ЛІТЕРАТУРА 60-90-х років
ЛІТЕРАТУРА 60-90-х років
Друга половина XIX ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей. Підпорядковуючись загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв’язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.
“Історія
На літературному процесі відчутно відбивалася політична роз’єднаність нації, що й далі перебувала в складі Російської та Австро-Угорської імперій, в яких неоднаковими були не лише загальні рівні економічного й культурного розвитку, а й урядова політика стосовно національних культур. Це позначалося на характері та інтенсивності
Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи “Землі і волі”, а згодом “Народної волі” й “Чорного переділу” діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка “Київська комуна” (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників. Близьким до землевольців був полтавський гурток “Унія” (1875), до якого належав Панас Мирний. У харківській групі “Чорного переділу” брав участь П. Грабовський. Мотиви народницької боротьби проти політичної деспотії й національних утисків відображено в творчості А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, І. Манжури та інших. Істотною вадою народницької пропаганди й практичних дій в Україні була недооцінка, а згодом і принципове нехтування національних питань, що послаблювало зв’язки з місцевим населенням, викликало спротив української інтелігенції. За неувагу до українських національно-політичних програм М. Драгоманов та І. Франко критикували навіть таких визначних народницьких революціонерів, українців за походженням, як Андрій Желябов і Микола Кибальчич.
У ряді міст України продовжували свою діяльність громади, які об’єднували різні верстви інтелігенції – від політично поміркованих до радикальних (О. Кониський, П. Чубинський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, Б. Грінченко та ін.). Специфічну групу в громадах, а подекуди й серед їхніх керівників становили так звані “хлопомани” – представники спольщеної шляхти, які сприйняли українські демократичні ідеали й брали найактивнішу участь у національних наукових, культурних, освітніх змаганнях (В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, Б. Познанський, К. Михальчук).
Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об’єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що й в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.
Хоч теорія й практика “малих справ”, аполітичного культурництва зазнавали також критики й зліва, але в своїй суті вони були демократичними, а за тих умов і єдиними з практично можливих. З погляду історичної перспективи еволюційні шляхи розвитку суспільства виявилися зрештою й найвиправданішими та найефективнішими.
Після урядової заборони громад значна частина їх учасників зазнала різних політичних репресій. Дехто був відправлений у заслання (О. Кониський, П. Чубинський); М. Драгоманов, випереджаючи вже визначені для нього адміністративні й жандармські санкції, емігрував за кордон, де заснував вільну українську друкарню, розпочав видання збірок і журналу “Громада”, створив своєрідний осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, був “центром коли не українського руху, то української думки на протязі цілих 20-тьох літ” . Саме там Драгоманов сформулював основні національно-політичні та соціально-економічні програми України, орієнтуючи їх на звільнення українського народу з колоніального ярма, розбудову власної держави, хоча спочатку й у конституційних федеративних зв’язках з республіканською вільною Росією. На статтях “Громади” та на виданих Драгомановим славнозвісних працях “Историческая Польша и великорусская демократия” (1881), “Вільна Спілка – Вольний Союз. Опыт украинской политико-социальной программы” (1881), блискучих антисамодержавних памфлетах, за твердженням С. Єфремова, “виховався ряд українських поколінь” .
Як і в усій Європі, в Україні значного розголосу набули різні модифікації соціалістичних ідей, зокрема в інтерпретації П. Ж. Прудона, Ф. Лассаля, К. Маркса та Ф. Енгельса. Поширенням економічного вчення Маркса займалися професор Київського університету М. Зібер, визначний учений і публіцист С. Подолинський. Певну данину пропаганді соціалістичних ідей віддали М. Драгоманов, І. Франко, О. Терлецький, П. Грабовський, І. Карпенко-Карий, М. Павлик, Леся Українка. У марксизмі, який з часом здобував собі в світі все більше прихильників, українських діячів приваблювало розкриття механіки капіталістичної експлуатації працівників і обгрунтування соціальної боротьби проти несправедливого ладу, але водночас насторожували, а то й відштовхували деякі теоретичні догми й практичні дії його адептів. М. Драгоманов одним із перших у світі звернув увагу на ігнорування марксистськими організаціями Європи проблем національного визволення, на абсолютизацію революційно насильницьких шляхів і засобів зміни соціального ладу, недооцінення ролі й завдань селянства, яке в Україні й Галичині складало основну частину трудящих. А Франка просто відлякувала сформована наприкінці XIX ст. практична модель марксизму як “формальної релігії, основаної на догмах ненависництва та класової боротьби”. Він волів зберігати вірність “старому, ще пралюдському соціалізму, опертому на етичнім, щиро гуманнім вихованні мас народних, розповсюдженні освіти, науки, критики, людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі, не на бюрократичній регламентації всієї людської будучини, не на парламентськім шахрайстві, що має вести до тої будучини” . Саме таке, протиставлене насильству, розуміння соціальних ідеалів та шляхів і засобів їх здійснення було покладено в основу програм створеної у Львові з ініціативи М. Драгоманова І. Франком та його однодумцями “Русько-української радикальної партії” (1890), орієнтованої на широкі кола трудівників Галичини.
Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині XIX ст. становили органічно пов’язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз’єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.
Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром 1 політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей та книг з історичної тематики, – йшлося про поступове формування поколінь без національного чуття й усвідомлення власною національного коріння. Заборонялося вживання слів “Запорозька Січ”, “козак”, “воля” й навіть “Україна”.
Формально не заборонені імператорським указом політично й національно нейтральні твори літератури заборонялися волею самих цензорів. Прикметно, що 1870 р. царський указ дозволив видання “Капіталу” К. Маркса російською мовою, але заборонив вихід “Нового завіту. Євангелія” мовою українською: вважалося, що людина, котра навчилася читати рідною, а не державною мовою навіть “Святе письмо”, – небезпечна. Ті поодинокі твори, яким удавалося прорватися через цензуру, не могли ні в Україні, ні в Росії знайти собі видавців. Так, повість “Причепа” І. Нечуя-Левицького та роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного навіть пройшли вже цензуру, але до видавництва допущені не були. “Серед українських авторів і видавців настала ще й просто психічна депресія, зневір’я було охопило людей до письменства причетних і одні замовкли надовго, другі ж подалися з своїми творами до Галичини”, – писав С. Єфремов.
Заохочуючи зневірених, П. Куліш згодом писав: “Байдуже, що не печатається: аби писалося. Настане час, як не буде нас, – що посписують усяку всячину нашу, та й дивуватимуться: як сі люди в такій темряві працювали й при такому темрявому світлі писали”.
Заняття українською літературою за таких умов вимагало великої відданості справі й особистої мужності, що характерно було для ініціативних і наполегливих подвижників – М. Драгоманова, М. Старицького, О. Кониського, Б. Грінченка, Олени Пчілки та інших письменників. І. Нечуй-Левицький, бувши вже автором кількох визначних творів, про свої писання “нікому не говорив” і в рідному краї “про це не знали ні товариші, ні батько…”. Урядовий чиновник Опанас Рудченко, сховавшись за псевдонімом, як письменник теж не був відомий навіть у найближчому середовищі. Рятували справу спроби засновувати зарубіжні видання, що друкували б і поширювали українські книжки. Перші такі спроби пов’язані з іменами С. Подолинського і О. Терлецького, які ще 1875 р. за допомогою віденського студентського гуртка “Січ” випустили кілька “метеликів” українською мовою. Особливе ж значення мала згадана женевська вільна друкарня М. Драгоманова, з якої виходили не лише “Громада” й публіцистичні брошури, а й грунтовні наукові та фольклористичні праці, “Кобзар” і поема “Марія” Т. Шевченка, роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та інші видання.
Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою “Українська література, проскрибована російським урядом” – як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.
У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життяукраїнського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природничих наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.
Принципово важливим моментом громадсько-культурного руху 70-х років було те, що його центром після тривалої перерви знову стає Київ, у якому згуртовувалися найвизначніші літературні й наукові сили – М. Максимович, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Петров, М. Драгоманов, В. Антонович, В. Науменко; близькими до київського гуртка були брати Рудченки – Панас Мирний та Іван Білик.
Помітний внесок у розбудову національної культури зробили заможні українські патріоти-меценати В. Тарновський, П. Симиренко, Л. Скоропадська-Милорадович, П. Галаган, Б. Ханенко, Є. Чикаленко та ін. Наслідуючи добрий приклад своїх попередників – гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, а також Петра Могили, Гальшки Гулевичівни, вони власним коштом засновували музеї, наукові та освітні заклади, видавництва, організовували збирання культурної спадщини, матеріально допомагали українським митцям.
Подією історичного значення стало заснування 1873 р. з ініціативи О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові, зреформованого 1892 р. в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), що поступово перетворилося на авторитетний європейський науковий центр. На базі своїх наукових секцій та друкарні Товариство видавало “Записки НТШ” (до 1913 р. видано 120 томів), “Пам’ятки українсько-руської мови і літератури”, науково коментовані твори Шевченка. Особливого розквіту ця наукова інституція досягла, коли її 1897 р. очолив М. Грушевський, до керівництва філологічної секції прийшов І. Франко, а до етнографічної – В. Гнатюк.
Серія “Пам’яток українсько-руської мови і літератури”, випуски фундаментальної “Історії України-Руси” М. Грушевського заклали підвалини досліджень історії українського народу, особливостей формування національної мови та твореної на ній народної культури. Наукове вивчення власної історії давало відчуття її давності й неперервності (як складного процесу, а не сукупності поодиноких фактів), а дослідження й унормування української мови, розширення географічних меж і змістових сфер її функціонування сприяло усвідомленню національної ідентичності й цілісності, й цим здійснювалася важлива політично консолідаційна місія.
Принципово важливим було науково аргументоване ствердження факту існування давньої й самобутньої української літератури, яка ще з часів Київської Русі стала одним із яскравих феноменів слов’янської й світової культури.
Найвидатніші досягнення української літератури, особливо її вершина – творчість Т. Шевченка, по суті стали наочним і безперечним свідченням її інтелектуальної самобутності й суверенності, що визначало й шляхи та перспективи подальшого ідейно-естетичного зростання.
Провідну роль у розробці наукових основ дослідження української літератури відігравали М. Костомаров, М. Максимович, М. Драгоманов, М. Петров, М. Дашкевич, О. Котляревський, П. Житецький, В. та О. Барвінські, О. Потебня, М. Сумцов та І. Франко. Цій – таки меті сприяли праці І. Прижова, О. Огоновського, а також російських учених О. Пипіна та В. Спасовича.
Визначних успіхів у цей час досягло українське образотворче (К. Трутовський, К. Костанді, М. Кузнецов, М. Пимоненко, С. Васильківський, П. Мартинович, П. Левченко, М. Самокиш, О. Сластьон, М. Мурашко, В. Орловський, С. Світославський, А. Попель, Л. Позен, К. Устиянович), музичне (С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко, М. Аркас, П. Сокапьський, П. Ніщинський, В. Заремба, А. Вахнянин, О. Нижанківський, С. Воробкевич) і театральне мистецтво, розвиток яких базувався на невичерпних традиціях народного національного мистецтва й на засвоєнні найкращих надбань світової культури. Чимало художників зверталося до тем і сюжетів із творів Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Котляревського та ін. Композитори не тільки обробляли пісенні твори українського народу, а й створювали і нори більших жанрів на тексти українських письменників (“Заповіт”, “Думи мої” І. Шевченка, “Вічний революціонер”, “Не пора” І. Франка, “Поклик до братів – слов’ян” М. Старицького, “Пісня київського слов’янина” М. Драгоманова та ін.).
Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського “Ще не вмерла Україна” (музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом – і державним гімном.
Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п’єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.
За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимушено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв’язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою громадської і діяльності.
Коли література усвідомлюється як “витвір народного духу” (Куліш), як “виплив дійсних духовних потреб, випливом історії і розвитку” (Франко), а одночасно і як своєрідний “підручник життя”, вже саме слово письменника стає ділом, і те слово ставили не лише “на сторожі” людей, їхніх справ, а й попереду мас – як заклик і як зброю. Надзвичайною громадською й творчою поліфункціональністю вирізнялися І. Франко, М. Старицький, О. Кониський, Б. Грінченко, які були організаторами й видавцями, публіцистами й популяризаторами знань, літературними критиками й перекладачами, а насамперед – письменниками.
Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей – І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини XIX ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.
У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький) зі специфічним різновидом народної теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським. В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.
Для оповідань І. Нечуя-Левицького характерний етнографічно – (й фольклорно -) побутовий стиль, а в його творах повістево-романного жанру більш чи менш яскраво виявляються соціологічні, просвітницькі, ідеологічні тенденції (як і в повістях Б. Грінченка).
Психологічний аналіз переважав у творах Панаса Мирного, але і йому не були чужі соціально-побутові елементи, а згодом і ознаки нового стилю, умовно названого О. Білецьким соціал-утопічним реалізмом зі спробами зобразити не просто традиційних бунтарів проти панівного ладу, а й людей майбутнього (“Лихі люди”, як і роман І. Франка “Борислав сміється”, повість “На дні”). Типові представники соціально побутової течії М. Кропивницький, М. Старицький, І. Манжура, Б. Грінченко та інші також тяжіли до соціального психологізму з елементами соціальної критики суспільного ладу, відтворенням внутрішньо складних характерів. Поєднання різних стилів подибуємо навіть в одному творі: “Украдене щастя” І Франка с зразком соціально-побутової, а водночас і психологічної драми.
Характеризуючи стильові пошуки в українському письменстві останніх десятиріч XIX ст., І. Франко підкреслював органічний зв’язок нових стилів, різновидів реалістичного письма з традиціями Попередніх художніх пошуків. “Діячі нового покоління не вискочили в повнім оружжі на сцену, мов Афіна з Зевсової голови. Вони були дітьми своєї епохи, дітьми української або галицько-руської суспільності і мусили також у більшій або меншій мірі – відповідно до своїх індивідуальних сил і обставин – підлягати основним течіям тої суспільності” .
Це виявилося у різноманітті художніх напрямів в українській літературі 60-90-х років, коли продовжували існувати романтичний тип творчості (Я. Щоголев), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький), традиції натурально-фізіологічного нарису, що йшли ще від Є. Гребінки (Ганна Барвінок, М. Кононенко). Героїчний пафос низки реалістичних творів органічно включав елементи романтизму, зокрема художню умовність, алегоризм. Водночас у творчості І. Франка та нової хвилі молодих письменників (Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський) зароджувалися ті риси, які в своїй тенденції провіщали художнє оновлення літератури XX ст. При цьому слід ураховувати, що внутрішня національно-історична детермінованість стильових напрямів не виключає їх прямого чи опосередкованого зв’язку з характерними й для інших літератур “стилями епохи”. З огляду на це реалізм Франка, скажімо, мав чимало спільного з реалізмом Бальзака, натуралізмом Золя, зокрема в тому, що письменники не тільки послуговувалися науковим матеріалом, а й самі постачали дня наукових досліджень емпіричний матеріал та синтезовані характеристики – факти про соціальні явища й процеси епохи. В європейських літературах тоді ще не було чіткого розмежування термінів “реалізм” і “натуралізм”: нерідко вживали обидва при стильових характеристиках одного й того самого твору.
