навіть героїчним.

Закономірним видається, що власне Старицький взявся до організації друкованого органу після відмови Кониському та Олені Пчілці. Намагаючись залучити найкращі мистецько-наукові сили Східної України та Галичини до участі в альманасі, він дає оголошення в газеті “Труд”. До П. Куліша, О. Потебні, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка звертається особисто з проханням надіслати белетристичні та віршові твори, як оригінальні, так і переклади, а також солідні праці з історії, етнографії й економіки Південно-Руського краю.

Панас Мирний назвав видання альманаху корисною, першочерговою справою. І журнал, і альманах однаково потрібні, бо краще щось, як нічого, тим більше що мовчанка надто затяглася. “Хто б що не робив і як його не робив на користь народові, – відповідав Панас Мирний, – все то буде носити на собі сліди всесвітнього поступу та розвою, звісно не без того, щоб туди і свого чого не налипло, – одно тільки літературно-наукове діло носитиме на собі чисто народні ознаки. Як же нам, дбаючи про розвій найкращих народних основ, не дбати найголовніше про се? На Ваш замір видавати альманахи теж прихиляюсь”.1 вислав для альманаху першу частину роману “Повія”.

Зі значних художніх творів “Ради” слід назвати повість І. Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, драму Старицького “Не судилось” і декілька його віршів; поетичні дебюти Бориса Грінченка та Олени Косачевої (Олени Пчілки) поезіями “Волинські спогади”, три вірші II. Куліша під псевдонімом П. Ратай, декілька поезій Я. Щоголева, оповідання Д. Мордовцева та ін.

Справжньою подією стала публікація в першому випуску “Ради” “Бібліографічного показника нової української літератури (1798- 1883)” Михайла Комарова (1844-1913).

Виходець з містечка Дмитріївці Павлоградського повіту на Катеринославщині, М. Комаров, закінчивши курс гімназії, вступив на правничий факультет Харківського університету, який успішно закінчив 1867 р. Служив в Острогозьку в окружному суді, а згодом адвокатом в Умані (звідси і псевдонім Уманець), в Києві, Одесі.

Ще в студентські роки М. Комаров захопився фольклором й етнографією і записував народні пісні, думи, колядки, щедрівки, опублікував статтю в “Екатеринославских губернских ведомостях” (1865) про два варіанти думи про Саву Чалого.

Влітку 1874 р. він став членом відділу РГТ, склав для нього програму збирання етнографічних матеріалів; надіслав свою етнографічну збірку, де було 50 номерів.

Разом з київськими громадівцями він включився у видання популярно-наукових книжок для народу “Розмова про небо і землю” (К, 1874); “Розмови про земні сили” (К, 1875). Він сам перекладав з російської на українську мову і відчув нагальну потребу в російсько-українському словнику. Саме тоді вийшов невеличкий “Опыт русско-украинского словаря” (1874) М. Левченка. Комаров розпочав копітку, багаторічну роботу над його укладанням. “Словник же російсько-малоросійський, як підруччя власне для перекладачів, вирішили зробити швидко, без зайвих мудрувань, до того ж видання його не залежним від будь-яких академій, – згадувала Олена Пчілка. – Думка ця дуже захоплювала Михайла Петровича Старицького й мене, та особливо енергійно взявся за її втілення М. Ф. Комаров, який і оснастив себе і нас всілякими словниками, джерелами і взагалі всім матеріалом, з допомогою якого повинен був виникну ти російсько-український словник. Згодом Комаров видав його, доклавши ще багато своєї власної праці”.

Переїхавши в Київ на початку 80-х років, Комаров працює над бібліографічним покажчиком, який і опублікував у “Раді” та окремим відбитком. “Складаючи бібліографічний покажчик, – писав його автор, – я мав на думці зібрати якомога більше звісток про все, що було коли надруковано по-українськи як нашими письменниками, так і земляками нашими – галичанами, починаючи від того, коли наша словесність обернулася вже до щиро народної мови і в ній почали шукати придатного виразу для своїх думок та бажань”.

