МАРУСЯ – ГРИГОРІЙ КВІТКА – КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

6-9 класи

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

МАРУСЯ

Повість

(Скорочено)

(…) От як се було.

Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слух­няний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п’яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін – він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність,

наділить по своїй силі й совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог Мило­сердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що, було, Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди ста­рається, б’ється, доста, є і вже зробить і достане, чого мужикові хоті­лось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили Бога за Його милості.

У в однім тільки була в них журба: не давав їм Бог діточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в

голос; а Наум перехре­ститься, прочита “Отче наш” – то йому і стане на серці веселіш, і пі­шов за своїм ділом чи в поле, чи на тік, чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і у дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив, так було йому чим орудувати.

Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, після нас дістанеться? Не буде нам ні слави, ні пам’яті; хто нас поховає, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зібрали, а нам і спа­сибі не скажуть. А Наум їй, було, і каже: “Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок – діткам зостанеться, а не дасть – Його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добреє доброму – він за нас і на часточку по­дасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий – йому гріх буде, а нас усе-таки Бог Милосердний пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобі: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до Царства Не­бесного. Сатана зна, чим підштрикнути; молися Богу, читай “Ізбави нас од лукавого”, то усе гаразд буде”.

Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм Бог і дочечку. Та й раді ж були обоє – і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить – чи до сусідів, чи на вулицю, – то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і “Отче наш”, і “Бого­родицю”, і “Святий Боже”, і половину “Вірую”. А тільки, було, зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: “Мамо, піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а дру­гий – старцю божому подати”. І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться та поклони б’є.

От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, пряме­сенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці – як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, но­сочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки, як цвіточки роз­цвітають, і меж ними зубоньки – неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли, було, заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї як смоль чорнії та довгі-довгі, аж за коліно; у празник або хоч і в неділеньку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порозпуска; усі груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двадцять буде, коли й не більш, а на шиї… та й шия білесенька-білесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, ма­буть, у два, золотий єднує і у кольці зверху камінець червоненький… так і сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались; цур їм! Зогрішищ тільки, дивлячись на таких!

Не так було у нашої Марусі, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що й було, то й було, та як прикрито та закрито, то і для дівчини чепурніш, і хто на неї дивиться, і хто з нею говорить, то все-таки звичайніш.

Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька, черчата, ще ма­теринська – придана; тепер вже таких не роблять. І яких-то цвітів там не було? Батечку мій та й годі! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш, – ще ж то не дуже і стягається. Хусточка у пояса мережована і з вишитими орлами, і ля­хівка з-під плахти тож вимережована й з китичками; панчішки сині, суконні, і червоні черевички. От така як вийде, то що і твоя панночка! Іде як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько поклонилась та й каже: “Здрастуйте, дядюшка!” або: “Здорові, тітусю!” І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться і ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмів би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки поди­виться на нього так пильно, та буцім і жалібно, і сердитенько, – хто її зна, як-то вона там згляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голо­ви схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст не мовить, і відійде дальш. О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна.

На вулицю і не кажи, щоб коли з подругами пішла. Було, мати стане їй казати: “Пішла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пісеньок би поспівала”. Так де ж! “Лучче я, – каже, – на те місце, упоравшись, та ляжу спати ранше ус­тану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові у поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч і не зо мною, хоч і аби з ким, яка причина, та опісля і страшно відвічати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не піду!” А про вечорниці так і не споминай! Було, і других дівчат відводить та аж плаче та просить: “Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходіте на теє проклятеє збо­рище! Та там нема ніякогісінького добра; там усе зле та лихеє! Збира­ються буцімто прясти, та замість того пустують, жартують та вчаться горілочку пити; від матерів курей крадуть та туди носять, та ще й та­ке там діється, що сором і казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, хо­дячи на тую погань: от хоч би і Явдоха, і Кулина, і Пріська. Адже ж і піп-панотець не велить і каже, що гріх смертельний туди ходити. Та диві­теся ж і на мене: от я дома більш усіх вас напряду, чим ви ходячи”.