У реалізмі, як і в інших стильових напрямах, найбільш динамічною і змінною є змістова сфера, що не просто “відбивала”, а своєрідно художньо “віддзеркалювала” явища й процеси строкатого й рухливого суспільного життя, прагнучи вгледіти й схарактеризувати ще й глибинні їх збудники та закономірності. Що ж до форми, то вона виявляє порівняно більшу часово-хронологічну автономність: так, Франко в одне десятиліття написав такі різні з погляду стилю, соціального трактування явищ та в своїх психологічних основах твори, як “Захар Беркут”, “Смерть Каїна”, “В поті чола”, “Зів’яле листя” (перший жмуток) – і всі вони були по-своєму актуальні й своєчасні.
В українській літературі другої половини XIX ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, – зображення пореформеного “лиха сьогочасного”, соціального розшарування па селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від ранішніх стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів – від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика – фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка “Борислав сміється”, де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.
Новий крок в освоєнні традиційної для української літератури теми села становили твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, почасти О. Кониського та інших, позначені соціально й художньо глибоким відтворенням як загальних процесів, так і поведінки окремих людських громад і їх членів: не колекціонування фактів народної темноти, духовного понівечення людини, не зображення ідіотизму життя забитого селянина, а осудження рабської психології й поведінки, породжених гнобленням, прагнення розбудити й виховати людську гідність, волю до боротьби за зміну несправедливих відносин, за соціальне оновлення життя.
На матеріалі національного суспільного життя порушувалися й загальнолюдські, “вічні” проблеми людського буття, свідомості, моралі, добра і зла, злочину, кари, страждання й смерті. Поряд із цим у творчості деяких письменників усе ще було прагнення “дивитись на світ, на людей очима співучого селянина” (І. Франко), ідеалізація селянського життя, сентиментальне замилування родинно-побутовими, а іноді й громадськими стосунками. Нежиттєвість сюжетних ситуацій, фальшивість суспільних ідей, задана схематичність характерів та вчинків героїв відбивалася й на формі творів, для яких, за словами І. Франка, сказаними про значну частину “народовської” белетристики, характерні були мертвечина змісту, брак гарячого почуття, млявість і примітивність літературної техніки.
Принципово нові акценти внесено в твори, присвячені темі взаємин інтелігенції й народу. Якщо раніше ця тема здебільшого порушувалась у традиційному для натуральної школи зображенні поневірянь “малої людини” (“Яков Яковлевич” П. Куліша) й лише робилися невиразні спроби вивести образ інтелігента як людини, пройнятої демократичними настроями (незакінчена повість П. Куліша “Украинские незабудки”), то з 70-х років з’являється образ національно свідомого інтелігента як “нової людини”, соціально й політично активної.
Ідея громадського обов’язку, служіння інтелігенції народові у творах Франка, Панаса Мирного, кращих творах Нечуя-Левицького, Кониського, Грінченка розглядалися як завдання соціальної просвіти народу, пробудження його національної і соціальної свідомості, протесту проти гноблення й приниження. У повісті Панаса Мирного “Лихі люди” (“Товариші”) виведено різні типи різночинної інтелігенції, борців за народну справу. Досить поширеними були й твори, які орієнтували інтелігенцію на “сплату боргу” перед народом, докладаючи зусиль до його морально-етичного вдосконалення, мирної, не політичної просвіти, на реалізацію популярних у період політичної реакції теорій “малих діл”.
Усвідомлене й задеклароване пропагандистсько-дидактичне призначення мистецтва, прямолінійно оголена просвітянська тенденційність зумовлювали принципову байдужість до художньої форми (як у О. Кониського) й приводили до певного схематизму в побудові конфліктів, сюжетів, образів. До того ж підкреслена стильова орієнтація на малоосвіченого читача з народу не завжди передбачала естетично високий результат.
Тісний зв’язок української літератури з національно-визвольними прагненнями зумовлював підкреслено виявлений соціальний характер художніх конфліктів, а внутрішній зв’язок реалізму з просвітництвом – ще й моралізаторсько-виховний характер конфлікту й героя. Зрештою навіть теоретичні постулати таких далеко не в усьому концептуально солідарних авторитетів, як І. Нечуй-Левицький та І. Франко, мали на меті раціоналістичну спрямованість визначальних компонентів твору – від його конфлікту, характеру, психологічної мотивації поведінки героїв до наскрізної свідомої ідейно-художньої тенденції. Самі історичні обставини суспільного життя народу змусили українську літературу – можливо, більшою мірою, ніж літератури “державних” націй, іти шляхом соціальної критики й національного виховання.
Потреби українського національно-визвольного руху в другій половині XIX ст. особливо вимагали тісного поєднання гуманізму й демократизму, демократичного й національного первнів. Національно гнаними були не лише українські соціальні низи, а й нечисленна національно свідома “еліта”, серед неї й письменники, чого не знали, наприклад, письменники російські чи польські.
“Коли нація яка попалась у неволю або стратила власну державу, то націоналізм зростається з поривами до волі, становиться більш демократичним – і це тільки й дає йому прогресивну силу в XIX в. …” , – писав Драгоманов, і його твердження лише підкреслює визначальний вплив демократично-національних і гуманістичних ідей на українську реалістичну літературу другої половини XIX ст.
Реальне зображення рядової людини з її повсякденним життям та інтересами, індивідуальним внутрішнім світом, соціальна й психологічна зумовленість характерів – основні відкриття української реалістичної літератури XIX ст.
Демократизація й гуманізація літератури одержали свій вияв у відображенні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків особистості й суспільства. Художньо глибше й усебічніше досліджуване вплив зовнішніх обставин на людину, її залежність від суспільства. Водночас показано й активний опір особистості обставинам, розкрито її духовні сили, здатність змінювати ці обставини в своїх інтересах. Найвиразніше й найпереконливіше процес духовного розкріпачення людини, народження духу протесту проти будь-якого насильства, утвердження права особистості на свободу й щастя показали Панас Мирний та І. Франко. Пафос реалістичного мистецтва полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію, загартувати волю до завоювання можливостей вільної творчості, щастя. Цей пафос протистояв споглядально пасивному вболіванню над народним горем, проповіді покірності й нездатності простої людини на високу духовність та історичну дію.
Новим змістом наповнюються соціальний і естетичний ідеал, концепція позитивного героя в літературі. З’являється новий тип людини – борця, свідомого носія протестантського настрою – від Миколи Джері (“Микола Джеря”) та Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”) до Жука (“Лихі люди”) та Бенедя Синиці (“Борислав сміється”). Як одна з форм героїзації персонажа виступає посилена увага письменників до романтичного.