На той час покажчик, хоч не позбавлений неточностей і пропусків, був єдиним інформаційним засобом для нового українського письменства і започаткував науку української бібліографії. Покажчик мав неоціненне значення для національної справи, вважав А. Кримський. “Він показав українцям і ворогам українства, що наше письменство не таке – то вже й убоге, як звичайно всі думали; він нагадав і нетямущим українцям (для них Галичина була тоді побільше terra incognita), що українське письменство не скрізь так нидіє, як у Росії, а що єсть у нього і своя вільніша преса; до “Покажчика” додана була ще рубрика “Найголовніші спільні писання про українську мову, літературу і про українське питання”, із неї кожний читач міг побачити, що українофільство – це зовсім не справа маленької групи людей (як бажалося б декому довести), а це дуже широкий суспільний потік, і має він рясні джерела в нашій історичній минувшині. І російська наука назвала Комарів покажчик “весьма полезным”.

Юрист за освітою і професією, Комаров був ще й критиком, фольклористом, лінгвістом, перекладачем, істориком літератури, бібліографом. Період з кінця 80 – початку 90-х років є найпліднішим у багатогранній діяльності Комарова. Він друкується в “Киевской старине”, “Правді”, редагує часопис “По морю и по суше”; веде рубрику “Короткий перегляд українських книжок” (в “Зорі”, “Киевской старине”, “Правді”, “По морю и по суше”).

Об’єктивного аналізу художніх творів, огляду українських книг читач чекав з нетерпінням, про що довідуємося з листа редактора “Зорі” Василя Лукича (В. Левицького) до Комарова: “А може б Ви були ласкаві писати хоч короткі критичні замітки і бібліографічні оповісті, а то відколи перестали, то сей відділ зовсім підупав у

“Зорі” і люди, призвичаєні до розумних заміток, тепер вельми жалуються, що я зарадити не в силі”.

В оцінці літературних творів Комаров виходив з переконання про суспільно-виховне завдання і призначення літератури. Еталоном художності Комаров вважав поезію глибокого громадянського пафосу, якого часто бракувало деяким, навіть талановитим, але заглибленим у почуття кохання поетам: “Побажавши поетові всяких успіхів па сім полі, – писав про першу збірку М. Чернявського Комаров, – радимо йому, одначе, наколи “чари кохання” не зовсім заморочили його голови, слухати зазиву своєї музи, котрий, на всякий случай, доказує, що поет може зрозуміти своє завдання значно ширше”. Тільки усвідомлення суспільних завдань допоможе поету “розвинути свої сили і бути дійсним поетом, а не одним тільки нікому не потрібним співцем кохання”.

Зразком високої громадянської наснаги М. Комаров вважав поезію Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Самійленка, І. Франка. Творчості Шевченка він присвячував річні огляди в 1887-1890, 1902 роках; він був першим рецензентом збірки Лесі Українки “На крилах пісень”, відзначивши громадянські мотиви поетеси, в коло яких входить уболівання за долю України і рідного народу; дає високу оцінку збірці “З вершин і низин” І. Франка, найбільш талановитого поета і повістяра, на думку критика, який належить до “народної і при тім поступової партії. Дужою думкою і талановитістю відзначаються всі його твори. Те ж саме можна сказати і про сей збірник, а найпаче про поему “Панські жарти”.

Втративши надію створити періодичний науково-літературний орган, українські письменники здійснюють кілька спроб дійти до читача через альманахи. Сили Старицького на боротьбу за “Раду” вичерпалися й альманах після двох випусків, не сублімувавшись у періодичне видання, припинив свій вихід. І. Франко жалів, що через відсутність сприятливих умов, матеріальних засобів Україна втратила доброго редактора і видавця. Але й те, що зробив Старицький, мало неоціненне значення для дальшого розвитку літературно-видавничої справи. Сама поява українського видання в умовах утисків була подією великого громадянського звучання.

Зачин “Луни” і “Ради” підхопили провінційні міста. 1885 р. в Одесі вийшов альманах “Нива”. За своїм художнім рівнем він поступався “Раді”, але і тут було вміщено чимало цікавих художніх творів: вірші та оповідання Дніпрової Чайки – дебютантки; поезії В. Бабенка, Б. Грінченка; переклад VI пісні “Одіссеї” Гомера й оригінальна поезія “Порада” (з нотами) П. Ніщинського; оповідання І. Нечуя-Левицького “Чортяча спокуса”; добірка народних пісень, анекдотів, записаних на Одещині, а також лібрето Старицького до опери М. Лисенка “Утоплена”.

