МІЩАНИН – ШЛЯХТИЧ – МОЛЬЄР

МОЛЬЄР

МІЩАНИН – ШЛЯХТИЧ

Учитель філософії, пан Журден, учитель музики, учитель танців, учитель фехтування, лакей.

Пан Журден. Ах, пане філософе, ви прийшли якраз до речі з вашою філософією. Зробіть ласку, помиріть оцих добродіїв.

Учитель філософії. В чім справа? Що сталося, панове?

Пан Журден. Та, бачте, посварилися за те, яке мистецтво вище: музика, танці чи фехтування… ображали тут один одного… мало не до бійки дійшло.

Учитель філософії. Ох, панове, чи ж можна так аж із шкури лізти? Та хіба ж ви не читали вченого трактату

Сенеки “Про гнів”? Чи ж є що гіршого, ганебнішого за ту пристрасть, що робить людину подібною до лютого звіра? Хіба ж розум наш не повинен керувати всіма нашими почуттями?

Учитель танців. Даруйте, панове! Але ж він зневажає нас обох, ставлячись з таким презирством до танців, яких я навчаю, і до музики – його професії!

Учитель філософії. Серйозна людина повинна стояти понад усякі образи; найкраща відповідь на них – стриманість і терпіння.

Учитель фехтування. Вони такі нахабні, що прирівнюють свої професії до моєї.

Учитель філософії. Та чи ж варто хвилюватися через таку дрібницю? Люди не повинні

сперечатися з-за суєтної слави… Мудрість та чесноти найкраще нас кваліфікують.

Учитель танців. Я йому доводжу, що танці – то наука, яку всі повинні шанувати.

Учитель музики. А я кажу, що до музики людство споконвіку ставилося з повагою.

Учитель фехтування. А я доводжу їм обом, що фехтування – то найкраща і найнеобхідніша наука з усіх у світі.

Учитель філософії. А що ж таке, на вашу думку, філософія? Мені здається, що ви всі троє чималі нахаби! Та як ви смієте так самовпевнено базікати в моїй присутності, так безсоромно називати наукою речі, які не варті навіть того, щоб називатися мистецтвом! То просто злиденні, жалюгідні ремесла вуличних борців, співаків та комедіантів!

Учитель фехтування. Геть, собачий філософе!

Учитель музики. Геть, огидний педанте!

Учитель танців. Геть, учена шкапо!

Учитель філософії. Що – о?! Ах ви ж шахраї, грабіжники!.. (Кидається на них, і всі троє починають його бити.)

Пан Журден. Пане філософе!

Учитель філософії. Поганці! Шахраї! Нахаби!

Пан Журден. Пане філософе! Панове! Пане філософе! Панове! (Всі вчителі, лупцюючи один одного, виходять.)

Пан Журден, лакей.

Пан Журден. О! Бийтесь, товкмачте один одного, скільки влізе: я не втручатимусь, чого доброго, ще порвеш собі вбрання, вас рознімаючи. Дурнем був би я, коли б устряв у вашу бійку, щоб і мені ще перепало!

Учитель філософії, пан Журден, лакей.

Учитель філософії (поправляючи свій комір). Вернемося до нашої лекції.

Пан Журден. Ах, пане, мені дуже прикро, що вони вас побили!

Учитель філософії. Пусте! Філософ до всього повинен ставитися спокійно, сприймаючи речі просто. Я складу на них сатиру в стилі Ювенала. Ого, вона їм добре дошкулить! Та годі про те. Чого, власне, ви хочете вчитися?

Пан Журден. Всього, чого зможу: я ж страх як хочу зробитися вченим! Така лють мене бере, тільки-но згадаю, що батько з матір’ю не вчили мене різних наук у дитинстві.

Учитель філософії. Ваші міркування дуже розумні; nam sine doctrina vita est quasi mortis imago. Вам це зрозуміло, бо ви, звичайно, знаєте латину?

Пан Журден. Атож; а ви, проте, поясніть мені так, ніби я її зовсім не знаю, а що ж воно означає?

Учитель філософії. Ви ж маєте які-небудь основи, якісь початкові наукові знання?

Пан Журден. Ну, звичайно! Я вмію читати й писати.

Учитель філософії. З чого ж ми з вами почнемо? Чи не хочете, я вас почну вчити логіки?

Пан Журден. А що то за штука – логіка?

Учитель філософії. Вона вчить нас трьох процесів мислення.

Пан Журден. Хто ж вони такі, оті три процеси мислення?

