Літературні маніфести (лат. manifestus – очевидний, відкритий) – публічне проголошення одним або групою письменників своїх естетичних засад, платформ, завдань і намірів. Термін увійшов у вжиток у XIX ст., вживається в різних народів з неоднаковою частотою. Йому відповідають: декларація, програма, універсал. Близькими до нього за змістом і функціями є трактат, вступна стаття, передмова, звертання до читачів, публіковані в перших числах часописів або в збірниках творів групи митців, оскільки в таких матеріалах проголошуються, пояснюються нові
для більшості освічених людей погляди та естетичні принципи. Трактати відрізняються від Л. м. перевагою дослідницьких елементів, розгорнутих літературно-естетичних суджень, теоретичних узагальнень. У Л. м. рідко узагальнюється художня практика, здебільшого негативно поціновуються традиційні літературні напрями, стильові течії і прокламуються нові завдання літератури, особливості художнього письма, інколи з орієнтацією на певні мистецькі явища в інших літературах або на творчість оригінального письменника, який проголошується лідером групи або школи, засновником нового літературного напряму. Л. м. є породженням
літературного життя, ідейно-естетичної полеміки, діалоговості художньої культури взагалі, тому вони є одним із джерел історії літературної критики, історії літератури, естетичної думки. В Україні ще до появи терміна Л. м. його функції виконували такі твори, як “Супліка до пана іздателя” Г. Квітки – Основ’яненка (1834), “Про нашу словесність. Переднє слово до громади*’ П. Куліша (1859), його ж “Зазивний лист до української інтелігенції” (1882), “Сьогочасне літературне прямування” І. Нечуя-Левицького (1876), “Література, її завдання і найважніші ціхи” І. Франка (1878) та ін. Власне, Л. м. з’являються з організаційним оформленням письменницьких груп із своєю пресою. Приміром, всі – ознаки Л. м. мала стаття О. Луцького “Молода муза” (газета “Діло” за 18 листопада 1907), в якій автор виступав від імені гурту молодих письменників. Вона починалася загальною ; характеристикою тодішньої ситуації суспільного життя, типу людини, панівних літературних напрямів і реагування на них молодої генерації літераторів. Автор у кінці статті називав прізвища “молодомузівців”, їх збірки, які мали свідчити, що ті митці “солідарні в розумінні артистичної творчості”. Статтю О. Луцького І. Франко справедливо назвав “Маніфестом “Молодої музи”, при цьому не погоджувався з її основними тезами, що суперечили близькій йому естетиці позитивізму. На початку XX ст. у часи існування великої кількості літературних об’єднань і груп, за умов національного відродження з’явилося чимало Л. м., які декларували не випробувані ще творчістю завдання, принципи і навіть стильові вподобання. Ці документи протистояли і протиставлялися один одному, їх автори вступали відверто в діалогічно-полемічні стосунки, генерували нові ідеї, стимулюючи розвиток естетичної думки. Програмові документи об’єднань називалися ао-різному: “Маніфест “Гроно”, “Наш універсал. До робітництва і митців українських”, “Платформа ідеологічна й художня спілки селянських письменників “Плуг”, “Без маніфесту”, “Заклик групи мистців “Авангард” тощо. На жаль, літературно-естетична дискусія груп, маніфестів була переключена більшовиками в політично-організаційне річище і невдовзі припинена. Єдиним маніфестом соціалістичного реалізму стала стаття В. Леніна “Партійна організація і партійна література” та статут Спілки письменників СРСР.