Це було перше видання такого типу, видане не в центральному місті – в Києві чи Харкові, чи у Львові, а в провінції. Воно сприяло примноженню набутків української журналістики і стало прикладом для наслідування творчій інтелігенції інших міст і містечок. Уже в наступному році (1886) у Херсоні вийшов альманах “Степ”. Херсонський белетристичний збірник”, підготовлений місцевими літераторами. Альманах вийшов у Петербурзі двома мовами: українською – художні твори; російською – наукові розвідки маловідомої письменниці Марії Ганенко “Семейно-имущественные отношения крестьянского населения в Елисаветградском уезде”; “Свадебные песни” в записі дружини письменника Д. Марковича, редактора альманаху – Олени Маркович; “Областное начало земской статистики” О. Русова; “Украинская деревня по произведениям Старицкого и Кропивницкого” К. Шрама (псевдонім маловідомого українського письменника Костя Іващенка. – Авт.) – перша спроба в українській критиці соціологічного аналізу драматичних творів.

Пробудився нарешті після довгої сплячки батько української журналістики, альманахової літератури – Харків. “Складка. Альманах року Божого 1887-го. Спорудив Вл. Александров” – так було названо перший випуск альманаху. За ним ішов другий (1893), третій і четвертий випуски (1897), видані поетом – перекладачем Цезарем Білиловським.

Усі чотири випуски вміщують твори переважно східноукраїнських поетів: Вл. Александрова, Б. Грінченка, Ц. Білиловського, П. Грабовського, В. Самійленка, М. Вороного та галичан: І. Франка, В. Щурата (в IV вип.). Малу прозу було репрезентовано оповіданнями Б. Грінченка “Одна, зовсім одна”; Г. Барвінок “П’яниця”; Д. Мордовця “Келих Карла XI”, “З хрестом навколішках”; Л. Старицької “Навіщо” і “Три друга”; І. Нечуя-Левицького “Старі гультяї”; легендою Лесі Українки “Щастя”. Драматургію представили В. Самійленко (“Маруся Чураївна”) і М. Кропивницький (опера “Вій”).

У четвертому номері заслуговують на увагу нариси Д. Яворницького “Поездка на попелище Чертомлицкой Сичи” і А. Кримського “Нудьга”. Незважаючи на те що цензурний тиск позначився на виданні і змісті, альманахи засвідчили наявність талановитих українських письменників і вчених, назрілу потребу об’єднуючого літера-турного органу, паростки консолідації розпорошених українських літературно-наукових сил.

Програму нового видання, список майбутніх співробітників разом з проханням про дозвіл Феофан Лебединцев (1828-1888) надіслав до Головного управління в справах друку (4 серпня 1881 р.).

Значний за своїм складом гурток київської професури та інших учених, знавців і любителів південноросійської старовини, ставить своїм завданням дослідження минулого життя південної половини Росії і ознайомлення з нею не тільки місцевої, а й взагалі вітчизняної публіки в різноманітній, живій і доступній кожному читачеві формі”. 17 жовтня 1881 р. дозвіл було дано.

З січня 1882 року зусиллями дійсного статського радника Ф. Лебединцева, професорів Київського університету Петра Лебединцева, О. Лазаревського, О. Левицького, В. Антоновича було засновано журнал “Киевская старина” (1882-1906).

Постійний орган Історичного товариства Нестора-літописця, журнал виходив раз у місяць російською мовою під редакцією Ф. Лебединцева. Десята дитина в сім’ї священика Гаврила Семеновича Лебединця (Лебединцева) Феофан Лебединцев залишив помітний слід в українському національному русі. Закінчивши духовну академію із ступенем кандидата богослов’я (тема дисертації: “Взгляд на Унию, бывшую в Юго-Западной России”, 1851), він працює учителем історії та грецької мови у Воронезькій семінарії. Направлення до Росії він сприйняв дуже болісно, але заперечувати не смів: “Чим більше я віддалявся від батьківщини і чим далі заглиблювався в Русь, – писав батькові, – тим тяжче робилося на серці. Якась непоборна сила тягла мене на батьківщину, тоді як почтові коні відносили мене від неї далеко-далеко. Невиразний сум і туга закували серце моє, і не раз я починав плакати”.