Історично зумовлена соціальна детермінованість і підпорядкованість героя й загальної ідейно-художньої тенденції згодом, з розвитком літератури, стала викликати й внутрішній спротив тієї літератури, в якій іще живими були традиції романтизму з його принципами необмеженої індивідуальної свободи й “бунту” проти обставин. Одним із виявів цього іманентно художнього спротиву й були неоромантичні поривання Лесі Українки, О. Кобилянської та ін. По суті, це був протест не лише проти народницького побутописання, а й проїм однобічного сприйняття світу взагалі, механістичного розуміння його внутрішньої єдності та взаємозв’язків і взаємозалежності його чинників і передусім людини й суспільства. Це був заклик до розширення всього структурного комплексу художнього твору – від вибору тематики, проблематики, образно-стильового втілення, засобів мотивації поведінки героя й зрештою – що чи не найголовніше – до надання літературі прав іманентного розвитку, її специфічних ознак та властивостей. Подібні вимоги були можливими лише на певному етапі розвитку українського суспільства. Демонстрований у теоретичних виступах, листах, а головне – у власній художній практиці, цей конструктивний протест – маніфест Лесі Українки історично й за своєю суттю передував відомому маніфесту Коцюбинського – Чернявського початку XX ст.
У творах українських письменників дедалі частіше з’являються образи представників інших національностей, що також відбивало одну з характерних особливостей суспільного життя – інтернаціоналізацію капіталу, посилення міжнародних зв’язків людей праці, наукової й творчої інтелігенції, різних національних культур.
Ідейно-тематичне збагачення, широта художнього осмислення дійсності викликали суттєві зміни у сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах, які, відбиваючи рух реальної дійсності й суспільної свідомості, стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні жанри, самий тип романного мислення, що відкрило можливості панорамного зображення життя та висунуло актуальні соціально-політичні й філософські проблеми. Під пером Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Кониського, Грінченка, Старицького, Павлика та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, історичні, хронікальні, ідеологічні, соціально-психологічні). Ініційований у Європі філософами О. Контом, Д. С. Міллем, Г. Спенсером позитивістський метод пізнання й дослідження стимулював, як і в західноєвропейських і російській літературах, новий жанровий різновид художнього дослідження, в якому поєднано художні, філософські, наукові типи пізнання (деякі твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Б. Грінченка, О. Левицького, Д. Яворницького). Надмірне захоплення фактами, документами іноді призводило до поверхового, внутрішньо строкатого писання, яке не завжди відповідало завданням, задекларованим натуралістами. Це зрештою й зумовило кризу натуралізму.
Із часом у тканину реалістичного й натуралістичного повістування поряд із строгими документами органічно вводився умовний елемент – притчі, фантастика з новими стильовими функціями порівняно з творами романтичними. Це також формувало нові жанрові й стильові різновиди художньої прози.
Відображення гострих соціальних конфліктів виключало спокійну описово-оповідну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Напруженішим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціального аналізу, принципи образотворення й типізації. При цьому соціальна детермінованість сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. Однопланово-біографічні сюжетні структури поступаються складнішим – із зображенням кількох якісно відмінних характерів. Нерідко в багатоголосся творів втручається й сам автор, залучається й реципієнт – читач.
Як і в західноєвропейських літературах, центр уваги художника переходить від широкого відтворення зовнішніх обставин дії до глибини внутрішнього життя героїв. Одночасно при цьому траплялося й дещо звужене розуміння типового як найпоширенішого, прямого наслідку певних суспільних обставин і ледве не з постійним, шаблонним комплексом традиційних ознак і характеристик. На зміну характерній для раннього етапу розвитку прози розповіді від першої особи утверджується форма об’єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої вірогідності й художньо-емоційної сили.
Характерною особливістю гостро-тенденційних творів було посилення публіцистичного елемента. Відчутною функціональною спрямованістю позначено не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішню мову героїв, а й зовнішні описи га пейзажі. Проза цього періоду вирізняється багатоманітністю оповідних форм – від широких епічних полотен до творів малих жанрів: оповідань, новел, нарисів, сатиричних, гумористичних фейлетонів, образків, побутових замальовок тощо. Зближення літератури з життям розширювало й поглиблювало її зв’язок із народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично й граматично.
Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов’язані і такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, ( Суданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Манжура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лимапський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному житті народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів.
У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро – епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико – філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступив І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать його збірки “З вершин і низин” і “Зів’яле листя”, поема “Мойсей”.
В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набувала українська драматургія з широкою соціальною проблематикою, новими героями й досконалою художньою формою. Виставлені на театральній сцені п’єси М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. На територіях Російської імперії протягом тривалого часу театральна сцена була взагалі єдиним легітимним місцем, де звучала українська мова. Наскрізна тенденція фактично створеної в цей період української класичної драматургії, театру корифеїв ішла від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п’єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних соціальних комедій на історичному та – головне – сучасному матеріалі з постановкою актуальних соціально-політичних, морально-етичних проблем.
Серед різнопроблемних і різножанрових вершинних досягнень української драматургії цієї доби слід назвати передусім “Байда, князь Вишневецький” П. Куліша, “Глитай, або ж Павук” та “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького, “Не судилось”, “Талан” М. Старицького, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Сто тисяч”, “Суєта”, “Житейське море” І. Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса Мирного, “Серед бурі”, “Степовий гість” її. Грінченка, “Учитель”, “Сон князя Святослава”, “Украдене щастя” І. Франка.
Все тісніше й органічніше творче спілкування зі світовою літературою мало своїм закономірним наслідком дальшу активізацію перекладацької справи, в якій особливі заслуги належать П. Кулішеві, І. Франкові, С. Руданському, М. Старицькому, П. Ніщинському, Б. Грінченкові, Олені Пчілці, П. Грабовському та іншим майстрам слова. Це було і прилучення українського читача до світової культури, й важливий та ефективний засіб збагачення ідейно-естетичних і виражальних можливостей українського слова.
З кожним роком зростала кількість перекладів творів українських письменників іноземними мовами, що також підносило міжнародний авторитет української літератури. Зусиллями І. Франка, М. Драгоманова, М. Дашкевича, М. Сумцова, О. Маковея, П. Грабовського, Лесі Українки та інших досягнення української літератури популяризувалися серед інших народів. Дещо в цій справі зробила прогресивна російська критика й літературознавство, що продовжували традиції М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, О. Пипіна. Розширення контактів зі світовою культурою, органічних зв’язків із духовним життям власного народу сприяло, за словами І. Франка, дедалі чіткішому усвідомленню передовими українськими письменниками тієї думки, “котра заразом була думкою всіх чільних і поступових умів цивілізованого світу, що головною задачею літератури є служити до підвигнення народних мас на вищий ступінь цивілізації, чи то подаючи їм безпосередньо здобутки культурної праці вселюдської, чи прихиляючи якнайширші круги інтелігенції до таких народолюбних думок…” .
Як і в інших народів світу, велике значення для розвитку національної культури, організації та спрямування літературного процесу мала періодична преса, й передовсім літературна журналістика, як база й поле функціонування літератури, теоретико-естетичної та літературно-критичної думки, засіб спілкування письменників різних регіонів та творчих угруповань і їх взаємозв’язків з читачами.
В умовах урядових заборон українського друкованого слова в Східній Україні аж до революції 1905- 1907 років не змогло з’явитися жодної української газети чи журналу. З величезними труднощами тут вдавалося випускати лише поодинокі літературні альманахи – “Луна” (1881), “Рада” (1883, 1884), “Пива” (1885), “Стен” (1886), “Складка” (1887-1897), які відіграли певну роль в активізації літературного життя. Тут друкувалися твори Шевченка та нові твори письменників молодшого покоління.
