МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА – ДЖОНАТАН СВІФТ

ДЖОНАТАН СВІФТ

МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТИ

… Моя лагідність і добра поведінка так вплинули на імператора та його двір, а також на армію та народ загалом, що я вже сподівався незабаром здобути собі волю. Я всіляко намагався підтримувати свою високу репутацію. Тубільці поступово перестали боятися мене. Часом я лягав долі й дозволяв п’ятьом – шістьом чоловікам танцювати на моїй долоні; кінець кінцем хлопчики та дівчатка насмілилися гуляти в піжмурки в моєму волоссі. Я добре підучився їхньої мови і міг уже розуміти

їх та розмовляти з ними.

Одного разу імператорові спало на думку потішити мене видовищем тамтешніх ігор, в яких ліліпути переважають усі відомі мені сподівання спритністю та пишнотою. Найбільше розважили мене канатні танцюристи, що виконували свої танці на тоненькій білій нитці в два фути завдовжки, натягненій на висоті дванадцяти дюймів од землі.

У грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче домогтися великої ласки при дворі, їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. Коли хтось чи то померши, чи то потрапивши в немилість

(що буває часто) звільняє високу посаду, то п’ять – шість кандидатів просять у імператора дозволу розважити його величність та двір танцями на канаті. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають наказ показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей.

На цих розвагах часто трапляються нещасні випадки. Я на власні очі бачив, як два чи три суперники зламали собі ноги. Але небезпека стає куди більшою тоді, як виявляти свою моторність припадає міністрам. Намагаючись перевершити самих себе і своїх товаришів, вони занадто ризикують, і мало хто з них не падав по два, а то й по три рази.

Існує в них ще одна розвага, яка відбувається дуже рідко і лише в присутності імператора, імператриці та прем’єр-міністра. Імператор кладе на стіл три тонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки: одну – синю, другу – червону і третю – зелену. Цими нитками нагороджують тих, кого імператор захоче відзначити своєю ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де кандидати складають іспити, дуже відмінні від тих, що влаштовують у країнах Старого чи Нового Світу. Імператор, узявши в руки палицю, тримає її горизонтально, а кандидати, ідучи по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, підіймає чи опускає палицю імператор. Хто виконує всі ці штуки найдовше і з найбільшою спритністю, той дістає в нагороду синю шовкову нитку, другий приз – червона нитка, третій – зелена. їх обмотують круг стану, і рідко трапляється вельможа, не прикрашений таким поясом.

Пощастило якось і мені потішити імператора небаченим досі там способом. Я попросив його, аби він звелів принести мені кілька паличок у два фути завдовжки і завтовшки із тростини. Другого ж таки ранку шість лісників приставили їх на шістьох возах, запряжених вісьмома кіньми. Взявши дев’ять паличок, я встромив їх у землю в вигляді квадрата на відстані двох з половиною футів. З чотирьох боків квадрата, футів на два від землі, я прив’язав горизонтально ще чотири палички. Потім до дев’ятьох вертикальних паличок я прип’яв свою хустку, натягнув її туго, неначе барабан, а чотири горизонтальні палички, прикріплені дюймів на п’ять над ху-сткою, правили за бар’єр з кожного боку.

Завершивши ці приготування, я попросив імператора дозволити двадцяти чотирьом найкращим кавалеристам провести на цьому плаці свої вправи. Його величність погодився. Вишикувавшись у бойовий порядок, вони поділилися на два загони і розпочали воєнні дії: пускали одні в одних тупі стріли або, видобувши шаблі, переслідували та тікали, нападали та відступали, одне слово, виявили найкращу бойову виучку. Імператор був у такому захваті, що кілька днів наказував повторити цю розвагу. Одного разу він навіть дозволив підняти себе над плацом і з моєї долоні особисто командував маневрами. Насилу вдалося йому переконати ім-ператрицю, аби вона теж дозволила мені підняти її в кріслі.

На моє щастя, під час цих розваг не трапилося жодного прикрого випадку. Тільки одного разу гарячий кінь якогось офіцера, копитом продірявивши хустку, спіткнувся, скинув з себе вершника і впав сам. Але я зразу підняв їх обох, а тоді, прикривши однією рукою дірку, другою рукою одного за другим зсадив на землю весь загін. Кінь, що впав, звихнув ногу, а вершник навіть не забився. Я, як міг, полагодив свою хустку, але не звіряв більше її на міцність у таких небезпечних розвагах.

