Любов – провідна тема східної поезії

Там, на просторах Передньої Азії, утворювалися могутні держави. Влада тільки таких країн могла захистити життя та волю народу і окремої людини від чужоземних загарбників. Та даючи захист, держава сама ставала господарем життя. Наслідок цього – соціальна нерівність.

Повинно було статися диво, аби непорушна межа між людьми різних прошарків суспільства була подолана. Таким звичайним дивом було кохання, яке не знає меж і кордонів . Історії та легенди про таке безмежне кохання створював простий люд, а вже потім вони переходили до поетів і

вкладалися в рядки віршів, які живуть уже не одне століття. У XІІ столітті жив у місті Гянджа відомий на весь тогочасний Схід азербайджанський поет Абу Мухамед Ільяс ібн Юсуф Нізамі. Автор багатьох касид, газелей і рубаї, він увічнив своє ім’я шедевром “Хамсе”, який складався з поем “Скарбниця таємниць”, “Хосров і Ширин”, “Лейла і Меджнун”, “Сім красунь” та “Іскандер-наме”.

Десятки творів-відповідей і наслідувань поширили у різні країни гуманні уявлення Нізамі про природну рівність і велич людини та її почуттів. Якщо перша поема мала філософський характер, то три наступні розповіли

про любов, яка долає будь-які перешкоди і створює новий світ, нехай і ціною життя героїв. Недарма остання поема змальовує ідеальну державу й ідеальне суспільство. Основою життя і даром бога Нізамі вважав кохання, яке підносить людину, надає їй богатирських сил і надихає на шляхетні вчинки.

Це ставлення до людських почуттів стало традиційним у східній літературі. На мою думку, Омар Хайям більш “радикальний” у своєму ставленні до світу, але й він віддає першість коханню:

Моя ти мрія і душа – ти втілена урода, В тебе, красуне, як і я, закохана природа. Заради свята жінкам всім потрібні хна й сурьма, А ти собой прикрасиш все, як небеса – молодик.

Таке от звертання до жінки поета, який, здається, не вклонявся нікому, навіть Аллаху. Ось прозовий переклад такого звертання: “Небо полюбляє негідників, бо саме для них палаци, млини і бані в той час, як бідний трудівник жебрає у борг шмат черствого хліба”. З не меншим глузуванням пише Омар Хайям до царів: “Якби навіть ти покорив усі царства, ти не станеш чимось більшим, ніж людина, прах якої вміститься на трьох аршинах землі”.

Але жінка, до того ж кохана… “Як я сповнений кохання, яке чудове миле обличчя, як багато я сказав би їй, але занімів мій язик. Хіба це не дивина, о Аллаху, я помираю від спраги, а саме тут переді мною струмує живе джерело”, – приблизно так можна перекласти один із рубаї Омара Хайяма. Можна було кепкувати зі знатності й святості, прославляти вино й знання, але ніхто не смів підняти голос проти єдиного почуття, якого нема в жодної тварини, – проти кохання.

Відрізнивши ним себе від інших живих істот, людина навіки засвідчила: тільки закоханий має право на звання людини.




Любов – провідна тема східної поезії
микола сингаївський вірш батьківське поле