Отак, було, говорить-говорить, то гляди, одна перестане ходити, далі друга, третя; а далі і зовсім мода перестане, щоб ходити. То й дя­кують добрі люди, а найбільш матері. А там опісля нечистий таки вп’ять силу озьме, підцюкне й потягне низку добру до погибелі.

Тільки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весілля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулиці та горло драти, мов скажена, як усі роблять; а прийде вже у не­діленьку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій додому; розібралась, розляг­лась, давай піч топити і вечерять наставляти, і вже мати за нею, було, ніколи не поспішиться.

Отак раз на клечальній неділі була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри.

Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підпе­резаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усі клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора – і той п’ять шагів положив, що усі зди­вувались, а Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь, а далі витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав та й по­ложив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник!.. Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж співати пе­рестали. А він собі й дарма; потряс патлами, та за ложку і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав.

От, сидячи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогді Ва­силь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! І вздрів Марусю, а вона аж у третіх сиділа, бо старшою дружкою, скільки, було, її не” просять, ніколи не хоче: “Нехай, – каже,- другі сідають, а мені і тут добре”.

Став наш Василь і сам не свій і як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на прикладки – поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би пів­слова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого ні­чичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб.

Познімали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз ки­нулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо проміж весільних пісеньок, а наш Василь сидить, мов у лісі, сам собі один: ні до кого не заговорить і нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла.

Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось ізмінилась: то була, як і зав­сегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого, сама не зна. Хіба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей і озьме, і все б вона плакала, а Василь – мов у самій душній хаті, неначе його хто трьома кожухами вкрив і гарячим збит­нем напува. От мерщій і відвернуться один від другого і бачиться, і не дивляться, то й гляди, Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервоніла, і вп’ять іззирнуться меж собою. (…)

Маруся й Василь кидають одне на одного погляди, закохуються. Олена розповідає Марусі про Василя.

– (…) Він з города, він свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцювати, і жартувати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держа­чись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальо­ваний: очі йому – як зірочки, а патли так і мотаються: бач – по-купечеському…

– Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш, – ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олениних розказів.

-Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти ба­чила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак і усюди він робить. Вже якби не було…

Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: “Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата… у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що дивитись… Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горіш­ків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам’ять. Хоч би на сміх вони мені сказали…” Та, сеє думавши, потряс­ла у жмені горішки та голосно й промовила:

– Чи він мене любить? Чіт чи лишка?

– Чіт! І любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

– Ох, мені лишенько! – скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого і об чім.

– Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, зади­хаючись від несміливості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.

– Та я… ні про кого… не думала… я так… – сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже: – Хто б то мене й полюбив?..

– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевів, і каже: – Я знаю такого…

– Марусю, Марусю! А ходи ке сюди! – так кликнула її та ж Олена.

Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею

Говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сміятиметься їй; а що найбільш те їй було страшно, і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може і ступить; а Олена, знай, її кличе: “Та йди сюди, ось-осьде я*. А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати. На думці б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на біду, підслухав, що Маруся об комусь вже дума і що йому нічого тут убивати­ся, а тут ще Олена збила його з товку… От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити? (…)

Дівчата домовляються на другий день іти до міста на базар.

(…) Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оле­ною змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у го­род, а у тім же селі, відгорода верстов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохну­ло й подало звістку; то він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, по­хиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.

От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада… аж зирк!.. І пізнала свого Ва­силя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця.

– Та йди-бо швидше! – крикнула на неї Олена. – Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.

– Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що, – каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й за­була, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василем.

От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:

– Добридень, дівчата. Боже вам помагай!

– Спасибі! Нехай і вам Бог помага! – сказали йому ув один голос дівчата.

От їм і каже Василь:

– Чи не бігла проти вас яка собака?

– Цур їй, пек від нас! – каже Олена. – Ми її не бачили; хіба де бігла?

– Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей, – казав Ва­силь, – то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на всіх так і кидається. Так я отеє виломив собі коляку та йду й озираюсь.

– Ох лишечко, я її боюсь. Вернімось, Марусю! – каже Олена.

– Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город, то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.

– От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно, – сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу.

Отак і пішли собі укупці (…)

Уже по дорозі додому Олена згадала, що забула забрати чоботи в шевця й повернулася в місто. Маруся з Василем залишилися самі. Хлопець освідчу­ється Марусі в коханні. Наум Дрот не дає згоди на одруження, бо не хоче за­напастити життя своєї дочки, адже Василя мають забрати в рекрути. Василь прощається з Марусею і йде на заробітки.