Днів за два-три перед моїм звільненням, коли я саме тішив двір такими витівками, до його величності прибув гонець. Він повідомив, що кілька ліліпутів, проїжджаючи верхи поблизу місця, де знайдено мене, бачили на землі велику чорну річ дуже дивної форми, з круглими краями, завбільшки з опочивальню його величності, з підвищенням посередині. То не була жива істота, як вони гадали спершу, бо лежала вона на траві нерухомо, і дехто з них по десять разів об’їхав круг неї. Ставши на плечі один одному, вони добулися на плескатий верх і, постукавши ногою, переконалися, що та річ усередині порожня. Ліліпути подумали, що вона, мабуть, належить Чоловікові – Горі. Якщо його величності буде завгодно, вони беруться вивезти її сюди п’ятьма кіньми.

Я відразу ж здогадався, про що йдеться, і дуже зрадів. Мабуть, вийшовши після загибелі корабля на берег, я був у такому стані, що не помітив, як дорогою з мене злетів капелюх. Я думав, що капелюх пропав у морі. Тепер я попросив його величність, аби мені привезли його якнайшвидше. Капелюх привезли наступного дня, але не в дуже гарному стані: в крисах пробили дві дірки і зачепили за них два гачки. За ті гачки довгою мотузкою припрягли коней і тягли мій капелюх по землі не менш як півмилі. Та пошкодили його значно менше, ніж я сподівався, бо грунт у тій країні надзвичайно м’який та рівний.

За два дні по цій пригоді імператор звелів привести у готовність усе військо, вигадавши собі дуже оригінальну розвагу. Він попросив мене стати на зразок Колоса Родоського і якнайширше розставити ноги, що я й зробив. Одному із своїх найкращих генералів він наказав провести всю армію замкненими лавами між моїми ногами. У параді взяли участь три тисячі піхотинців та тисяча вершників. Військо марширувало з піднятими списами, барабанним боєм та розгорнутими прапорами. Парад мав шалений успіх.

Я так часто подавав прохання, аби мені було даровано волю, що його величність поставив, нарешті, цю справу на обговорення в кабінеті міністрів, а потім у державній раді. Там ніхто не заперечував, за винятком Скайреша Болголама, який чомусь став моїм смертельним ворогом, хоч я нічим не завинив перед ним.

Та всупереч йому всі висловились за те, щоб дати мені волю, і король затвердив постанову. Прочитавши угоду в присутності двох секретарів та багатьох поважних осіб, Болголам зажадав, аби я заприсягся не порушувати її – спершу так, як присягаються на моїй батьківщині, потім так, як вимагають їхні закони, тобто взявшись лівою рукою за праву ногу і приклавши середній палець правої ноги до лоба, а великий палець – до кінчика правого вуха. Мабуть, читачеві цікаво буде довідатись, як висловлюються в країні ліліпутів, і він захоче знати умови, на яких мене звільнено, тому я наводжу тут точний переклад цього документа.

“Гольбасто Мошареш Евлем Герайо Шефін Маллі Аллі Г’ю, наймогутніший імператор Ліліпути, володіння якого сягають на п’ять тисяч блестрегів (щось із дванадцять миль) навкруги, окраса й пострах всесвіту, монарх над усіма монархами, вищий за всіх синів людських; той, що ногами спирається на. центр землі, а головою сягає сонця; володар, перед яким усі володарі землі схиляють коліна; лагідний, мов весна, розкішний, як літо, рясний, як осінь, лютий, як зима; його найвеличніша величність пропонує Чоловікові – Горі, що недавно прибув до нашої небесної держави, такі умови, яких той під урочистою присягою обіцяє дотримувати:

1. Чоловік – Гора не покине наших володінь без писаного нашого дозволу, скріпленого печаткою.

2. Він не вступатиме до нашої столиці без особливого нашого дозволу і має попереджати про свій прихід принаймні за дві години, аби городяни встигли поховатися в свої будинки.

3. Зазначений Чоловік – Гора має обмежувати свої прогулянки великими шляхами, не ходити й не лягати на луках та ланах.