Учитель філософії. Перший, другий і третій. Перший полягає в тому, щоб добре розуміти все на підставі загальних властивостей; другий – у тому, щоб добре розбиратися в усьому на підставі кате-горій; і, нарешті, третій – у тому, щоб складати вірні висновки за допомогою фігур: Barbara, Celarent, Darii, Terio, Barelipton тощо.

Пан Журден. Ех, та й слова ж які хитромудрі! Ні, ця логіка мені не до смаку. Давайте вивчати щось цікавіше.

Учитель філософії. Хочете вчитися моралі?

Пан Журден. Моралі?

Учитель філософії. Так.

Пан Журден. Що ж вона розповідає? Ота мораль?

Учитель філософії. Вона розповідає про блаженство; вчить людей стримувати свої пристрасті і…

Пан Журден. Ні, то не для мене; я запальний, як тисяча чортів, і ніяка мораль мене не стримує; я волію гніватись та лаятись, скільки влізе, коли маю на те охоту!

Учитель філософії. Ну, то, може, бажаєте попрацювати над фізикою?

Пан Журден. А то що за музика – фізика?

Учитель філософії. Фізика вивчає закони всіх фізичних явищ і властивостей тіл, природу стихії, ознаки металів, мінералів, каміння, рослин і тварин, вона з’ясовує причини виникнення райдуги, мандрівних вогнів, комет, зірниць, грому, блискавки, дощу, снігу, граду, вітрів та бурі.

Пан Журден. Тут щось забагато галасу та плутанини.

Учитель філософії. Ну, то чого ж я вас учитиму?

Пан Журден. Навчіть мене орфографії.

Учитель філософії. З охотою.

Пан Журден. А потім навчіть мене, як його довідуватись по календарю, коли буває місяць, а коли не буває.

Учитель філософії. Гаразд. Щоб виконати ваше бажання, розглядаючи справу з філософського боку, треба почати все по порядку: по-перше, треба вивчати всі властивості літер і спосіб їх вимовляння. Отже, я мушу вам зазначити, що літери поділяються на голосні та на приголосні, які звучать при голосних. Вони потрібні для того, щоб показати різні зміни звуків. Існує п’ять голосних літер, або голосових звуків: А, Е, І, О, У.

Пан Журден. Все це я розумію.

Учитель філософії. Щоб вимовити А, треба широко розкрити рота: А.

Пан Журден. А, А. Так.

Учитель філософії. А щоб вимовити звук І, треба ще більше наблизити щелепи, витягаючи куточки рота аж до вух: А, І.

Пан Журден. А, І, І, І. Вірно! Хай живе наука!

Учитель філософії. Щоб вимовити звук О, треба трохи розкрити щелепи і зблизити куточки губ: О.

Пан Журден. О, О. Авжеж так, правда! Просто чудово! Як добре, коли дечого навчишся!

Учитель філософії. Завтра ми розглянемо інші літери – приголосні… Я поясню вам усі тонкощі цієї вельми цікавої науки.

Пан Журден. Будьте так ласкаві! А тепер я маю сказати вам дещо по секрету… Я закохався в одну шляхетну даму і прошу вас дуже – допоможіть мені написати до неї ніжну записочку; я хочу її впустити до ніг цієї дами.

Учитель філософії. Гаразд.

Пан Журден. Адже ж це буде гречно? Чи не так?

Учитель філософії. Звичайно. Ви хочете написати до неї віршами?

Пан Журден. Ні, ні, навіщо віршами!

Учитель філософії. Ага! Ви волієте прозою?

Пан Журден. Ні, не хочу я ні прози, ані віршів.

Учитель філософії. Але ж конче треба щось; чи одне, чи друге. Ми можемо висловлювати наші думки тільки прозою або віршами. Все, що не проза – то є вірші, а що не вірші – то проза.

Пан Журден. А коли ми розмовляємо – це що ж таке?

Учитель філософії. Проза.

Пан Журден. Що? Коли я кажу: “Ніколь, принеси мені мої пантофлі та подай мені мого нічного ковпака”, то це – проза?

Учитель філософії. Так, пане.

Пан Журден. Далебі, понад сорок років розмовляю я прозою, а мені це ніколи й на думку не спадало; велике, велике вам спасибі, що пояснили. Отож – я хотів би їй написати: “Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання”. То чи не можна ці самі слова сказати галантніше?