(…) Аж ось двері – рип! – і Василь у хату. Маруся так і нестями­лась і крикнула не своїм голосом: “Ох, мій Василечку!” – та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе Бог зна чому, і ки­нулась до Василя і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають він на неї, а вона на нього, нена­че зроду вперше бачаться, от і каже їм:

– Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь і каже:

– Не смію, панотче!

– Чом не сміти? – каже Наум.. – Закон повеліва христосуватися зо всяким, і хоч би з смертельним ворогом. Похристосуйтесь же по за­кону тричі, та нехай вас Бог боронить від усякої поганої думки! Тяж­кий гріх у такому святому ділі думати лукаве!

От і похристосувались гарненько.

Маруся кинулась до нього з розпросами:

– Де се ти, Василечку, був?..

– Знай-бо урем’я, – перебив її Наум, – одно що-небудь: або роз­говлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену, дякуючи Бога Милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт і з веселою ду­шею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи, благослови!

Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки в кінці столу. От, перехрестившись Наум і прочитавши тричі “Христос воскрес з мертвих”, зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: “Спасибі Богу Милосердному! Дай, Боже, і на той год діждать!” Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини: а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От, сеє скінчивши, Ма­руся усе прибрала і з стола теж бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покри­шили на дерев’яній тарілочці, посолили та й їли – вже звісно, що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша та й годі, більш і нічого.

Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин – опріч празника святого – те, що Василь вернувся і жив, і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів і не можна було йому злукавнувати, щоб хоро­шенько подивитись на свою Марусю.

Пообідавши і подякувавши Богу і батькові з матір’ю, як поприби­рала усе Маруся, от Наум і каже:

– А в нас новий дяк сьогодні Апостола читав.

Настя зараз і питається:

– А хто такий і відкіля?

– Осьде він, пан Василь, – сказав Наум та й всміхнувся.

– Хіба ж Василь письменний, щоб йому апостола читати? – спи­тала Настя; а Маруся так уха і насторошила, щоб чути усе, що будуть говорити.

– Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав, а як і що – я й сам не знаю. Розкажи мені, зділай милость, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував?

– Я, дядьку, не був дуже далеко, – став розказувати Василь. – От як ви мені відкрили світ і розтолкували мені, що й я буду пропащий і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як то Бог послав на думку: піти до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п’ятдесят рублів на год з тим, що коли буду у своїм ділі справний, то він мені і більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більш нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло не лінуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усі письменні і хто більш чого зна, більш получа жалування. От як сів, як сів… і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь, і Бог мені дарованіє послав; і те таки правду сказать, що нашого братчика куди не піткни – хоч у науку, хоч у яке ремество, – то з нього путь буде; не пропащі за нього гроші. Ото я від Спасівки та до Різдва вивчивсь читати і церковне, і граждан­ське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалась. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи.

Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяж­ко мені було, не бачивши Марусі, та, пам’ятаючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди. І тож таки, що хазяїн, знавши мою чесність, по­силав мене не за великими ділами по маленьких ярмарках; а після Хрещеній посилав уже і дальш, і я тільки що перед празником оце привіз йому немалу суму грошей. Як же він мене потішив добрим сло­вом і розвів мою тугу, то я вже певно й прийшов до вас на празник, а щоб ви увірилися, що я не зледащів, от і став я на криласі співати і апостола прочитав.

Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поцілував його у голову і дума; “Що за премила дитинаї Недаром його люблю! Такий не пропаде”. Далі і пита:

– Скільки ж ти жалування получаєш тепер?

– Жалування не щот, – каже Василь, – аби б стало на одежу, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся і через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені; тепер посила ме­не з хурою ув Одесу, а відтіля піду у Москву і на заводи і тільки вер­нусь сюди і к Пречистій, а він мені сискає найомщика, каже, хоч п’ят­сот рублів потеряю; увосени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужувати.

– Нехай тобі Бог помага! – сказав Наум; а далі, подумавши, й каже; – Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде у дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог, вернешся, увосени і весілля.