Дослідженням історичного минулого займався літературно-науковий місячник “Киевская старина”, на сторінках якого з 1882 р. поряд з багатьма цінними фольклорно-етнографічними та історико-літературними матеріалами й студіями публікувалися твори давніх, а зрідка й тогочасних українських письменників. Пізніше журнал почав приділяти дедалі більше уваги актуальним проблемам громадського, наукового й літературного життя України. В ньому брав участь чи не ввесь тодішній науковий і літературний актив. На його сторінках побачили світ, зокрема, “Старосвітські батюшки і матушки” І. Нечуя-Левицького, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (під назвою “Пропаща сила”) Панаса Мирного, “Оборона Буші”, “Богдан Хмельницький” М. Старицького, “Серед темної ночі” й “Під тихими вербами” Б. Грінченка, “Fata morgana” й оповідання М. Коцюбинського, “Краса і сила” В. Винниченка, різножанрові твори І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, О. Кобилянської та багатьох інших.
У другій половині XIX ст. головним центром книжково-журнальних видань стала Галичина. Характерним явищем тут було поступове витіснення аморфних альманахових видань, створення журналів з більш-менш визначеними політичними та ідейно-естетичними програмами, які відображали й загальну орієнтацію певних суспільних сил. Дедалі помітнішу, а згодом і провідну роль у журналах відіграє літературна критика.
В окремі періоди спільними всеукраїнськими громадсько-літературними органами виступали “народовські” видання – журнали “Правда” (1867-1898), “Зоря” (1880-1897), газети “Діло” (1880-1939), “Буковина” (1885-1910). До літературно-критичних набутків цих видань належать великі розвідки М. Драгоманова “Література російська, великоруська, українська і галицька” й “Антракт з історії українофільства”, “Сьогочасне літературне прямування” І. Нечуя-Левицького, статті І. Франка, О. Кониського, П. Куліша, Б. Грінченка, В. та О. Барвінських.
Ще більшими були заслуги “Зорі”, особливо в роки, коли до керівництва журналом прийшли І. Франко, Василь Лукич (В. Левицький). У тих часах журнал об’єднував майже всіх відомих тоді українських письменників, був місцем літературних дебютів Лесі Українки, О. Кобилянської, Л. Яновської, А. Кримського, В. Щурата, М. Коцюбинського та ін. “Зоря” опублікувала чимало творів з літературної спадщини, історико-літературні матеріали, спогади, листування, статті про театральне життя. До найкращих матеріалів належали численні статті й рецензії 1. Франка, П. Грабовського, М. Драгоманова, О. Маковея, М. Вороного.
Значення газети “Діло” пов’язане з публікацією багатьох творів художньої літератури, а головне – із систематичним висвітленням мистецьких проблем, літературного, театрального, музичного життя.
У потоці урядових і угодовських видань Буковини особливе місце належало часописові “Буковина”, редагованому спочатку Ю. Федьковичем, а потім О. Маковеєм і Л. Турбацьким. Часопис теж прагнув згуртувати навколо себе літературні сили західних і східних українських земель і порушувати найважливіші проблеми літературного й мистецького життя. Тут з’являлися твори Марка Вовчка, О. Кобилянської, історико-літературні розвідки І. Франка, статті О. Маковея й Л. Турбанького про літературні явища Буковини іі Наддніпрянщини, а також Західної Європи.
Важлива роль у демократизації деяких “москвофільських” і “народовських” видань належала І. Франкові, який разом із М. Павликом у 1875 р. зреформував журнал “Друг”. Принципове значення для переорієнтації журналу мали й листи М. Драгоманова про потребу тіснішого зв’язку з життям народу. Виступи журналу проти соціальної несправедливості й національного гніту, пропаганда літератури, тісно пов’язаної з визвольною боротьбою, викликали нападки реакційних кіл та переслідування цензури. Проте й після закриття “Друга” І. Франко й М. Павлик зуміли видати два номери нового прогресивного журналу “Громадський друг”, а після їх конфіскації – два збірники “Дзвін” і “Молот” (1878), де опубліковано програмові вірші “Товаришам із тюрми” та “Каменярі” І. Франка, його повість “Boa constrictor”, цикл “Критичних писем о галицькій інтелігенції”, стаття “Література, її завдання і найважніші ціхи” та інші твори.
Чимало у висвітленні суспільного й культурного життя, визвольної боротьби народів Російської та Австро-Угорської імперій, революційного руху в країнах Західної Європи зробили збірники й журнал “Громада” (1878-1882) – перші безцензурні українські видання, засновані в Женеві М. Драгомановим і його друзями С. Подолинським, М. Павликом та ін.
Найкращі традиції демократичних видань намагався продовжувати й розвивати літературно-науковий і громадський журнал “Світ” (1881-1882), де, за словами Франка, вперше на грунті прогресивних ідей зустрілися галичани, російські українці та українські емігранти. Значення цього журналу пов’язане з пропагандою політичних і наукових праць, з поширенням художніх надбань світової літератури, з публікацією творів, що згодом увійшли до золотого фонду української літератури (зокрема “Борислав сміється” І. Франка).
Новий етап у розвитку демократичної журналістики пов’язаний із журналом “Народ” (1890-1895) – своєрідним органом галицької радикальної партії, редагованим І. Франком і М. Павликом. У тісному зв’язку з актуальною політико-економічною тематикою були й друковані тут літературно-критичні виступи та художні твори, зорієнтовані на сучасність. Серед авторів журналу, крім видавців, були М. Драгоманов (тут публікувалися його “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну”), Леся Українка, П. Грабовський, Л. Кримський, В. Стефаник, Лесь Мартович, Н. Кобринська та ін.
Друкованим органом, навколо якого об’єдналися демократичні сили української культури, науки, літератури, став редагований І. Франком журнал “Житіє і слово” (1894-1897) – спочатку загальнодемократичний науковий, а потім і громадсько-політичний та літературно-художній місячник. Прагнучи всебічно сприяти ідейно – естетичному зростанню української літератури, журнал грунтовно поставив дослідження найбільш життєздатних і прогресивних традицій української народної творчості й літератури, широко інформував про політичне й культурне життя народів світу й сучасні літературно-естетичні теорії, друкував переклади найвизначніших творів світової літератури. Головну цінність в журналі становили оригінальні твори І. Франка (повісті “Для домашнього огнища”, “Основи суспільності”, п’єси “Сон князя Святослава”, “Учитель”, ліричний цикл “Зів’яле листя”), Лесі Українки (поема “Давня казка” та ліричні поезії), П. Грабовського (поетичний цикл “До України”, статті й нариси), М. Коцюбинського (“Посол від чорного царя”), О. Маковея, Уляни Кравченко та ін. На сторінках журналу розгорнуто відому полеміку “між своїми” – І. Франком та Лесею Українкою (статті “З кінцем року”, “Не так тії вороги, як добрії люди”, “Якщо не по конях, то хоч по оглоблях”). Грунтовно й систематично налагоджено рецензування поточної художньої продукції. Значну історико-літературну цінність становили публікації епістолярної спадщини М. Драгоманова, Ю. Федьковича, С. Руданського, X. Алчевської та ін.
Плідні традиції української літературної періодики продовжив застосований 1898 р. (після припинення журналів “Зоря”, “Житє і і мово”, “Правда”) “Літературно-науковий вісник”. Упродовж кількох наступних десятиліть він зберігав за собою роль чільного організатора життя в Україні.
Після смерті Шевченка роль законодавця в українській літератуpi намагався перебрати на себе П. Куліш – діяльний, творчо плодовитий автор, у 50-60-х роках – організатор літературного життя.
I. На певному етапі розвитку національної літератури свою роль відіграла Кулішева теорія “етнографічної достовірності” з обстоюванням національної своєрідності та месіанського призначення українського слова. Куліш вів принципову боротьбу проти літературною дилетантизму, вірив у значні ідейно-художні потенції рідної літератури, прагнув до максимального виявлення її національної самобутності.