Аж через три роки він повернувся до Києва в духовну семінарію, де викладав риторику, латинську мову і російську літературу. З його ініціативи було засновано духовний журнал при семінарії “Руководство для сельских пастырей” (1859), в якому він був головним редактором: “Викохав я собі сина – журналом називають, – писав він. – Сам його на світ породив, без попа ймення дав й хрестив кумів не бравши. Пішов він до Синоду за благословенням. Коли б же то благословили, і щоб самому замість няньки буть. Не дай Боже, як перейде на чужі руки: не навчать добру і піде послухачем”.

Журнал користувався великою популярністю, але з 1861 р. його було віддано Київській духовній академії. З цього ж року Ф. Лебединцев разом з братом Петром редагує “Киевские епархиальные ведомости”; працює в Київській духовній академії; в журналі “Основа” публікує статтю українською мовою “Об ярмарках. До сільських парафіян”, яка справила на Шевченка таке велике враження, що він власноручно заніс статтю до редакції і стежив за її публікацією Про це згадував пізніше сам Лебединцев: “Шевченко попросив мене прочитати, і не встиг я закінчити, як він обома руками взяв її у мене з рук і, засовуючи її в свою кишеню, сказав: “Тепер ви мені хоч що, а вже я вам і до віку – вічного не оддам”. Так і не віддав він уже мені мого рукопису, повіз його з собою до Петербурга, читав землякам, за пивом, як казав мені сам, як писали мені інші”.

1864 р. Ф. Лебединцев отримав звання екстраординарного професора і був призначений начальником Холмської навчальної дирекції (Польща), де пропрацював 6 років. За цей час було засновано 300 народних шкіл, 5 середніх навчальних закладів; педагогічні курси, чоловічу гімназію, жіноче шестикласне училище в Холмі, чоловічу та жіночу гімназії в Замості.

1880 р. він подав у відставку і, нагороджений чотирма орденами, у чині дійсного статського радника з правом спадкового дворянства переїхав до Києва.

Ф. Лебединцев повністю присвятив себе справі “Киевской старины”, виконуючи обов’язки редактора, видавця, співробітника, конторщика і коректора: “О, якби я був вільний від редакторства, коректури, кореспонденції, контори, скільки б я один міг би ще зробити. Але, на жаль! Зігнувся хребет мій від роботи переважно такої, для якої не потрібно ні таланту, ні знання”.

До співробітництва в журналі було залучено науково-мистецькі сили Київського університету і духовної академії: М. Костомаров, П. Житецький, В. Горленко, П. Єфименко, М. Петров, М. Дашкевич, M. Сумцов, M. Чалий; активно публікувались у ньому І. Франко, M. Драгоманов, А. Кримський.

Шість років він був редактором журналу задарма, “пустив, що мав своє і чуже; та й на додаток і здоров’я позбавився. Та однак не шкодую й не нарікаю на долю, спільну для всіх, хто піднімається во ім’я ідеї. Мало або майже нічого я не зробив: та за саму роботу ніхто не сварив, та й, думаю, ніхто й сварити не буде, – писав він О. Пипіну 9 грудня 1887 р. – На мою радість, “Киевская старина” не вмерла, а продовжується з 1 січня наступного року без перерви. Бере її якийсь Лашкевич, поміщик Чернігівський Співробітники ті ж; нова редакція багата засобами, дай Боже, щоб краща мене була”.

У різний час членами редакційного комітету були: О. Лазаревський, П. Житецький, Орест Левицький, В. Антонович, С. Трегубов, К. Михальчук, М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький (1890), В. Науменко (1890), та це не впливало на напрям журналу, що був задекларований у зверненні редакції до читачів (1883). Першочерговим

Завданням журналу було наближення старовини до інтересів і світорозуміння сучасного читача; з’ясування сучасності за допомогою історичного освітлення минулих доль півдня Росії.