4. Гуляючи зазначеними шляхами, він повинен якнайсильніше дбати про те, аби не ступити на когось з наших любих підданих, він не має права брати наших підданих у руки без їхньої на те згоди.

5. Якщо виникне потреба негайно послати якесь розпорядження, Чоловік – Гора зобов’язується віднести в своїй кишені, куди йому вкажуть, кур’єра разом з конем, а в разі потреби приставить їх назад цілих і неушкоджених.

6. Він буде нашим спільником проти ворожого нам Блефуску і докладе всіх зусиль, щоб знищити ворожий флот, котрий саме тепер готується до нападу на нас.

7. Названий Чоловік – Гора у вільний час має допомагати нашим робітникам підіймати великі камені, з яких будують мури круг головного парку та інші державні споруди.

8. Згаданий Чоловік – Гора має протягом двох місяців установити розміри наших володінь, обійшовши для цього острів берегом та підрахувавши кількість своїх кроків.

9. І останнє: зазначений Чоловік – Гора, заприсягшись виконувати всі вищеназвані умови, діставатиме щодня їжу й напої в кількості, достатній для утримання 1728 наших підданих, матиме вільний доступ до нас і користуватиметься всіма знаками нашої до нього прихильності.

Дано в нашому Белфаборакському палаці у дванадцятий день дев’яносто першого місяця нашого царювання”.

Хоча деякі з умов, через лукавство Болголама, були й не такі почесні, як мені того хотілося, та я заприсягся й підписав їх з великою радістю і щирим задоволенням… Відразу ланцюги з моїх ніг було знято, і я опинився на волі. Імператор особисто вшанував мене своєю присутністю на цій церемонії. Я висловив подяку, впавши ниць перед його величністю, але він звелів мені підвестися і дуже ласкаво висловив сподівання мати в моїй особі корисного для себе слугу, гідного виявленої до мене ласки і вартого майбутнього благовоління.

Ласкавий читач пам’ятає, що останній параграф умови передбачав видачу мені їжі у кількості, достатній для прогодування 1728 ліліпутів. Коли я трохи згодом запитав одного з моїх придворних приятелів, як саме визначили таке число, той пояснив, що до цієї роботи залучили найкращих математиків. Вчені, вимірявши довжину мого тіла, встановили, що вона в дванадцятеро більша за їхній зріст. Тоді вони вирахували, що при однаковій з ними будові тіла мій об’єм дорівнює принаймні 1728 об’ємам їхніх тіл, а отже, і їжі я потребую відповідно більше.

Цей факт засвідчує, які здібні люди оті ліліпути, а також – який розумний і воднораз ощадливий їхній імператор…

ПОДОРОЖ ДО БРОБДІНГНЕГУ

… Навідуючи двічі або тричі на тиждень спальню короля під час його ранкового туалету, я часто спостерігав, як його голили. Спершу це видовище наганяло на мене жах, бо їхні бритви вдвічі більші від ваших кіс. За звичаєм своєї країни король голився тільки двічі на тиждень. Одного разу я попросив голяра віддати мені змилки й вибрав сорок чи п’ятдесят найцупкіших волосинок. Потім я взяв скіпку гарного дерева, вирізав з неї спинку гребінця й найменшою, яку міг знайти в Глемделкліч, голкою пробив дірочки на однаковій відстані одна від одної. Я повставляв у них волосинки, попереду застругавши їх своїм ножем, і в мене вийшов цілком пристойний гребінець, який дуже придався мені. Не знаю, чи міг би якийсь тамтешній майстер виконати таку тонку роботу.

Король дуже полюбляв музику і частенько влаштовував при дворі концерти. Іноді приносили на них і мене в скриньці. Та страшний грім інструментів заважав мені розрізняти окремі ноти. Я звичайно просив поставити мою скриньку якомога далі від виконавців, зачиняв свої вікна й двері, запинав завіски, і тоді музика видавалася мені не надто неприємною.

Замолоду я вчився грати на спінеті. Мені спало на думку розважити короля та королеву, загравши їм англійських пісень на цьому інструменті. Та з’ясувалося, що то не дуже легка справа, бо спінет був щось із шістдесят футів завдовжки, а кожний клавіш – у фут завширшки. Розіпнувши руки, я міг дістати не більш як до п’яти клавішів, а щоб видобути бодай слабенький звук, мусив щосили бити по них кулаком. Тоді я розміркував інакше. Я зробив собі дві круглі палички, розміром із звичайний кий, обтягнув товщі кінці їх мишачою шкірою, щоб не побити клавішів і щоб не псувати музику сторонніми звуками. Біля спінета поставили лаву і примостили мене на ній. Бігаючи по лаві якомога швидше, я ударяв киями по білих клавішах і спромігся заграти джигу, чим завдав чималої втіхи їх величностям.