Чимало спільного з ідейно-художніми програмами П. Куліша було в художній практиці та літературно-критичних виступах О. Кониського, автора численних рецензій, статей, присвячених явищам минулого й поточного літературного життя, зокрема розлогого “Критичного розгляду української (руської) драматургії”. Попри певні хиби методологічного й фактологічного порядку неперехідне значення має його багаторічне дослідження життя й творчості Т. Шевченка, наслідком якого стали публікації в ряді журналів, об’єднані згодом у фундаментальну двотомну працю “Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя”.
Одним із перших проти хибних теоретичних настанов та консервативної художньої практики виступив М. Драгоманов, з ім’ям якого пов’язаний історично вищий етап ідейно-художньої орієнтації українського письменства. До цього й сам Драгоманов ішов складним, внутрішньо суперечливим шляхом, свідченням чого були, зокрема, його ранні праці “Українське письменство 1866-1873 років” та “Література російська, великоруська, українська і галицька”.
Оглядаючи стан української літератури 60-70-х років, Драгоманов шкодував, що “твори української словесності ніколи не були у нас предметом безперестанної аналітичної критики”, під якою він розумів “критику сміливу і наукову”, свідому, то “чого тепер требувати від поетів і белетристів” . Переконаний федераліст вважав неодмінними підвалинами української літератури “реалізм по методу, гуманізм по ідеалах і федералізм по політиці”, конкретизуючи це так: література має бути “по ідеям демократична, по манері критична і реалістична, по мові живонародна”, побудована “на міцній реальній основі, а не па романтизмі й ретроградності”; справжнім письменником є той, “хто подасть нам типічні факти головного життя у громаді” |7, 93, 105].
Під таким кутом зору Драгоманов у своїй розвідці “Література російська, великоруська, українська і галицька” прагнув з’ясувати: що була і є щодо ідей українська література, які потреби та обставини соціально-політичні викликали її до життя й визначали її характер і напрям; які шанси й перспективи її подальшого розвитку і яка “може бути дорога, котрою мусить іти ця література, щоб розвинутись, одвічати тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові” . Віддаючи належне ряду слушних спостережень і оцінок, аргументованому запереченню ідейного ретроградства, етнографічному дилетантизму й відрубності, слід вважати помилковим штучний поділ Драгомановим російської та української літератур і перебільшення генетичної й еволюційної залежності другої від першої. Ідейні й естетичні вади окремих творів української літератури Драгоманов пояснював тим, що вони свідомо й штучно орієнтувалися на нерозвинені, примітивні смаки читачів. Він висунув програму розвитку літератури “знизу догори”, радячи поступово розширювати тематичні обрії, розробляти проблематику народного життя, вдосконалювати художню форму, а також постійно збагачувати національне письменство перекладами шедеврів світової літератури й усім тим виховувати нового вимогливого читача. Саме цим теорія “домової літератури” Драгоманова принципово відрізнялася від концепції “літератури для домашнього вжитку” В. Бєлінського, І. Аксакова, М. Костомарова.
Згодом у численних статтях (“Чудацькі думки про українську національну справу”, “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Листи до редакції “Друга””, “Неправда – не просвіта”, “Шевченко, українофіли й соціалізм”) та листах він критично відгукувався про ідейну зашкарублість і сервілізм галицьких “народовців” і “москвофілів”, провінційну вузькоглядність “рутенців”. Його судження про літературні явища й характер літературного процесу в Україні, попри деякі хибні положення (певне недооцінений окремих творів і письменників), загалом мали позитивне значення в боротьбі проти застарілих, естетично зужитих і неплідних тенденцій, штучного експериментаторства, за утвердження реалістичного письма, глибше засвоєння художнього досвіду світової літератури й невпинне піднесення української літератури до найрозвинутіших естетично літератур Європи. Проголошуючи принцип поезії – правди, необхідність створення в літературі “живих типів” як відображення типового та індивідуально характерного, Драгоманов не виключав поетичної умовності, вважаючи, що всі художні засоби з належною мистецькою іі психологічною мотивацією мають забезпечувати максимальну переконливість твору, глибоку пізнавально-виховну й перетворювальну дію мистецтва.
Принципово важливими були вимоги Драгоманова про необхідність плідного зв’язку літератури з передовими науковими й суспільними ідеями часу. “Треба, значить, – писав він, – шукати законів життя людського і провідних ідей громадської праці не в тих чи інших метафізичних системах, а в соціально-психологічних основах громадського і індивідуального життя. Тоді і наші романи будуть повчаючими студіями дійсного життя, а не спірними хріями па передовзяті теми” .
Багато уваги Драгоманов приділяв проблемам методології й методики літературознавчих досліджень, перебуваючи на рівні найвищих тогочасних європейських досягнень історико-порівняльного методу. Вже перші літературно-критичні виступи Драгоманова мали підкреслено полемічний характер і сприяли активізації не лише літературного процесу, а й літературно-критичної думки, піднесенню критеріїв оцінки національного письменства. Тим-то статті Драгоманова часто ставали приводом для гострих і тривалих дискусій.
По суті на підтримку драгомановських оцінок стану і перспектив розвитку української літератури, за глибоке відображення актуальних проблем соціального буття народу, за розширення й збагачення засобів реалістичного письма та боротьбу проти естетичного примітивізму виступили представники соціологічної критики – Іван Білик (“Перегляд літературних новин”, “Іван Сергійович Тургенєв”, листи до брата Панаса Мирного з приводу роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), О. Терлецький (“Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці”, “Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1882 рр.”), В. Навроцький (соціальні студії, критичні рецензії), які водночас прислужилися справі конкретизації функціональних особливостей “правдивої української критики”, яка, на думку Івана Білика, має спрямовувати літературу на шлях “широкого реалізму” з тим, щоб стати “покажчиком громадської потреби і проводирем живої правди” .
Серед опонентів Драгоманова були О. Кониський (стаття “Український націоналізм”), В. Барвіиський (“Слівце для опізнання” та “Відповідь панові М. Драгоманову”), І. Нечуй-Левицький (стаття “Сьогочасне літературне прямування”) та ін. Не маючи підстав для реабілітації ряду художньо безпорадних творів, про які йшлося, крім згаданих статей Драгоманова та Івана Білика, також у статті Драгоманова “Малорусское литературное движение в 1874 году”, опоненти водночас енергійно засуджували “великоруськість” Драгоманова та його недооцінку національної своєрідності української літератури. “Ми бажаємо, – писав О. Кониський, – щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела” (без російського посередництва. – П. Ф.) .
Найбільшого розголосу набула згадана широка розвідка І. Нечуя-Левицького “Сьогочасне літературне прямування”, надрукована в “Правді” як редакційна стаття. Мета і зміст її промовисто розкривались у спеціальній примітці І. Нечуя-Левицького (не вміщеній у журналі), де зазначалося, що Драгоманов “зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, бо виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або й старша на літа од своєї мами”. Конструктивне ж завдання зводилося до того, щоб з’ясувати сучасне й майбутнє “літературне прямування”, “глибоку основу” та “душу української літератури” .