Публікуючи відомості з рідного краю, журнал обгрунтовував думку про національну рівноправність українців, про право народу на розпиток своєї культури. Царська цензура пильно стежила, щоб на його сторінки не потрапляли не тільки українські твори, а й українські цитати в спеціальних мовознавчих наукових дослідженнях. Втручання цензури обмежувало діапазон публікацій, зводячи їх до матеріалів із сивої давнини.

Журнал друкував величезну кількість матеріалів з історії України, козацьких часів. Вдягаючи в одежу минувшини сучасну українську ідею, журнал зайвий раз підтверджував справедливість слів І. Нечуя-Левицького про те, що російська мова, насаджена по всій імперії сотнями тисяч російського війська, Сибіром і казематами, з усіх нацменшин не зробить москалів, бо мова – мовою, а думка – думкою. Її ж то, думку, і по-російськи висловити можна. Публікуючи матеріали про козаччину – цвіт українського історичного життя, – журнал відкривав перед письменниками широке, багате і зрозуміле поле для творчості, поле слави, завзяття і лицарства.

Своєчасно, актуально й об’єктивно реагував журнал на явища українського літературного процесу, дбаючи про високий рівень української літератури. Численними літературознавчими статтями і рецензіями “Киевская старина” стверджувала закономірність права української літератури на розвиток рідною мовою. Цій меті було підпорядковано матеріали з історії давньої літератури, документи, матеріали, дослідження про Т. Шевченка; першоджерельні матеріали: листи, щоденники, спогади, першодруки тощо.

У час заборони української мови журнал публікував твори, зберігаючи українську мову в діалогах. Так були опубліковані в журналі “Старосвітські батюшки і матушки” І. Нечуя-Левицького (переклад Ф. Лебединцева, 1884-1885), “Скарб Довбуша” Ю. Федьковича (1886), “Оповідання Мирона” І. Франка (1890); етнографічно-побутові етюди Ганни Барвінок, Д. Марковича, Ю. Левицької-Пащенко, А. Смоктія та ін.

Популяризацію української літератури журнал проводив за допомогою рецензій на вихід художніх творів: “Хуторну поезію” П. Куліша, збірку Я. Щоголева “Ворскло”, “Повію” Панаса Мирного (1884), “Захар Беркут” І. Франка (1885). Високі естетичні критерії в оцінці українського літературного процесу, несприйняття епігонства, етнографічного шаблону в п’єсах з народного життя сприяли поглибленню реалізму і народності.

Чимало статей, розвідок журналу присвячено дослідженню українського фольклору, особливо історичних пісень та дум; вивченню музичних і поетичних сторін народної пісенності; статтям про театр і драматургію.

Викликає інтерес оглядова стаття Кузьмичевського (М. Драгоманова) “Старейшие русские драматические сцены”, в якій критик дійшов висновку про вплив західноєвропейського відродження на українську літературу ще в XVI ст.

Варта уваги велика наукова розвідка П. Житецького “Энеида” И. П. Котляревского и древнейший список ее”. Вчений, крім прози і поезії XVIII віку, аналізує чотири драми: “Владимир” Ф. Прокоповича, “Милость Божия”, “О тщете мира сего” Лащевського, “Воскресение мертвых” Г. Кониського, написані церковнослов’янською мовою.

Автор справедливо зазначає, що у творах бракує “живої течії поетичної творчості”, проте наявна “громадська думка, висловлена з щирим переконанням і поетичним талантом”. П. Житецький аналізує занепад староруської драми, намагаючись віднайти причини його: “їх твори були призначені не стільки для читання, а стільки для вистави і тут уже мусили виступати живі особи, з живим словом і ділом, і всі ці Гіпомени і Діоктити в сценічному виконанні мусили недвозначно показувати дразливу дійсність. Чи можна було без шкоди для школи вносити в драму, призначену для виставлення в школі, відтворення громадських хиб того часу. Не треба забувати при тім, що всі ці хиби не були випадковим відступленням від закону, напроти того, вони самі готові були зробитися законом. Зрозуміло після того, чому малоросійські драми громадського змісту мусили за-мовкнути”.

