Літопис – пам’ятка історичної прози Київської Русі та козацької доби. Розповідь часто починалася словами “В літо…” – с звідси назва жанру. Л. мали такі різновиди: щорічна хроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну літературну обробку. Л. – інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, і житіє святого, і розмаїті документи тощо. Нові Л. складалися у вигляді зведень, іноді компіляцій попередніх аналогічних текстів, супроводжувалися певними скороченнями чи доповненнями залежно від Історичної
концепції, політичних настанов або особистих смаків кожного автора. Перші записи історичних подій Київської Русі збереглися від X ст. Як жанр Л. поширилися у добу Ярослава Мудрого (1019-54) з метою обгрунтування появи християнства у тогочасній Київській державі. Наступний період Л. пов’язаний із діяльністю Никона, ченця Києво-Печерської лаври, що припадає на 60-70-ті IX ст. Форма щорічних статей, запроваджена в ті часи, різнить києво-руський Л. від візантійських хронік, обмежуваних періодами володарювання певних імператорів. Близько 1095 постає “Початковий звід”, збережений у Новгородській редакції, покладений в
основу неперевершеної “Повісті минулих літ” (близько 1113), в якій давньоукраїнська (власне києво-руська) історія поєднувалась із всесвітньою. За цими зразками складалися Київський та Галицько-Волинський Л. В сукупності вони називаються “Літописом руським” – велетенською епопеєю про події часів Київської Русі у світовому контексті до кінця XIII ст., перекладеною за Іпатським списком Л. Махновцем (К., 1989). Л. велися також У Галичі, Чернігові, Володимирі Волинському, Острозі та ін. містах, пізніше з’явилися козацькі літописи, в яких підкреслювалася спадкоємність українства з давніх часів. На теренах Московської Русі також з’являлися Л., що привласнювали собі києво-руську минувшину, служили обгрунтуванню міфу “третього Риму”, тобто Москви (“Хронограф русский”, “Лицевий звід” у 70-ти т. та ін.).