На думку автора, українська література, як і “кожна сьогочасна література”, “твердо стала на грунті трьох принципів: реальності, національності та народності”, зміст яких далі детально обгрунтовується й ілюструється. По-перше, “реалізм чи натуралізм в літературі, – вважає автор, – потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі” – саме цим творчим принципом, за його спостереженнями, послуговуються “реальні французькі теперішні писальники, брати Гонкури, Е. Золя” . Без достатньої логічної послідовності методу Г.. Золя протиставляється російський “ультрареалізм”, школа якого нібито “довела ідею реалізму до абсурда”, виплоджуючи правдиві копії невпорядкованого людського життя” й рекомендуючи “поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб’єктивного, а малювати природу, як вона є” .
Два наступні принципи в інтерпретації автора майже нічим не відрізняються однин від одного. Принцип національності передбачав уживання народної мови (як форми “тіла національності”) й відображення глибокого національного психічного характеру народу (як змісту, “душі” національності), а принцип народності, крім вимоги народної мови, включав використання епічних та ліричних форм і самого духу народної поезії Хоч обшири художньої обсервації І. Нечуй-Левицький обмежує тією громадою, “що роїться кругом” в “етнографічних границях української народності”, але географічно ті “границі” забігали аж до Волги й Кавказу, до Дунаю й за Карпати, щоб “не викидати й чужоземців нашої національності” .
До розпочатої Драгомановим літературної дискусії згодом долучився й І. Франко. Власне, ще починаючи з ранніх статей “Слівце критики”, “Літературні письма”, “Поезія і єї становисько в наших временах” він підходив до розв’язання проблеми зв’язку мистецтва з життям відповідно до тодішнього розвитку філософсько-естетичної думки й художньої літератури в Україні, конкретизуючи й поглиблюючи зроблені висновки в статтях і рецензіях, присвячених аналізу поточних літературних явищ. У першому з “Літературних писем” (“Критика і общество”) Франко обстоював “критику соціальну, де життя і його відносини, а не що іншого, становлять найвищу ціль штуки і науки” . А в другому “Письмі”, конкретизуючи поняття “народність” як “головну ціху майже всіх новіших літератур”, по суті його думка ще нічим принциповим не відрізнялася від формулювань І. Нечуя-Левицького. Він наголошував, що мета літератури – не естетична забавка, а “пожиток цілих мас народа”, прагнення “стати помощницею і порадницею, для них понятною і їм корисною” .
Тенденція Франкових міркувань про літературу полягала у звільненні від залишків догматичних естетичних теорій, у наполегливих пошуках досконалих і ефективних ідейно-естетичних критеріїв оцінки літературних явищ. Важливим етапом на цьому шляху була його програмова стаття “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878). Франко поділяв основний пафос уявлень Драгоманова про художню неспроможність “вічних естетичних правил” (“У нас єдиний кодекс естетичний – життя”), вимоги про те, що “література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу” .
Полемізуючи з журналом “Правда”, із статтею І. Нечуя-Левицького, з їхніми оцінками стану й завдань української літератури, Франко висунув власне розуміння суспільного призначення й тенденційності літератури, проблеми національної специфіки й народності, реалістичного методу, значення для української літератури взаємозв’язків з літературою російською. Виступаючи проти поверхової емпіричної правдоподібності в зображенні людини та її оточення, він проголошує основним і найпліднішим естетично метод “наукового реалізму”, що передбачав не просто точність деталей і обставин, а відтворення глибинних основ життя в його розвитку й суперечностях.
Згодом Франко висунув теорію “ідеального реалізму”, “которий приймає реалізм яко методу, а ідеалізм (не ідеалізування людей, але представлення людей з їх добрими і злими боками, а головне – представлення типів, котрі б уособляли в собі думи і змагання даної доби, – представлення розвитку суспільності) – яко зміст, яко ціль”. Мета цього своєрідного соціально-філософського реалізму, за Франком, не в тому, щоб змалювати “не само… тіло сучасного чоловіка і сучасної суспільності, але думки, змагання, боротьбу” і таким чином провидіти майбутнє” .
Із Франковим розумінням “наукового” та “ідеального реалізму” полемізував (не називаючи опонента) народовський теоретик М. Подолинський (“Про реалізм у штуці”), виступаючи саме проти зображення “злих боків” у житті людини й суспільства – “предметів гидких, мерзких і страшних”, що суперечать вимогам “чистої краси”. “Крайньому псевдореалізму” Франка М. Подолипський протиставляв “естетично очищений”, “з реалізований реалізм” |19, 101. Віддаючи належне аргументованому осудженню Подолинським голого натуралізму в літературі й піклуванню про виховання високих естетичних смаків, не можна погодитися з провідною тенденцією теоретика: утримати літературу від глибокого зображення соціальних конфліктів, вад і болячок суспільного ладу.
Різні аспекти цих питань розроблялися Франком у численних його виступах у журналах “Світ”, “Зоря”, “Народ”, “Житіє і слово”, зокрема в таких, як “Наша публіка” і “Формальний і реальний націоналізм” (1888), “Слово про критику” (1896), “Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах” (1898), у теоретичній студії “Із секретів поетичної творчості” (1899), проблемних статтях, присвячених творчості Шевченка та інших письменників того часу.
Аналізуючи й оцінюючи твори української літератури, Франко та його послідовники дедалі конкретніше вдавалися до виявлення синхронного й діахронного зв’язку між окремими мистецькими явищами, до типологічних зіставлень і їхніми зарубіжними аналогами. Розмикання меж власної літератури водночас сприяло її входженню в літературу світову. Це допомагало глибше усвідомити національну своєрідність української літератури, її внесок у світову культуру. Органічне поєднання соціальних, психологічних і естетичних критеріїв дало змогу всебічніше й точніше з’ясовувати ідейно-художній рівень і цінність окремого твору та загальні тенденції літературного процесу й цим піднести роль і значення самої літературної критики.
Багато уваги приділяв Франко проблемам наукового методу й критеріїв літературної критики. Принципово важливим було його прагнення через аналіз конкретних явищ відкривати загальні закономірності розвитку мистецтва, характер його зв’язків з передовими суспільними силами й тенденціями, визначати шляхи розвитку реалізму, суспільного й естетичного ідеалу в національних літературах, конкретно-історично з’ясовувати соціальну й естетичну суть новаторства, співвідношення індивідуальних пошуків письменника й загального спрямування літературного руху. З посиленням в історичному процесі ролі суб’єктивного чинника критика виявляє інтерес до особливостей кожного таланту, що прислужилося не тільки ідейно-естетичному прогресові літератури загалом, а й формуванню багатьох творчих індивідуальностей.
Простежуючи зростання соціальної та естетичної цінності української літератури, Франко доходить висновку, що “ніколи ще література не була в такім живім та тіснім зв’язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як і в нашім віці, ніколи вона не була таким правдивим, свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і прогресу, як в нашім віці” .
Франко постійно стежив за розвитком літературно-критичної, естетико – теоретичної думки в країнах Європи, компетентно й авторитетно відгукуючись на її найпомітніші явища. Так, у 90-х роках він визначив як одне з найактуальніших завдань літератури необхідність ізоляції її й від безідейно-суб’єктивної критики Ж. Ф. Леметра, й від безідейно-догматичної – Ф. Брюнетьєра. Це мало прямий стосунок й до тієї боротьби, яка точилася тоді в українському письменстві, – проти релятивістсько-суб’єктивістських концепцій формалізму й “чистого мистецтва” як вияву декадентських тенденцій, і проти застарілого й анахронічного дидактичного вульгаризаторства.
Помітну роль у боротьбі проти реакційних теорій, проявів “чистого мистецтва” й патріархального хуторянства в літературі тих років відігравали статті, листи, рецензії М. Павлика, О. Маковея, Л. Турбацького, П. Грабовського, спрямовані на утвердження реалістичної естетики, мистецтва, наснаженого передовими ідеями часу.