Учитель філософії. Напишіть, що полум’я її очей обернуло в попіл ваше серце; що ви і вдень і вночі терпите через неї жорстокі…

Пан Журден. Ні, ні, нічого такого я не хочу. Я хочу написати їй тільки те, що я вам сказав. Будьте ласкаві, навчіть мене, як найкраще це зробити.

Учитель філософії. їх можна насамперед написати й так, як ви самі сказали: “Прекрасна маркізо, ваші чудові оченята віщують мені смерть від кохання”. Або: “Від кохання смерть мені віщують, прекрасно маркізо, ваші чудові оченята”. Або: “Смерть ваші чудові оченята, прекрасно маркізо, від кохання мені віщують”…

Пан Журден. А як же воно найкраще?

У читель філософії. Найкраще так, як ви самі сказали.

Пан Журден. От так штука! Ніколи того не вчився, а вийшло відразу добре. Щиро вам дякую і прошу вас прийти завтра трохи раніше.

Пан Журден, лакей.

Пан Журден. Та невже ще й досі не принесли мого нового вбрання?

Лакей. Ні, пане.

Пан Журден. Той клятий кравець примушує мене чекати, коли в мене стільки діла. Ох, який же я лютий! Щоб йому добра не було! Щоб його лихоманка замучила, того розбійника кравця! Щоб його чорти вхопили, того кравця! Щоб його чума задавила, того кравця! Хай тільки попадеться він мені зараз, отой негідник – кравець, собака – кравець, пройдисвіт – кравець, я йому…

Пан Журден, кравець, учень кравця з убранням для пана Журдена, лакей.

Пан Журден. Ага! Ось і ви! А я вже почав був на вас гніватися.

Кравець. Я ніяк не міг прийти раніше, пане. Вже й так довелося засадити аж двадцятеро хлопців за ваше вбрання.

Пан Журден. Ви мені прислали такі вузькі шовкові панчохи, що я ледве в них вліз. Ось маєте – аж дві петельки луснуло.

Кравець. Вони ще розтягнуться.

Пан Журден. Так, так, коли всі петельки луснуть. Та ще й черевики, що ви їх замовили для мене, страх як муляють мені ноги.

Кравець. Зовсім не муляють, пане.

Пан Журден. А я вам кажу, що муляють.

Кравець. То вам тільки здається.

Пан Журден. Того й здається, бо я таки добре те відчуваю. Не боліло б, то не здавалося б!

Кравець. Гляньте-но – не кожний придворний має таке розкішне вбрання. Дивом дивуюся – як це мені пощастило зробити вам такий строгий костюм, хоч і не чорного кольору; для цього треба бути справді високим майстром. Б’юсь об заклад, що й найкращий кравець не зуміє такого пошити.

Пан Журден. Що ж це таке? Ви пустили квіточки голівками донизу.

Кравець. Але ж ви й слова не сказали, що хочете догори.

Пан Журден. А хіба про це треба говорити?

Кравець. Аякже. Всі аристократи носять тільки так!

Пан Журден. Аристократи носять голівками донизу?

Кравець. Авжеж, пане.

Пан Журден. О! А й справді красиво… Ви добре зробили. А як ви гадаєте, чи буде мені це вбрання до лиця?

Кравець. Ви ще й питаєте! Та жодний художник не зробив би своїм пензлем краще. Я мав одного учня: щодо штанів – то це справжній геній; а другий у справі камзолів – просто герой нашого часу.

Пан Журден (придивляючись до кравцевого вбрання). Еге – Ге, добродію кравець! А крам оцей дуже мені знайомий – він же від мого останнього костюма, що ви мені пошили! Я пізнав його відразу.

Кравець. То був такий добрий крам, пане… Я не міг утерпіти, щоб не відкраяти й собі шматок на вбрання.

Пан Журден. Так-то воно так, але навіщо ж було краяти від мого?

Кравець. Чи не хочете поміряти ваше нове вбрання! Я привів людей із собою, щоб одягнути вас під музику; таке вбрання одягається звичайно з церемонією. Гей! Ввійдіть-но сюди!

Пан Журден, кравець, учень кравця, учні кравця, що танцюють, лакей.

Кравець (до учнів). Одягніть це вбрання на пана Журдена так, як ви одягаєте вельможних осіб…

Учень кравця. Шляхетний пане, зробіть ласку, дайте хлопцям дещицю, щоб вони випили за ваше здоров’я.

Пан Журден. Як ти мене назвав?

Учень кравця. Шляхетним паном.

