Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)

Одним з найяскравіших автобіографічних творів Лесі Українки є вірш “Давня весна”. Цей вірш входить до циклу “Мелодії”. Весь цикл складається з 12 віршів. Вони писалися протягом 1893 і першої чверті 1894 p., коли поетеса жила в Києві. У 1899 році були надруковані у збірнику “Душа і мрії”.

У віршах циклу багато суму, туги, бо сумним було життя поетеси, сумним було життя народу. Скільки глибокого болю в таких її рядках: Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на

сльози мої. Проте мрії про краще, потяг до життя, бадьорі настрої перемагають, які завжди, сум і тугу. Вірш “Давня весна” умовно складається з двох частин. У першій частині авторка під впливом пробудження природи малює весну. За допомогою яскравих, емоційно забарвлених епітетів образ весни набуває рис живої істоти: вона “щедра, мила”. “За нею вслід прилетіли співучі пташки!” Для більшої виразності поетеса використовує метафори, виражені дієсловами: весна “промінням грала, сипала квітки”, “летіла хутко, мов стокрила”; з її приходом “все ожило, усе загомоніло”, “співало все, сміялося й
бушніло”, а дівчина, в якої виявлено туберкульоз, “…лежала хвора і сумна”. Згадаймо біографію письменниці. З дев’ятилітнього віку вона тяжко захворіла. Недуга була тяжка, біль пронизував усе тіло і приковував до ліжка. Пробудження природи дівчина спостерігала через вікно. Вона не мала фізичних можливостей відчувати всі запахи весни, і від цього їй ставало боляче.

У другий частині вірша Леся відтворює гармонію людини і природи. “Радісна весна” не забула дівчини: …У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки, Замиготіло листячко зелене, Посипались білесенькі квітки.

Використання слів з пестливими суфіксами відтворює стан душі хворої. Цьому ж сприяють здорові (гілки від яблуні заглянули у віно, “посипались білесенькі квітки”) і слухові (замиготіли листячко зелене, “прилинув вітер…”, “пташині пісні”) образи. Побідні вияви життя розгонили сум і тугу:

Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала; Весни такої не було й не буде, Як та, що за вікном цвіла. Яка ж ідея вірша? У кожного своя доля, кожен своїм шляхом їде по життю. Щоб бути щасливим, треба навчитися цінувати найменші радості життя.




Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)


михайло старицький ой не ходи грицю
Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка “Давня весна”)