Людина й природа у творчості І. С. Тургенєва

Є вагомі підстави для твердження, що в духовному світі тургеневского героя, почерпнутого письменником з “культурного шару” Росії 40 – 70-х років , природа взагалі присутня в тім надзвичайному обсязі, що вона не займала навіть у героїв О. С. Пушкіна, М. Ю. Лєрмонтова й М. В. Гоголя. Чи випадково, що самим званням “співака природи” сучасники нагородили не когось із цих вітчизняних первосоздателей реалістичного літературного пейзажу, а їхнього учня Тургенєва? У чому ж причина відзначеної надзвичайності?

“Видно, – відповідає на

це питання французький біограф Тургенєва Андре Моруа, – є в російських пейзажах таємнича принадність, і тим, хто один раз довідався її, призначено до гробової дошки любити їх і по них тужити. Так і Тургенєв вічно зберігав у пам’яті туман, що повзе нагору по схилах пагорбів, берези, осики, верби й аромат, що витає в чистому сухому повітрі, спілого свіжоскошеного жита й гречки”. Ні сумніву, авторові “Записок мисливця” удалося з рідкою силою запам’ятати неповторне зачарування рідної природи. Але тільки чи йому?

Згадаємо пушкінські картини російської зими й осіни, гоголівський степ в “Тарасі Бульбе”,

Лєрмонтовскую “Чету беріз, що біліють,” у знаменитій “Батьківщині”… До того ж герої Тургенєва перебувають, як у повістях “Ася” і “Весняні води”, і серед природи іноземної – німецької

Стосуючись нашого питання, фахівці-тургеневеди здебільшого зосереджували увагу на аналізі художніх функцій тургеневского пейзажу. Тема ця добре вивчена, що дозволяє нам обмежитися лише нагадуванням її загальновизнаних рішень. Як переконує, наприклад, велике пейзажне введення оповідання “Бежин луг”, зображення таємного життя природи виливається у свого роду натурфілософську увертюру, що визначає поетичну багатозначність всіх подальших подій.

У нарисі “Відлюдько” гроза й нічний дощ у лісі створюють психологічний паралелізм до драми, що розігралася в лісовій хатинці, а також і в душі непідкупного сторожа Фоми. Тим або іншим настроем природи “таємний” психолог Тургенєв метафорично пояснює відповідні стани своїх героїв.

Така, зокрема, сцена ранкового, поки нічим не затьмареного побачення Петра Веретьева й Марьи Павлівни у березовому “замовленні”, де “молоді дерева росли дуже тісно, нічия сокира ще не торкнулася їхніх струнких стовбурів…”, “недавно, що встало сонце, затопляло весь гай сильним, хоча й не яскравому світлі…”, і “від мокрої землі пахнуло здоровим міцним заходом…”.

Тургеневский пейзаж може виконувати ” роль, щооркеструє,” до внутрішньої боротьби персонажа, що захоплює, скажемо, героїню “Фауста”, замужню жінку-мати, із пробудженням у неї високої, але противної боргу любові. Ознакою цієї боротьби і її трагічного результату стає спостережувана героєм повісті вечірня гроза: “Гроза насунулася й вибухнула. Я слухав шум вітру, стукіт і ляскіт дощу, дивився, як при кожному спалаху блискавки церква, поблизу побудована над озером, то раптом була черною на білому тлі, те белою на чорному, то знову поглиналася мороком…”.

В “Першій любові” при зображенні “щасливого до знемоги” шістнадцятирічного Вольдемара з аналогічною метою описана так звана “горобина” ніч. “Я дивився, – говорить сам герой, – і не міг відірватися; ці німі блискавки, ці стримані блищання, здавалося, відповідали тим німим і таємним поривами. У сюжетах “Поїздки в Полісся” і “Весняних вод” природа виявляється й діючою особою, а в зачині “Поїздки в Полісся” і частково в “Асі” виступає й метонімією нескінченного й вічного Всесвіту. Що стосується тургеневских романів , те тут відношення до неї різних персонажів – один з найважливіших засобів їхнього випробування й характеристики

Функціональне використання пейзажу разом з тим завжди сполучається в тургеневских добутках з думкою про величезне значення природи для становлення “сучасної людини”, як Тургенєв вустами центрального персонажа “Переписки” називає свого героя як повноцінна особистість. Зробимо необхідний відступ

“Людина, – зауважує в 1849 році А. І. Герцен, – мені здається, має стільки ж аутономии, як ціла епоха, як всі люди разом”4. Про свою відданість “праву особистості”, за яке він “боровся дотепер і буде боротися до кінця, – пише в 1856 році С. Т. Аксакову й Тургенєв. Обоє висловлення – характерна прикмета тої системної кризи російського суспільства, що після Кримської війни охопив всі його традиційні основи й соціальні зв’язки.

Головним гуманітарним результатом цього процесу, що безпосередньо впливає на літературну свідомість, стало вивільнення людської індивідуальності зі сковуючий її розвиток патріархально-станових уз і норм і свідомість її самоцінності.

Свою внутрішню незалежність від інтересів звичного дворянського побуту будуть підкреслювати й герої тургеневских повістей 50-х років: вільний навіть від сімейних “спогадів” Олексій Петрович і прозвана сусідами “философкой” Марья Олександрівна з “Переписки”, що ніяк не бажала “підійти під загальний рівень” Ася, і в Німеччині ” оповідач, щоуникав росіян”, з повісті “Ася”. Однак усього лише відокремлення людини від його патріархальних норм, що нівелюють, скоріше егоїстично замикає його на самому собі, чим робить особистістю. Тому що, відповідно до чудового визначення Н. А. Бердяєва, остання – “не частина й не особина, вона – ціле”.

А це означає, що, звільняючись із уже вузького для нього патріархального цілого , тургеневский сучасник повинен був знайти принаймні духовне єднання із цілісністю принципово вищого порядку – народом або націями, людством або Богом, Вселеної або земною природою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Людина й природа у творчості І. С. Тургенєва
план до твору золотий жук