Пан Журден. Шляхетний пан! Ось що воно значить убратися так, як убираються вельможні особи! А вберися-но по-міщанському, то тебе зроду не назвуть шляхетним паном. (Даючи гроші.) Маєш, оце тобі за шляхетного пана.

Учень кравця. Дуже вам вдячний, ваша ясновельможність.

Пан Журден. Ясновельможність! Ого! Постривай, друже мій… Ясновельможність теж дечого варта; це ж неабияка дрібничка – ясновельможність! Маєш! Ось що дає тобі його ясновельможність.

Учень кравця. Ваша ясновельможність, ми всі вип’ємо за здоров’я вашої світлості!

Пан Журден. “Вашої світлості!” Ого-го! Стривай; не йди ще. От, їй-право, якщо дійде до “високості”,- увесь гаманець йому віддам. Тримай, ось тобі за мою “світлість”.

Учень кравця. Глибока вам дяка, ваша ясновельможність, за вашу ласку.

Пан Журден (набік). Добре зробив, що спинився, а ні, то я б йому всього гаманця віддав.

Пані Журден, пан Журден, Ніколь, два лакеї.

Пані Журден. Горенько! Цього ще не бракувало! Що це ти нап’яв на себе, чоловіче? Чи не здумав, часом, людей посмішити, що вбрався, наче городнє опудало? Чи хочеш, щоб на тебе всі пальцями тицяли?

Пан Журден. Тільки дурні та дурелі, жінко, тицятимуть на мене пальцями.

Пані Журден. Вже й так тицяють. З твого поводження давно вже всі сміються.

Пан Журден. Хто ж оті всі, дозвольте запитати?

Пані Журден. Всі ті, що мають здоровий глузд і розумніші за тебе. А мені просто сором дивитися на все, що ти виробляєш. Власної господи не впізнаєш! Можна подумати, що в нас щодня якесь свято; тільки те й робиться, що з ранку й до смерку на скрипках терликають та пісень горлають. Бідні сусіди, ніколи не мають спокою.

Ніколь. Пані правду кажуть. Я не зможу додержувати в господарстві порядку, якщо тут швендятиме така сила всякого люду. Понаносили сюди на підошвах болота мало не з цілого міста. Франсуаза геть змучилася, натираючи щодня підлоги після ваших славнозвісних учителів, які до нас учащають.

Пан Журден. Ой, Ніколь, гляди! Ну й служниця у нас! Проста мужичка, а така гостра на язик!

Пані Журден. Ніколь має рацію. А розуму в неї більше, ніж у тебе. Ну, скажи, будь ласка, нащо тобі здався вчитель танців у твої роки? Може, ти хочеш навчитися танцювати на старість, коли вже не володітимеш ногами?

Пан Журден. Цитьте, я вам кажу! Нічого ви не тямите – ні одна, ні друга, вам і не збагнути, які це дає прерогативи.

Пані Журден. Ти подумав би краще, як дочку заміж віддавати; вона в нас якраз на порі.

Пан Журден. Я подумаю про те, коли нагодиться добра партія, а тим часом хочу подумати об тім, щоб самому дечого хорошого навчитися.

Ніколь. Я чула, пані, що вони, щоб ситніша юшка варилася, ще й учителя філософії собі найняли.

Пан Журден. Авжеж. Я хочу розуму набратися, щоб не пасти задніх у пристойному товаристві.

Пані Журден. А чи не пішов би ти краще до школи, щоб тебе там добре відшмагали на старості літ?

Пан Журден. А чому б то й ні? Я б з радістю дозволив відшмагати себе отут при всіх, аби тільки знати все те, чого вчать у школі!

Ніколь. Далебі, ото б вам добре кісточки розім’яло.

Пан Журден. Атож. Ви обидві міркуєте собі, як дві курки, і мені сором, що ви такі темні. От, приміром (до пані Журден), чи знаєш ти, що ти зараз говорила?

Пані Журден. Ще б пак! Дуже добре знаю, що говорю до діла і що тобі треба почати жити іншим ладом.

Пан Журден. Не про те мова. Я тебе ось про що питаю: те, про що я з тобою розмовляю, те, що я тобі зараз кажу,- що це таке?

Пані Журден. Дурниці.

Пан Журден. Та ні. Не так… Те, що ми обоє говоримо? Вся наша з тобою розмова?

Пані Журден. Ну?

Пан Журден. Як це зветься?

Пані Журден. Про мене, називай, як хочеш.

