Мої роздуми про російську поезію

Можна було б привести сотні доказів того, що поезія неможлива, якби не те, що вона існує. Ю. Лотман

Найголовніше, що мене дивує у російській поезії, – це те, що вона майже завжди учениця “західної”, проте завжди її переростає, як на мій погляд. Справді, з уроків літератури ми знаємо, що російська поезія починалася як відтворення польської техніки віршування. Але силабічна система, яка була така хороша для польської мови з її постійним наголосом на передостанньому складі у слові виявилася непридатною для російської з її живим і динамічним

акцентом на різних складах навіть одного і того ж слова у різних його формах… Поетична реформа Тредіаковського-Ломоносова знову поставила російську поезію на місце учня, навіть уся термінологія була запозичена у давніх греків. Система знову була взята з мови, несхожої на російську, яка не мала наголосу взагалі. І ось маєте: Державін, Жуковський, нарешті Пушкін – кожний із них зробив би славу будь-якій літературі.

Творчості Блока, Брюсова, Бєлого, Гіппіус передували французькі символісти. Чому ж тоді у російській поезії нема присмаку вторинності, відтворення взірців? Я дійшов висновку, що російські поети

не відтворювачі взірців, а майстри, які з тих взірців беруть тільки органічне, їм притаманне.

А далі йдуть своїм шляхом. Цю думку потім прямо висловив Тютчев:

Как сердцу высказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, чем ти живешь?

Мысль изреченная есть ложь.




Мої роздуми про російську поезію


пісня про гайавату
Мої роздуми про російську поезію