Мистецтво у моєму житті

Я не скажу, що мистецтво для мене понад усе. Воно є в моєму житті ще з дитинства, коли мати зажуреним голосом співала мені колискової, бо я був дуже крикливий. Спати не давав, а як приспить мене, то години зо дві спокою в домі. А потім знов співи.

Ще нічого не розумів, а музика і поезія вже були біля мене. Малим я видирався на диван, щоб роздивится картину, яка на стіні у нас вдома: озеро, чотири дерева, ліс вдалині. Здаля – мов живе, поблизу – шматки фарби наляпані будь-як. Вдома багато співають старовинні романси.

Ну і в школі розповідають дещо. Оце, мабуть, і все. Сам я не співаю, не граю, не малюю. Тільки дивлюся й слухаю.

Музика стає шумовим фоном нашого – отже, й мого – життя. Найгірше, що нічого не можу вдіяти: я не хочу слухати, а він хоче, хоч нічого і не розуміє. Бо музику треба слухати серцем, віддаючись їй повністю, а не під час прання шкарпеток чи розв’язання задач з алгебри.

Зараз добре розумію відомі слова Олександра Довженка: “Раніше на містку співали дівчата, а тепер кричить радіо. І хоч би озирнулося, кляте, чи його хтось слуха?” От і все мистецтво у моєму житті.