Не можна й розказати, як зрадощіли і Василь, і Маруся! Зараз ки­нулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знов до нього кинуться, і дякують йому, то до матері, то вп’ять до нього, і не тямлять себе, і, що робити, не знають.

Довго дивився на них Наум, та все нишком сміється, та дума; “То-то діти!” Далі й каже:

– Годі ж, годі! Пустіте ж мене; ми ляжемо з старою спати, бо усю ніч стояв на одіянії, аж поки Христа дочитались; а ви хочете – дома сидіть або гуляти йдіте до колисок; та тільки самі не качайтесь, бо гріх для такого празника з сею пустотою возитись.

Як вже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що і як думав; як ні думано ні гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються, – отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.

Отже і вівторок настав. І к вечору стали дожидати старостів: прибра­ли хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було.

Зараз Наум – а раденький же такий! – і каже, буцімто з серцем:

– Та що се напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко, а хо­ди ке сюди, на пораду!

Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась – Господи! – почер­воніла, що твій мак, і, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем.

От Наум і каже:

– Бачите, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай-гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми пере­держуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов’яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! Прийшла й наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?

Іще не час було Марусі послухати – знай, колупа.

От вже мати їй каже:

– Чи чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай чим людей пов’язати. Або, може, нічого не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в’яжи хоч валом, коли і той ще є.

Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев’яній тарілочці два рушни­ки довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поцілувала у руку, неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:

– Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу вчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушнички придбала.

Пов’язавши собі один одному рушника, от староста й каже:

– Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-молодцем: ми, приведені, не з-так винуваті; в’яжіте приводця, щоб не втік з хати.

От мати й каже:

– Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п’ятінкам заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню зв’язати. Тепер на тебе пе­ня напала, що не усіх пов’язала.

Винесла Маруся замість хустки шовковий платок, красний та хо­роший, як сама.

Наум їй і каже:

– Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його й поцілуй.

От вони і поцілувались, а Василь і викинув Марусі на тарілку цілкового.

Після сього староста звелів посватаним, щоб кланялись перш батькові у ноги тричі; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм і каже:

– Гляди ж, зятю! Жінку свою бий і уранці і увечері, і встаючи і ля­гаючи, і за діло і без діла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй ні плаття, ні одежі, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жін­кам, – то з жінкою у парці і з діточками якраз підете у старці. А ти, дочко, мужичку не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок, пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печі ніколи не клопочи; нехай паутинням застелеться піч, от вам і уся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, знаєте.

А староста і крикнув:

– За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку! (…)

Далі описується обряд сватання з піснями й приказками.

(…) Сяк-так Василь насилу вирвався від старих, а Маруся пішла його проводжати. То було на самі проводи, і треба було через кладо­вище йти, де на гробах у той день усі поминають своїх родичів. От Ма­руся узяла й мисочку, щоб і своїх пом’янути. Положила курку варену, три в’язки бубликів, буханець, два книша та зверху п’ятаковий медя­ник, та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Ва­силь тож з нею ніс у хустці аж три десятки крашанок.

Прийшли на гроби, аж панотець вже й там і збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку і граматку ба­тюшці подала, щоб пом’янув її родичів.

Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспівали дяки “ні печалі, ні воздиханія”, так вона так і захли­пала та й каже:

– Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі бу­деш так поминати.

Василь аж здригнувся після такого слова і хотів її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і б’є, а на серці туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому се так є.

Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцеві, а старців божих обділила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезувати і поминати родичів, а Марусі вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до ха­зяйства.

Батечки, як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицілувала його… що то? І в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию… далі, неначе хто її направив, разом покинула його, очиці засяяли, то була блідна, а тутечки почервоніла та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві не зопиняючись:

– Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на віки вічнії… Там побачимось!

Сеє сказавши, не озираючись, пішла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землі не доторкається. А Василь? Неначе грім бі­ля його вдарив! Стоїть як укопаний… Далі дуже тяжко здохнув, під­няв очі до Бога, перехрестивсь, вдарив поклон і, припавши на те міс­це, де стояла Маруся, цілував землю замість її, боячись і самої думки об тім, що сказала йому Маруся, а далі промовив:

– Господи Милосердний! Нехай я один усі біди перетерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сім світі, а втім – як Твоя воля свята! – та й пішов тихою ступою до господи.

