Мій народ – його сучасне і минуле

Життя мого народу – це доля моєї країни. Народ і земля, на якій він живе, – це єдиний могутній організм. Він дихає, зітхає, страждає, радіє. І все це в унісон.

Варто занедужати одному з них – хвороба зразу ж передається й іншому. І навпаки, щасливий народ – щаслива й земля, на якій він живе.

У далекому 1240 році монголо-татари, скориставшись князівськими усоби­цями, загарбали наш народ. Вони брали щорічно ясир: дівчатами, жінками й чо­ловіками, хутром, медом, золотом, сріблом. А земля страждала, бо нікому було зібрати врожай. Важкий, налитий

сонцем колос гнувся до землі, ніби кланявся і благав: “Зберіть мене, не дайте загинути під холодними осінніми зливами”.

Нікому було доглянути сад, зорати ниву, побудувати храм, намалювати ікону.

Пройшов час, і на нашій українській землі залунала польська мова. Страж­дав народ від потрійного гніту, страждала й країна, оплакуючи свою долю і до­лю своїх безталанних дітей. І як зрадів старий Дніпро, коли на його островах, за порогами, з’явилися поселення відважних, відчайдушних лицарів-козаків. Це він щоночі співав-ревів їм про гордих предків – Олега, Святослава, Володимира.

Це він наповнював їхні

груди повітрям свободи. Це він здіймав хвилі і роз­бивав турецькі галери.

Короткою була мить перемоги, воля, як та зірка на небі, загорілася яскраво-яскраво і зникла. І знов настала довга ніч неволі. Стражденна, знесилена земля і не могла народити сильних духом дітей. Як день змінює ніч, так господарі-чужинці змінювали один одного на нашій землі. Поля були засіяні горем і политі сльо­зами. Сонце не гріло, а пекло.

Ліси не шепотіли, а стогнали. І солов’ї, здається, за­були, як їхні батьки співали, бо довкола лунала чужа незрозуміла мова.

Та то було не горе, лише лихо. А справжнє горе прийшло з німецькими хрес­тами. І всі, як один, піднялися з колін, взяли до рук нехитру зброю, а матінка-земля допомагала дітям: то через край наллє дощів на наше бездоріжжя, то мо­розом тридцятиградусним пригостить ворогів, то розіллє навесні повені. Отак “всім миром, всім народом, всією землею” і знищили загарбників-фашистів.

Потім були важкі роки відбудови. Завзято, відчайдушно, незважаючи на голод і холод, будували нове мирне життя. Горе об’єднало народ, і земля наша раділа з цього. Сади, немов щасливі наречені, вдягають щорічно пишне вбрання до Дня перемоги.

Улітку нас радують жовті безмежні поля пшениці, а взимку земля від­почиває і набирається нових сил, надихає свій народ до нових звершень.

24 серпня 1991 року багатовікова мрія українського народу про свободу стала дійсністю. Ми так довго йшли до незалежності, так довго хворіли на рабство та безволля, що, коли в кінці тунелю спалахнуло світло, розгубилися. Зник спільний ворог, зникла і необхідність триматися разом. І трапилося непередбачуване – найбільшим ворогом для нас виявилися ми самі.

Наша невпевненість, бездіяльність, бажання уподібнюватися іншим є найбільшою загрозою для незалежності. Єдиний шанс зберегти її – об’єднатися, забути власні амбіції і розбудовувати державу разом.

Один мудрий чоловік сказав: “Народ, який забув власну історію, приречений на її повторення”. Чи готові ми пережити все те, що пережили наші пращури? Я думаю, ні.

Отож не забуваймо нашу історію, і нездоланною буде Україна та її народ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Мій народ – його сучасне і минуле
опис твір картини весна рання