З наказу короля, що був, як я вже казав, дуже розумним монархом, мене часто приносили в моїй скриньці до його кабінету і залишали на письмовому столі. Він пропонував мені винести мого стільця, садовив мене на комоді, і тоді його обличчя було врівні зі мною. Одного дня, розмовляючи таким способом, я насмілився сказати його величності, що зневага, з якою він ставиться до Європи та решти світу, не відповідає його високим розумовим здібностям. Розумові здібності,- вів я далі,- зовсім не пов’язані зі зростом людини, і в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші звичайно бувають обдаровані найменшим розумом. Король уважно вислухав мої слова, після чого змінив на краще свою думку про мене. Незабаром по цій розмові він попросив описати йому якнайдокладніше державний лад Англії.

Я розпочав своє оповідання з повідомлення про те, що наші володіння складаються з двох островів, де містяться три могутніх королівства під владою одного монарха, а також колоній в Америці. Я довго розповідав про наш клімат та родючість землі. Потім я докладно переповів про організацію англійського парламенту, частину якого становить славетна палата лордів – осіб найшляхетнішої крові, найстародавніших та найбільших родових маєтків. Я сказав, що вони – краса і підпора держави, достойні наслідувати їхніх славетних предків, які вважали честь за достатню винагороду своєї доблесті.

Другу частину парламенту, розповідав я, становить палата громад, що складається з видатних дворян, за свої здібності та патріотизм вільно обраних самим народом репрезентувати мудрість цілої нації. Парламент разом з королем відає всім законодавством держави.

Потім я перейшов до судових установ, де судді, ці поважні мудреці та тлумачі закону, керують розв’язанням усіляких судових справ, карають нечестя і боронять невинність. Далі я згадав про розважне керування нашими фінансами, про відвагу та подвиги нашої армії й флоту. Я вирахував кількість населення в нашій країні. Не обминув я й нашого спорту та ігор. Закінчив я коротеньким нарисом історичних подій в Англії за останні сто років.

Коли за шостим разом я скінчив своє довге оповідання, його величність, подивившись у мої нотатки, попросив з’ясувати йому деякі неясності й розсіяти деякі сумніви. Він поцікавився, якими методами виховують душу й розвивають тіло вельможної молоді нашої країни і в яких заняттях проводить вона перші свої самостійні роки – коли людина найбільш сприятлива до добра і зла; хто в палаті лордів заступає представника вимерлого роду; від чого залежить надання людині звання лорда – чи від примхи монарха, чи від певної суми грошей, даної якійсь придворній дамі або прем’єр-міністрові, чи від бажання підсилити партію, що йде проти загального добра; наскільки добре ті лорди знають закони своєї країни і як це дозволяє їм остаточно вирішувати долю своїх співгромадян; чи не впливають на їхні присуди корисливість і належність до партії або грошові труднощі.

Далі король поцікавився, як саме проводять вибори до палати громад. Він спитав, чи не може нікчемна людина заявитися до будь-якого міста з повним грошей гаманом і примусити ви-борців оддати їй перевагу перед місцевим жителем – видатним і корисним діячем. Він не міг збагнути, чому всі так домагаються пройти до парламенту; адже це, як я казав, завдає їм багато клопоту й призводить до великих витрат. Його величність мав певний сумнів щодо їхньої щирості і хотів знати, чи не відіграє тут ролі можливість нагородити себе за жертви суспільству зисковною посадою, яку може дати їм розбещений і легкодухий монарх у спілці з продажними міністрами.

Задовольнити його цікавість щодо нашого суду було мені найлегше. Король запитав, скільки часу звичайно витрачають у нас на те, аби встановити, де правда, а де неправда, і скільки це коштує грошей.