Багато у статті є суперечливого, не зовсім обгрунтованого, та вже сама спроба дати наукову оцінку української літератури XVIII століття у синтетичній праці заслуговує на схвалення.

В останнє десятиліття “Киевская старина” дедалі більше розвивається як український історичний і літературний орган, у якому друкують свої твори Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Б. Грінченко та ін.

Якщо у перше десятиліття журнал звертав увагу на давню літературу і вивчення церковних джерел, то в останнє десятиліття він стає осередком сучасної української літератури, культури, науки. Тут систематично публікуються архівні матеріали, листи, спогади, наукові розвідки з питань історії літератури, рецензії і відгуки на вистави, ювілейні статті тощо.

Щорічно лютневі номери присвячувалися Т. Шевченкові; періодично друкувалися матеріали біографії Кобзаря, листи та новознайдені твори.

Першим твором під рубрикою “Неизданные произведения Т. Г. Шевченко” була поема “Слепая”. Крім тексту редакція вмістила критичну замітку, в якій конкретно говорилось: “В ній перш за все впадає в око значна розтягливість, особливо в першій половині поеми видні сліди романтизму 30-х років; але хиби ті прикриваються силою обуреного людського почуття, котре доходить до високої поетичної піднесеності”.

У грудневому номері “Киевской старины” за 1893 р. було вміщено наукову розвідку професора Дашкевича “Вопрос о литературном источнике украинской оперы И. П. Котляревського “Москаль – чарівник”, де вперше зачинателя нової української літератури поставлено в європейський контекст.

Чимала заслуга журналу й у піднесенні високих естетичних критеріїв до театру у боротьбі за реалізм і народність драматургії та сценічної гри. Починаючи з 1895 р., журнал друкує, переважно вперше, п’єси В. Ястребова, В. Русинова, І. Пухальського, Г. Цеглинського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Костомарова; рецензії на драматичні твори і вистави, відгуки про гастролі групи корифеїв українського театру в Петербурзі та Москві; окремі статті, присвячені М. Кропивницькому, М. Заньковецькій, М. Садовському та ін.

Журнал відіграв значну роль у згуртуванні і співробітництві діячів Галичини, Буковини, Східної України. Після припинення виходу “Основи” (1862) він був єдиним наддніпрянським періодичним виданням, що сприяло розвиткові української культури, літератури, особливо науки. Частина опублікованих у ньому матеріалів і досі не втратила свого значення. Вони є першоджерелом для дослідників історії, археології, літературознавства, фольклористики, етнографії. “Досить буде переглянути, – писав І. Франко, – показний ряд томів “Киевской старины”, виданих за час тих важких років, не менше показний ряд праць про Україну, її минувшину, язик, літературу, виданих ученими Потебнею, Антоновичем, Житецьким, Сумцовим, Петровим, Дашкевичем, Голубєвим і багато іншими, щоб переконатися, що в тих роках ішла дуже жива і плідна праця коло самих фундаментів нового українського руху, який мусив вирости з часом”.

Заборона українського друкованого слова в Росії спричинилася до того, що Наддніпрянці перенесли видавничу діяльність на Наддністрянщину. “Тепер так погано стоїть діло на Україні, – писав М. Комаров, – що треба всі сили повертати на працю в Галичині – колись воно все те повернеться на Україну”.

Посилення українського табору в Галичині було дуже вчасне. Боротьба між народовською і москвофільською та рутенською партіями була в розпалі. Матеріальна допомога, літературно-мистецька та наукова сила наддніпрянців допомогла галичанам подолати “рутенство” і налагодити видавничу справу, позбутися вузького провінційно-галицького характеру періодичних видань, набути соборності.

