“Моральність є Правда” Шукшин

У своїй статті “Моральність є Правда” Шукшин писав: “Моральн або аморальним може бути мистецтво, а не герої… Чесне, мужнє мистецтво пе задається метою вказувати пальцем: що морально, а що аморально, воно має справу з людиною “у цілому” і хоче вдосконалювати його, людини, тим, що говорить йому правду про нього”.

У цих словах – не тільки теоретичне “како веруеши” Василя Шукшина, але й пояснення самої поетики його добутків. Тому що моральний висновок, яким “заряджено” кожне з них, зв’язується не з оцінною характеристикою

того або іншого героя, а з характером самої життєвої ситуації, у якій цей герой проявляється. Правдиво відтворити ситуацію з погляду об’єктивно діючих у ній сил – це

І значить виявити її внутрішній зміст і, стало бути, інтегрувати ув’язнений у ній конкретний життєвий досвід

Але правдиве відтворення дійсності не є її фотографування. І моральність – це “не просто правда, а – Правда”,- підкреслює Шукшин, маючи на увазі, що Правда – це проникнення в суть явища при обов’язковому обліку всіх сторін даного явища. Тому Правда є категорія етична. По тому ж самому Шукшин по персоніфікує

своїх моральних ідеалів, не відливає їх у фігури так званих “позитивних” героїв; критерій моральності укладений у самої його художницької позиції

Це, зрозуміло, не виходить, що в Шукшина немає героїв, яких він любить всією душею, або таких, котрих він всею же душею ненавидить. Але його симпатії й антипатії – це результати осмислення реальних процесів, і він ніколи не перебільшує саме реальних можливостей своїх героїв. Тому він ніколи по форсує й сюжетно не закріплює, скажемо, торжества добра над злом, усіляко підкреслюючи, що життя складне й суперечлива й добрим початкам аж ніяк не завжди гарантована легка перемога. Одним словом, він аналізує явища, опираючись не тільки на свою моральну оцінку їх, але й на облік їхнього реального місця в дійсному житті

“…Я дуже осудливо ставлюся до сюжету взагалі,- говорив Шукшин у своєму останньому газетному інтерв’ю. – Я так думаю, що сюжет несе мораль – неодмінно: раз історія замкнута, раз вона для чогось розказана й завершена, виходить, автор переслідує якусь мету, а ціль такого роду: не робіть так, а робіть этат;. Або: це добре, а це – погано. От чого не треба б вискусстве.

Коли я попадаю на правду – правду зображення або правду опису,- те починаю сам для себе робити висновки. І досить, взагалі ж говорячи, правильні, тому що я жива й нормальна людина. Чому ж іноді не довіряють цій моїй якості – здатності зробити правильні висновки? Цю роботу треба мені самому залишати”.

Сам Шукшин саме так і будує свої оповідання: єдина їх “мораль” – від саме той самий “правильний висновок”, здатність на який Шукшин визнає за своїм читачем безумовно. Переваги цього “правильного висновку”, зробленого самим читачем, у тім, що він самостійний, що зроблено він у підсумку самостійного аналізу ситуації, запропонованої читацькій увазі, а це значить, що у своєму аналізі читач опирається не тільки на запропонований матеріал, але й на свій власний морально-соціальний досвід

Треба, втім, сказати, що цей розрахунок Шукшина на здатність читача “зробити правильні висновки” виправдував себе далеко ие завжди. Тому що адже й читачі бувають різні. Інші з них харчують схильність саме до такої літератури, де все розкладено по поличках, де один з героїв абсолютно прав, а інший абсолютно не прав, де, нарешті, чеснота завжди тріумфує. Скільки довелося Шукшину перетерпіти всього від такого роду “читачів”! “Вимагають гарного героя. Лають за брутальність героїв, за їхні випивки й т. п. …Просто разюче! Ледве не анонімки з погрозою вбити з-за рогу цеглою.

Але ж чого вимагають? Щоб я видумував. У нього, диявола, живе на стінкою сусід, що працює, випиває по вихідним , буває, свариться із дружиною…

У нього він не вірить, заперечує, а повірить, якщо я набрешу повний мішок; вдячний буде, сплакне в телевізора, розчулений, і ляже спати зі спокійною душею. Є “культурная” тітка в мене в селі, та все обурюється: “одна лайка! Письменник…” Мати моя не знає, куди ока запроторювати від сорому. Є тітки в штанах: “грубий мужик”… Загалом, вимагають морального героя” .

Це, так сказати, вульгарний-побутовий варіант. Але, по суті, не із чи тими ж самими аналітичними принципами Шукшину доводилося сталтсиваться й на рівні “великої критики” у тих випадках, коли вона намагалася судити про ідею того або іншого його добутку всього лише по тому, що говорить і як діє той або інший його герой? І ие на чи цьому самому забобоні грунтувалися такі докори Шукшину, як, наприклад, той, що він виступає апологетом сільської темряви , що його герої “занурені в нещадну матеріальність інтересів” , що його творче кредо – “моральне перевага села над містом” і т. п.? У свій час багато писали й говорили про оповідання “Зміїна отрута”. Натякали, затверджували, доводили, що Шукшин виразив у ньому свою глибоку ворожість до міста й своє переконання в “моральній перевазі села”. “Цього разу,- писала, наприклад, Алла Марченко,- він зовсім не нейтральний, цього разу він явно “темнит”, але чим відвертіше він “темнит”, тим отчетливее видно: “я вас усіх ненавиджу, гадів!” – зовсім не істеричний вихлест людини, доведеного до розпачу, – не такий вуж він “естественний”, щоб не знати: від радикуліту не помирають і зміїну отруту – усього лити зміїна отрута. І не настільки він дурний, щоб у глибині душі не знати: зміїна отрута потрібний не стільки матері, скільки йому самому, для полегшення розбудженої листом совісті блудного сина.

За цією грубою й безглуздою витівкою, попахивающей уже скандалом,- таємна й серйозна ворожість до міського, як до сили чужої й ворожої. Але цю свою ворожість “деревенский хлопець” прекрасно ховає під маскою добродушності, адже він уже й сам “ранен містом”, залежимо від його спокус, але ця залежність, як це ні парадоксально, не нейтралізує, а, навпаки, підсилює ворожість, доводить її до ненависті, що тільки й чекає шляхетного прийменника, щоб стати явної” . Робить Марченко звідси й більше загальні висновки, що стосуються вже пе тільки особливостей даного оповідання, але й творчої позиції письменника в цілому. “Але не турбуйтеся,- далекоглядно завіряє критик,- скандалу але буде, і не тільки тому, що це позбавить “вот такого хлопця” його головної переваги – спокійної благодушності сильного, а його творця В. Шукшина – самого великого “козиря”. Скандал, чим би він не скінчився, у яку би сторону його не занесло, зажадав би від В. Шукшина серйозного, тверезого й глибокого. вивчення тих складних відносин, якими зв’язана сьогоднішнє село із сьогоднішнім містом. А це одна з тих проблем, перед якими – цю істину В. Шукшин твердо засвоїв – не варто зупинятися надовго, якщо хочеш залишатися в ролі письменника, приємного у всіх відносинах” .

Узагальнення, як бачимо, найвищою мірою відповідальне. Мова йде, ні багато ні мало, про саму сутність творчих принципів письменника, про самий характер його ідейно-художньої позиції




“Моральність є Правда” Шукшин


власне висловлювання чи можна пробачити зраду
“Моральність є Правда” Шукшин