Після цього король перейшов до фінансів; він сказав, що, мабуть, я помилився, коли вираховував, що наші податки на рік становлять п’ять або шість мільйонів; потім я назвав суму видатків, яка, за його підрахунками вийшла вдвічі більшою. Якщо я кажу правду, то він просто не розуміє держави, що розтринькує свої багатства. Він поспитав, хто наші кредитори і де ми беремо гроші, щоб платити їм. Найбільше його дивувала наша наймана армія, яку ми, вільний народ, тримаємо й у мирні дні. Він спитав у мене, чи не краще захищатимуть свою оселю її господар з родиною, ніж півдесятка розбишак, найнятих десь на вулиці за невелику платню. Адже такі захисники можуть дістати, мабуть, у сто разів більше, перерізавши горлянку тим, кого мають захищати.

Він сміявся з моєї чудернацької арифметики (як він зволив її назвати), за допомогою якої я вирахував кількість населення, підсумувавши число членів різних релігійних сект та полі-тичних партій. Він не розумів, чому той, хто має переконання, які суперечать поглядам правлячої партії, мусить міняти їх.

Мій історичний нарис розвитку нашої країни протягом останнього сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачив самі змови, заколоти, вбивства, страти та заслання. Все це були, на його думку, наслідки зажерливості, незгоди, брехливості, зрадництва, жорстокості, гніву, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості наших політичних діячів.

Під час другої аудієнції його величність підсумував свої враження від моєї розповіді. Поставивши мене на долоню, він звернувся до мене зі словами, яких я ніколи не забуду:

– Ви намагалися виставити в найкращому світлі вашу батьківщину, мій любий маленький приятелю Грільдріг. Але натомість ви довели мені, що найпотрібніші якості для законодавця – неуцтво, лінощі та розбещеність. Щонайкраще тлумачать і застосовують закони ті, хто завжди перекручує правду і сам ніколи не виконує її. З ваших слів не випливає, що доброчесність справді допомагає висунутись у вашому суспільстві; що за добру вдачу дають титул лорда, за вченість і побожність – звання єпископа, що солдата нагороджують за його подвиги й мужність, суддю – за безсторонність. Самі ви,- вів далі,- безнастанну мандруючи, уникли, сподіваюсь, багатьох вад ваших земляків, але, підсумовуючи ваші відповіді, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників яв-ляють собою плем’я гидкої черви, найшкідливішої з тієї, яка будь-коли плазувала по землі…

ПОДОРОЖ ДО КРАЇНИ ГУЇНГНМІВ

… Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі з поставлених сторч і переплетених гіллям стовбурів під солом’яною покрівлею. Я одразу відчув полегкість і дістав з кишені кілька дрібничок, що їх мандрівники завжди мають з собою на дарунок тубільцям; за їх допомогою я сподівався прихилити до себе господарів та забезпечити собі гостинний прийом. Кінь знаком запропонував мені ввійти першим, і я ступив до великої кімнати з рівною чистою долівкою і стійлами та яслами попід одною стіною. Коло ясел було троє лошаків та дві кобили, але вони не їли, а сиділи по-собачому, що дуже здивувало мене. Та я здивувався ще більше, побачивши, що інші коні, неначе звичайні слуги, виконували різні хатні роботи, а втім., це підтверджувало мою попередню думку, що народ, який зумів до такої міри вимуштрувати грубу тварину, мусить своїм розумом перевершувати всі нації світу. Чалий кінь увійшов за мною і цим запобіг негарному поводженню зі мною з боку інших. Він кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.

Ми пройшли до другого приміщення, а далі чалий кінь пішов сам, знаком зволівши мені почекати. Кінь три або чотири рази заіржав, але замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи тоншим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, але я не міг зрозуміти, який же то мусить бути пан, що йому прислужують самі коні. Після того я остаточно прийшов до висновку, що все, що діється навколо,- чаклунство та магія. Але в мене не було часу спинятись на цих міркуваннях, бо чалий кінь підійшов до дверей і знаком запросив мене до третьої кімнати, де я побачив прегарну кобилу з двома лошатами, що сиділи на дуже чистих і досить майстерно сплетених солом’яниках.

Тільки-но я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом’яника, підійшла до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді зневажливо зиркнула на мене, повернулася до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово “єгу”, якого ще тоді не розумів. Проте незабаром мені довелося дізнатися про його ганебне значення. Кінь наказав мені йти слідом за ним, вийшов зі мною на подвір’я, де на певній відстані від дому стояла ще одна будівля. Ми ввійшли туди, і я побачив три огидні істоти, вони жерли коріння та м’ясо якихось тварин, які здихали від нещасних випадків чи хвороб. Цупкими вербовими лозинами усі вони були прив’язані за шию до колоди, тримали їжу пазурами передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.

