Літературна дискусія (лат. discussio – дослідження, розгляд) – публічні обговорення назрілих, звичайно спірних питань про шляхи розвитку літератури чи історико-теоретичних проблем, зумовлені потребою пошуків істини. Л. д. незрідка виявляла поворотні пункти у складній еволюції естетичної свідомості в досить широких загальноєвропейських та світових масштабах, як, принаймні, бурхлива полеміка між прихильниками романтичної художньої концепції (А. та Ф. Шлегелі, Ж. де Сталь, С.-Д. Колрідж та ін.), які наполягали на першорядному значенні митця в
ірраціональних світотворчих процесах та раціоналістичних, замкнених на собі принципів класицизму (кінець XVIII – початок XIX ст.). Українська література пережила також ряд відповідальних дискусій. Однією з перших вважається хвиля полемік XVII ст., яка торкалася передовсім проблеми віри, мала конфесійне, а не літературне спрямування. Суто художню проблематику порушувала дискусія між оборонцем традиційної версифікації, канонічної християнської заангажованості Варлаамом Ясинським та Лазарем Барановичем, точніше його збіркою “Аполлонова лютня”, яка була виповнена духом ірраціональної естетики бароко, загадковості
та кончетизму. Не спромоглася розв’язати поставлених перед собою серйозних питань дискусія 1873-78, що точилася на сторінках львівського часопису “Правда”. Започаткована М. Драгомановим, вона швидко зазнала підміни понять, бо йшлося не про розвиток української літератури на іманентній основі, а про те, що вона, мовляв, є “дитина Росії XIX в.”, як писав М. Драгоманов, що викликало справедливий протест серед українського письменства. Ця Л. д. виявилася безперспективною. її помилки були повторені у 1925-28. Поставши з усвідомлення потреби підвищення мистецької майстерності, орієнтації на європейську класику та вивільнення від залежності з-під “московської диригентської палички” на теренах українського письменства, вона не змогла розкрити не тільки ці важливі для творчості аспекти, а й основну, порушену нею онтологічну проблему всенаціонального значення: бути чи не бути. Справа не лише в тому, що знову відбулася груба підміна понять, цього разу естетичних політичними, в експансивній більшовицькій редакції. Річ у тім, що М. Хвильовий та чимало інших учасників цієї дискусії намагалися розв’язати долю України на хибних засадах націонал-комунізму. Тому вона була приречена на поразку, дарма що “неокласики” намагалися дисциплінувати її хаотичні потоки, цілеспрямувати їх. Упродовж XIX ст. виникали і локальні Л. д., які стосувалися безпосередньо літературного життя, як-от: полеміка між прихильниками реалістичного мімезису, часто в народницькому розумінні, та модерністами на початку XX ст., зокрема між С. Єфремовим та Лесею Українкою, С. Єфремовим та Г. Хоткевичем, між газетою “Рада” та часописом “Українська хата” та ін. Привертає увагу і полеміка між “Молодою Музою”, М. Вороним та І. Франком, котрий поступово відходив від позитивістських настанов у мистецтві, але й не сприймав новітніх художніх концепцій, хоч сприяв збіркою “Зів’яле листя” чи студією “Із секретів поетичної творчості” їхньому утвердженню на теренах української літератури. Чимало Л. д., які висвітлювали часткові моменти літературного процесу (про романтизм у 20-ті чи про призначення митця в еміграційному середовищі, що турбувало поетів “празької школи” та емігрантів періоду МУРу тощо), попри минущі вульгарно-соціологічні нашарування, привносили у творчий процес і конструктивні елементи, хоч деякі з них, як-от епатажні декларації панфутуристів чи надумана проблематика соціалістичного реалізму, попри всі домагання на дискусійність, так і лишилися безплідними.