Пан Журден. Це – проза, неосвічена ти жінко! Все, що проза – то не є вірші, а все, що не вірші – те проза. Чула? Одне слово, наука! О!.. (До Ніколь.) А ти, чи ти тямиш, як треба стулити губи, щоб вимовити У?

Ніколь. Що?

Пан Журден. А спробуй лише сказати – У.

Ніколь. Ну, У.

Пан Журден. Що ти робиш?

Ніколь. Кажу У.

Пан Журден. Гаразд, але коли ти говориш У, то що ти робиш?

Ніколь. Я роблю те, що ви мені наказуєте.

Пан Журден. Ох! Ну й рахуба, коли маєш справу з дурноверхими! Ти витягуєш губи вперед і наближаєш верхню щелепу до нижньої. У – ось бачиш? Я роблю гримасу – У.

Ніколь. Та й ловко ж!

Пані Журден. Вижени ти всіх отих панків з їхніми дурощами.

Ніколь. А особливо того, довготелесого фехтувальника: де не пройде по хаті, там і насмітить.

Пан Журден. Скажіть, будь ласка. їм учитель фехтування не припав до серця! А я ось тобі зараз доведу, що ти нічогісінько не тямиш. (Наказує подати собі рапіри і одну з них дає Ніколь.) На, тримай. Стій рівно! Коли хочеш колоти кратом, то треба зробити так; а коли хочеш колоти тьєрсом, то треба зробити так. Це найвірніший засіб, щоб тебе не вбили; а коли б’єшся з ким-небудь, то найважливіше – знати, що тобі не загрожує небезпека. Ану, лишень, спробуй, кольни мене разочок!

Ніколь. Ну ось, маєте! (Кілька разів коле пана Журдена.)

Пан Журден. Помалу! Ей, ти! Ой! Обережно! Хай тобі чорт, негіднице!

Ніколь. Ви ж самі звеліли колоти.

Пан Журден. Звелів; але ти почала колоти мене тьєрсом замість того, щоб колоти мене картом, і ти не маєш навіть терпіння почекати, поки я відіб’ю удар.

Пані Журден. Та ти зовсім з глузду з’їхав, чоловіче! Чи чувано таке! І всі вигадки почалися в тебе відтоді, як ти з отими аристократами злигався.

Пан Журден. Якщо я вітаю в моїй господі аристократів, то це свідчить про те, що я маю витончений смак: далеко розумніше знатися з ними, ніж приятелювати з твоїми міщанами.

Пані Журден. Нічого й казати! Велику ти маєш користь від знайомства з шляхетними панами! А особливо від отого красунчика графа, яким ти так захопився, що й розум втратив!

Пан Журден. Цить мені! А чи знаєш ти, жінко, що ти зовсім не знаєш, про кого ти говориш, коли ти говориш про нього? То дуже висока вельможа; він розмовляє з самим королем так само, як оце я з тобою. Хіба ж це не велика честь для мене, що така вельможна особа так до мене вчащає, називає своїм дорогим другом і вважає мене собі за рівню? Нікому й на думку не спадає, які послуги він мені робить; а при всіх він буває такий ласкавий до мене, що мені аж самому стає незручно.

Пані Журден. Еге ж, він робить тобі послуги, він до тебе ласкавий, але за те ж і грошенята в тебе позичає.

Пан Журден. Ну, та й що ж! Хіба ж те не робить мені честі, що я позичаю гроші людині такій вельможній? Та чи ж можу я не зробити такої дрібнички для людини, що зве мене своїм другом?

Пані Журден. А той вельможний пан, що він робить для тебе?

Пан Журден. Ого-го! Всі здивувалися б, якби довідались.

Пані Журден. А саме?

Пан Журден. Баста! Цього вже я не скажу. Досить із тебе й того, що коли я й позичив йому грошей, він поверне мені свій борг увесь, до останнього су, і навіть дуже скоро… Він дав мені шляхетне слово честі.

Пані Журден. Брехня!

Пан Журден. Та невже? Ну, та й уперта ж ти, жінко! А я тобі скажу, що він додержить свого слова, я цього певний!

Пані Журден. А я певна, що ні! І всі його милі розмови тільки на те, щоб якнайкраще пошити тебе в дурні.

Переклала з французької ІРИНА СТЕШЕНКО


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

МІЩАНИН – ШЛЯХТИЧ – МОЛЬЄР


сочинение про белку
МІЩАНИН – ШЛЯХТИЧ – МОЛЬЄР