Чи давно наша Маруся була веселенька, як весіння зоренька, го­ворлива, як горобчик, проворна і жартовлива, як ластівочка, а тепер точнісінько як у воду опущена. Говорити – мало й говорить; сяде ши­ти, то чи стібнула голкою, чи ні, чи виведе нитку, чи ні, а зараз і заду­мається, і рученята посклада; піде ув огород полоти, стане над гряд­кою та хоч цілий день стоятиметь, нічого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоплену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна; та до того до­вела, що – нічого робити! – узялась мати вп’ять сама поратись! Час­то гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з’їсть її здоров’я, зачахне, занедужа, і який одвіт дасть Богу, що ні найлуччу милость Божу – здоров’я, не вміла зберегти й занапастила овсі. Що ж? Тільки її і речей:

– Таточку, батечку, і ти, матінко ріднесенька! Що ж мені робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечкові! Світ мені немилий, і ніщо не розвеселяє. Серце моє розрива­ється, дивлячись на вас, що ви об мені убиваєтесь, та що буду робити! Я й сама своїй тузі не рада; тільки у мене й думки: де то тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене – усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не ба­чите нічого; не розважайте мене: мені неначе легше, як я журюся уволю і ніхто мені не міша!

Порадившись меж собою, старі дали їй волю: нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Наділив н Бог розумом, вона й богобоязлива, і богомольна, так її Отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!

Іще з того дня, як проводила Василя, не надівала Маруся ніякої скиндячки, ніякої стрічки; як пов’язала голову чорним шовковим платком, так і пішло – усе чорнийплаток та й годі! То охоча була по неділям та по празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почує, що дзвонять, то мерщій і йде. Що божий день любиме місце, куди, було, ходить, се у бір на озера, де з Василем уперше ходила; сяде там під сосонкою, розгорне платок, що Василь їй зоставив, дивиться на нього, та свої горішки пересипа в руці, та й поплаче… Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигляда вечірньої зіроньки… Блисне вона… тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, що не то що! “Онде мій Василь! – сама собі розмовля. – Він дивиться на свою зірочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять і його очиці, як, було, біжу йому назустріч…” І вже тут її хоч клич,- не клич, хоч що хоч роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім не зайде; тоді тяжко здохне й скаже: “Прощай же, мій Василечкуі Ночуй з Богом та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусі”. Увійшовши ж у хату, перецілує усякий горішок іплаток разів сто по­цілує та, згорнувши, приложить до серця, та так і заночує; а вже й не кажи, щоб спала добре, як треба!

Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до Спасівки; а у Спасівку, ік Пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зов­сім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, і собі повеселішав і дума: “Слава тобі, Господні Ще тільки Спасівка наступа, а вже Маруся зовсім не та, як унов народилася; туж-туж і Василь буде; тоді вдарю лихом об землю, мерщій справлю весілля, та й нехай собі живуть”. От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважити. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, іде у бір за грибами; та таки так сказати, що день за день та стала вп’ять і до роботи проворненька, і в усякім ділі моторніша, і що у Бога день, то усе веселіш, усе розщитує: “От Пречиста недалеко, от-от Василь вернеться”. (…)

Маруся, збираючи в лісі гриби, потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає (за день до повернення Василя).

(…) Справляли Наум і Настя вп’ять і третини, і дев’ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-християнськи… І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя ж не було та й не було! І слух об нім запав! Найбільш журився за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, час­тенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього Богу, щоб його сохранив і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядіти.

Вже й год минув після Марусі. Старі відпоминали її як треба і попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у чет­вертім монастирі і дякам за Псалтир, що шість неділь, поки Марусина душа літала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогодні поховала дочку, а Наум усе тільки її розважа і каже:

– Що ж робить? Молись Богу! Перетерпимо тут – буде добре там! Його свята воля! От Василя мені жалчіш, що – не дай Боже! – чи не пропав він і з тілом, і з душею. (…)

Через два роки до Насті й Наума прийшов чоловік із міста, який розповів, що бачив там Василя, який постригся в ченці. Тяжко переживаючи втрату, він згодом помер.

?