З’являються нові часописи, щоденні газети. З 1 січня 1880 р. у Львові починає виходити щоденна газета “Діло”, трохи раніше – “Господарь и промышленник” (Станіслав); з 1886 р. – “Провідник рільничих Кружків” (Львів); 1888 р. в Рогозні (Буковина) – “Добрі Поради”, господарський часопис; 1889 р. – “Часопись Правнича. Місячник для Теорії і Практики” (Львів); з 1889 р. з’являються педагогічні часописи: “Руска школа” за редакцією С. Смаль-Стоцького (Чернівці); “Учитель” (Львів, 1889); “Приятель Дітей” або “Дзвінок” (Львів); для духовенства – “Листок” (1875); “Посланник” (Бережани на Тернопільщині). В усіх головних центрах Галичини і деяких провінційних осередках появилося по кілька нових друкованих органів.

За активної участі українців з Росії засновано галицькі журнали “Зоря” (1880), “Світ” (1881), “Правда” (1867), “Житіє і слово” (1894- 1895), “Народ”(1890-1895), що сприяли розвиткові політичної думки. На їх сторінках обмірковувались важливі питання з українського життя і викристалізовувалася національна ідеологія. Російські українці не лише брали участь у галицькому житті, а й впливали на його розвиток. З одного боку, В. Антонович, О. Кониський, з другого – М. Драгоманов керують цілими течіями духовного і політичного життя галичан.

Новостворену кафедру української історії у Львівському університеті посідає молодий багатообіцяючий учений Михайло Грушевський (1894), приїзд якого до Галичини започатковує нову еру в культурно-національному житті.

Важливу роль у національному відродженні відіграли брати Барвінські: Осип (1845-1889) – священик, автор кількох п’єс релігійної тематики; Олександр (1847-1926) – громадсько-політичний діяч, один з лідерів народовців, перекладач; Володимир (1850- 1883) – письменник, критик, публіцист. Із трьох братів “сей остатній, найменший ростом і до того горбатий, був найталановитіший, головно, як публіцист, – писав І. Франко, – як белетрист та популяризатор, він не переходив міри середнього таланту. З фаху правник, він не визначився ніякою фаховою працею, присвятивши найбільшу частину свого короткого життя редагуванню “Правди”, а потім “Діла”.

Один із засновників журналу “Правда”, де була опублікована стаття М. Драгоманова “Література російська, великоруська, українська і галицька”, В. Барвінський перший заперечив погляд Драгоманова на стан розвитку української літератури та її взаємини з російською, відзначивши, що вона подає “дуже песимістичну картину всього того, що у нас на Україні і в Галичині досі діялося”.

Трохи пізніше у “Відповіді панові М. П. Драгоманову” В. Барвінський з іронією згадав справедливість критичних приміток “Правди”: “А “Правда” була так “несовісною” сказати, що такі прогресивні тенденції, так прогресивно проголошені в “Літературі російській і т. д.”, ведуть до омосковлення українців”.

У відповідь на звинувачення Драгоманова українських письменників у націоналізмі В. Барвінський закликає поширювати націоналізм та науково довести окремішність української мови і літератури від російської. У питанні про націоналізм В. Барвінський був солідарний з І. Нечуєм-Левицьким, який у статті “Сьогочасне літературне прямування” стверджував, що “народ живе і дише тільки в національній формі”. У другій статті “Українство на літературних позвах з Московщиною” Нечуй-Левицький стверджував: “Ми, українці, маємо багатий національний грунт, і на цьому расовому грунті розвилась і буде далі розвиватися українська література”.

Завдяки невтомній праці В. Барвінського як організатора товариства “Просвіта” (1868), редактора “Діла”, журналіста, літературного критика, автора численних статей на політичні, економічні та культурологічні теми; автора повістей “Скошений цвіт” (1877), “Сонні мари молодого питомця” (1879), “Безталанне сватання” (1880-1882), “здвигнулась нова велика часопис, – писав І. Франко, – котра в трьох літах свого існування здужала вже зробити великий поворот у думках і поглядах нашої суспільності”.

Незважаючи на свій короткий вік (33 роки), В. Барвінський залишив помітний слід в українському національному русі, в утвердженні самосвідомості українців. Прочитавши некролог у газетах, М. Грушевський записав у “Щоденнику” (15 жовтня 1883): “От там описано про пана Барвінського, що він от яку програму дав партії української: це ми, Галичани, кавалок руського, або, як кажуть, малоруського, 17 000 000 народу й мусимо бути таким же народом, як і другі, бо ми народ самостійний й од кацапів, як і од других народів словесних, різнимося. Вже здавна було у нас кшталт демократичний, й мусимо ми цього кшталту держатись й з іншими словенськими народами вчинити кшталт федеративний”.