Розвиваючись у діалектичних зв’язках із художньою практикою, літературна критика сама дедалі більше професійно вдосконалювалася й посилювала свій вплив на літературний процес. Франко мав достатньо підстав для твердження, що “сучасна літературна теорія і практика безмірно розширила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, донедавна для неї недоступні, а заразом виказала нікчемність усіх давніх т. зв. естетичних формул і літературних родів та категорій” .
Розширюється й склад критиків – окрім письменників виступають і критики – професіонали. З кількісним і якісним зростанням літератури дедалі більше емпіричного матеріалу потрапляє в орбіту літературної критики, виступи якої стають щораз систематичнішими. На широкому й різноманітному художньому матеріалі вибудовуються ідейно-естетичні концепції (“наукового”, “ідеального” реалізму, психологізації та індивідуалізації художніх образів тощо), урізноманітнюються й удосконалюються методи аналізу й синтезу, розширюються й поглиблюються критерії оцінок – від етичних до соціальних і естетичних, збагачується дослідницький інструментарій і термінологія, а в кінцевому підсумку науково аргументованішими й точнішими стають оцінки окремих явищ і процесу загалом та прогностичні міркування про шляхи розвитку літератур. У критиці теоретично усвідомлюється й сам реалістичний метод літератури.
Розширюється жанрово-стилістичне багатство літературно-критичних виступів – з’являються проблемні статті, статті – огляди, літературні нариси, рецензії, бібліографічні анотації й портрети, літературні памфлети, пародії й фейлетони, а зрештою, й фундаментальні синтетичні праці філософсько-естетичного характеру, в яких ніби “зустрічаються” поточна літературна критика з історико-літературними та теоретичними студіями (“Із секретів поетичної творчості”, “Наша белетристика” І. Франка, “Про реалізм у штуці” М. Подолинського та ін.).
Друга половина XIX ст. була періодом активного формування ук-раїнського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям, філологічний і філософсько-естетичний способи дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу (М. Комаров. “Бібліографічний покажчик нової української літератури 1798-1883 рр.”; І. Левицький. “Галинько-руська бібліографія” в двох томах, 1888, 1895, бібліографічні списки поточної літератури в журналах, бібліографії праць М. Драгоманова, І. Франка тощо) та спроб його монографічного узагальнення й історико – літературного осмислення (Петров М. І. “Очерки истории украинской литературы XIX столетия”; Дашкевич М. “Отзыв о сочинении г. Петрова…”; Франко І. “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.”; Огоновський О. “Історія літератури руської”; монографічні дослідження М. Драгоманова, О. Терлецького, О. Маковея та ін.).
Поглиблення диференціації суспільного життя та ідейно-художніх напрямів у літературі сприяє розгортанню гострих літературно-критичних дискусій навколо принципових визначальних явиш (найбільше – навколо творчості Т. Шевченка), новаторських творів (наприклад роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, збірки І. Франка “Зів’яле листя” тощо). У центрі постійної уваги літературної критики перебували питання про стан, перспективи розвитку вітчизняної літератури, принципові теоретико-естетичні проблеми.
Крім уже згаданих дискусій 70-80-х років з участю М. Драгоманова, О. Кониського, В. Барвінського, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Подолинського та інших, полеміки між І. Франком та Лесею Українкою, значний розголос мала полеміка між М. Драгомановим (“Листи на Наддніпрянську Україну”) та Б. Грінченком (“Листи з України Наддніпрянської”). Позитивним у цій дискусії було, зокрема, те, що, зачіпаючи з різних боків проблему справжнього стану й шляхів дальшого розвитку української літератури, полемісти солідаризувалися в головному – визнанні значних потенцій і завдань рідної літератури, в потребі піднесення ідейно-естетичних критеріїв оцінювання її здобутків із тим, щоб у ній, за словами Драгоманова, було “більше талану, праці й освіти, а скрізь менше вузької ненависті, а більше людяності” .
Однією з характерних тенденцій було те, що, починаючи з суто літературного явища, дискусія набувала згодом ширшого політичного та ідеологічного характеру (дискусія навколо національних проблем кінця 80-х – початку 90-х років з участю М. Драгоманова, О. Кониського, Т. Зіньківського, що увінчалася статтею Франка “Формальний і реальний націоналізм”; полеміка Г. Цеглинського з Франком та Н. Кобринською тощо). З порушених у дискусіях проблем виступало дедалі більше учасників, як це було, наприклад, 1891 р., коли до суперечки з мовних проблем між Б. Грінченком та І. Франком долучилися також М. Школиченко (М. Кононенко), І. Кокорудз, А. Хванько (А. Кримський), І. Верхратський та ін. Іноді дискусії виходили й за межі України. Коли на вихід “Історії літератури руської” О. Огоновського російський літературознавець О. Пинін відгукнувся критичною статтею “Особая история русской литературы”, в якій наголошувалося на вузькому провінційному характері й значенні української літератури, йому відповів О. Огоновський брошурою “Моєму критикові”. Проти Пипіна в газеті “Діло” виступив І. Баштовий (І. Нечуй-Левицький) з гострою розвідкою “Українство на літературних позвах з Московщиною”, загалом підтриманою й І. Франком.
Кожен із названих елементів літературно-критичного процесу і їх сума, що реалізовувалась у певній наскрізній тенденції, засвідчували невпинне зростання ідейно-естетичної зрілості української літературної критики та естетичної теорії, що плідно позначилося й на прогресі національної літератури.
Провідні представники вітчизняної літературно-естетичної думки вустами свого найавторитетнішого мислителя Франка постійно нагадували митцям, що “найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада” , й що лише в безперестанному служінні інтересам людини література може знаходити сили й енергію, засоби й шляхи для свого ідейного та естетичного вдосконалення. Саме на цьому шляху українська література протягом XIX ст., як слушно зауважив 1898 р. Франко, “стала за формою, мовою і змістом літературою модерною, європейською, в ній чується відлуння тих же принципових питань індивідуального і громадського жит-тя, які хвилюють душу сучасної цивілізованої людини, і вона з власного грунту, з рідного народного життя намагається дати їм оригінальну форму і знайти на них оригінальну відповідь” . У цьому й полягала наскрізна й головна тенденція української літератури, яка стала “органічним виявом духовних потреб, культурних інтересів”, визвольних прагнень українського народу.
Контрольні запитання й завдання
1. Які найпромовистіші і факти свідчать про єдність літературного процесу Придніпрянської й Наддністрянської України цього часу?
2. Які помітні альманахи, збірники, книжкові видання з’явилися в українському письменстві протягом цих трьох десятиліть? Які періодичні видання змогли утвердитись у ролі провідних? Із чим це пов’язано?
3. Якими художніми тенденціями позначено у 70-90-х роках розвиток прози, поезії, драматургії? Які тенденції української літератури знайшли у них продовження? Які нові явища, зокрема з рисами модернізму, з’являються цього часу в літературі? Чи згодні ви з думкою, що подеколи висловлюється, про їхній розрив з істотними характеристиками художнього мислення XIX ст. ?
4. Якими помітними явищами збагачується українська літературно-критична та історико-літературна думка?
5. Чи можна твердити, що українське красне письменство було активним учасником національного руху XIX ст. ? Які факти це засвідчують? Чи відображення колізій цієї боротьби творчо збагачувало українську літературу?
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)ЛІТЕРАТУРА 60-90-х років
кар'єрист приклад з літератури
ЛІТЕРАТУРА 60-90-х років