Хазяїн – кінь звелів одному із своїх слуг відв’язати найбільше з цих створінь і вивести його надвір. Там нас поставили поруч, і господар з слугою почали ретельно порівнювати нашу зовнішність, повторюючи слово “єгу”. Не можна описати подиву й жаху, що охопили мене, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Щоправда, вона мала широке й плескате обличчя, приплесканий ніс та величезний рот з товстими губами. Але ж такі прикмети властиві всім диким народам, що нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і носячи на спині. Передні лапи єгу відрізнялись від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю й коричневим кольором шкіри та волоссям на спинці долоні. Така сама схожість і така сама різниця були й між їхніми задніми лапами та моїми ногами, але це добре знав тільки я, а коням помітити її заважали мої панчохи й черевики.

Проте найбільше, здається, вражала обох коней різниця у вигляді наших тіл, бо в мене воно було вкрите одежею, про яку коні зовсім не мали уявлення. Гнідий огир дав мені якийсь корінець. Я взяв його до рук, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м’яса, але воно так смерділо, що я з огидою відвернувся. Тоді він кинув м’ясо єгу, який жадібно пожер усе. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду. Що ж до мерзенних єгу, то хоч який я був на той час палкий прихильник людства, проте не міг не визнати, що нема в світі тварин, огидніших за них; і що більше я знайомився з ними, живучи в цій країні, то більше їх ненавидів. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн відіслав єгу назад до хліва. Потім він підніс до рота копито правої ноги і зробив ще кілька знаків, бажаючи довідатись, що я їстиму, але я не вмів відповісти йому так, аби він зрозумів. Саме в цей час повз нас пройшла корова, я показав на неї пальцем і намагався пояснити, що прошу видоїти її. Мої жести зробили своє діло, бо хазяїн повів мене назад до дому і звелів кобилі – прислужниці відчинити одну з кімнат, де стояло багато череп’яного й дерев’яного посуду з молоком, дуже чистого й охайного. Кобила подала мені великий глечик молока, я з насолодою випив і одразу відчув приплив бадьорості.

Близько полудня до будинку під’їхав незвичайний, схожий на сани екіпаж, який везли чотири єгу. В екіпажі сидів старий кінь – очевидно, якась поважна особа. Він приїхав обідати до нашого коня, і той прийняв його дуже гостинно. Обідали вони в найкращій кімнаті, і на друге їм подали варений в молоці овес. Чалий кінь звелів мені бути коло нього, і з поглядів, які старий кінь кидав у мій бік, та з часто повторюваного слова “єгу” я зрозумів, що вони говорять про мене.

Коли обід скінчився, хазяїн одвів мене набік і почасти словами, почасти на мигах намагався дати мені зрозуміти своє занепокоєння тим, що мені нема чого їсти. Овес по – їхньому зветься глуннг. Я двічі або тричі сказав це слово, бо хоч спершу відмовився од вівса, але, поміркувавши, вирішив, що зможу спекти з нього що-небудь на зразок хліба. Кінь зараз же звелів кобилі – служниці принести мені добру пайку вівса. Я сяк-так підсмажив цей овес і тер його, поки не облущив лушпиння. Потім я потовк зерно між двома каменями, узяв води, замісив вівсяник, спік його і з’їв ще теплий з молоком. Попервах така їжа, хоч вона й досить поширена по багатьох країнах Європи, була мені не до вподоби, але згодом я до неї звик. Не можу не відзначити, що під час мого перебування в тій країні я жодного разу не хворів. Спочатку мені дуже бракувало солі, але незабаром я відвик од неї і прийшов до висновку, що споживання солі – зайва розкіш.

Надвечір мені з наказу коня – хазяїна виділили приміщення, окремі від хліва єгу. Там я знайшов трохи соломи і, вкрившись своєю одежею, заснув міцним сном…

З англійської переклав Юрій Лісняк


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА – ДЖОНАТАН СВІФТ


всеволод нестайко як ми літали в космос
МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА – ДЖОНАТАН СВІФТ