Красне письменство, літературна критика, публіцистика, журналістика – у кожній з цих галузей духовного життя українського народу В. Барвінський сказав своє негучне, щире слово, внісши в роз будову української культури свою лепту.

В контексті серії заборон (доповнення до Емського указу про заборону ввезення в Росію української книжки (1881), заборона ви ставляти українські п’єси без рівнозначної російської в один вечір (1884); цензурний терор (1891), коли були заборонені збірник “Запомога”, твори В. Кулика, Я. Жарка та багатьох інших українських письменників; заборона українських книжок для дітей (1895)) роль “Киевской старины”, “Діла”, “Правди” та інших галицьких часописів особливо вирізнялась. Завдяки їм творча думка не зупинилася, хоча й розвиток її через штучні перешкоди значно сповільнився.

Увага творчої інтелігенції та її потенціал спрямовувались на здобуття права української мови і літератури на існування і розвиток; на утвердження національної гідності народу, його права на окремішній, вільний розвиток; на рівноправність у світовій спільноті – з власною історією, мовою, культурою, літературою. Вчені й письменники в наукових працях з історії, археології, мовознавства, фольклору, етнографії, літературознавства довели, що ми – високорозвинена нація зі славними історичними традиціями, окремішня і відмінна від інших націй. Вона має право розвиватись за тими ж законами, що й інші, “на основі потреби розвивати свої власні осібності, які показує наша національна психологія, психологічна будівля нашого українського духу, особливості української фантазії, серця, розуму, щирого українського гумору, сміху, про котрого вже знає наука, знають люди. Наша література вже доволі виросла на підставі народних дум і буде рости, і має право рости все вгору та вшир, доки їй покаже міру – не хто ж інший, лиш вона сама. Ми маємо більші й багатші джерела для поезії, для драми, для комедії, ми маємо багатіший язик народу, ніж хто інший, язик поетичний, плавний, м’який і текучий, як кринична вода, що виливається з жолоба і тихо плине між зеленою травою”, – писав І. Нечуй-Левицький.

У найнесприятливіші, здавалось би, часи розгорнулась бурхлива громадська й літературна діяльність О. Кониського і Б. Грінченка. В умовах суворої конспірації керує українським рухом досвідчена і мудра рука В. Антоновича.

Доба 80 – початку 90-х років в історії українського руху була чи не найглухішою в другій половині XIX ст. на російській Україні, але й вона не лишилась безплідною: за цей час виконано велику наукову роботу, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки, вже національної за формою. Саме тоді на літературну арену виходять молоді сили – майбутня окраса українського письменства. Твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, Б. Грінченка, В. Самійленка, В. Леонтовича, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, Л. Кримського та інших написані у дусі безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі. Митці не задовольнялись культурницькою діяльністю, а прагнули здобути всю повноту національних і політичних прав.

Нове покоління українських діячів уже не сумнівалося щодо власної національної приналежності і гордо називало себе “національно свідомими українцями”. Народ, його доля, болі і радощі, надії і змагання, його стосунки з інтелігенцією та іншими верствами суспільства – ось центральні проблеми, над вирішенням яких працювало українство 70-90-х років XIX ст.: “Народ став у поезії і взагалі в письменстві об’єктом пильного на вигляду і виучування”, – зазначав І. Нечуй-Левицький.

Демократична інтелігенція прагнула розбудити любов до України, домагалась “практичної оборони інтересів народу на полі економічнім і соціальнім, домагалась служби інтелігенції для інтересів робочого люду, в літературі реального зображення життя того люду і тої інтелігенції і ширення правдивої, розумної освіти між людом і інтелігенцією”, – писав І. Франко.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ 80-90-Х РОКІВ У ПЕРСОНАЛІЯХ – 70 – 90-х років ХІХ століття в контексті національно-визвольних змагань
план гуси лебеді летять