Головна ⇒ 📁Довідник з української культури ⇒ ЛЕВИЦЬКИЙ ОРЕСТ

ЛЕВИЦЬКИЙ ОРЕСТ

ЛЕВИЦЬКИЙ ОРЕСТ (псевд. – Левко Маячинець, Л. Орленко; 25.12.1848, с. Маячка, тепер Новосанжарського р-ну Полтавської обл. – 09.05.1922, с. Драбів, тепер смт. Черкаської обл.) – письменник, історик, правознавець, археограф, архівіст, етнограф, академік УАН (з 1919).

Походив із роду відомого українського гравера й художника XVIII ст. Григорія Носа-Левицького. Початкову освіту здобув у рідному селі, закінчив духовну семінарію в Полтаві (1869). Рік працював домашнім учителем у с. Веприк на Полтавщині. По закінченні історико-філологічного факультету Київського

університету (1874) працював учителем гімназії (1874 – 1906). Був секретарем Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1874 – 1921), членом історичного Товариства Нестора-літописця (з 1878 р.), Наукового товариства ім. Шевченка (з 1910 р.). Друкувався на сторінках журналів “Киевская старина”, “Україна”, “Літературно-науковий вістник” та ін.

О. Левицький – автор більш як 200 праць з історії України XVI – XIX ст.: “Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века” (1875), “Оиыт исследования о летописи Самовидца” (1878), “Очерки народной жизни в Малороссии во 2-й половине XVII ст.” (1901), “Черты

семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI-XVIII веках” (1909) та ін. Написав 13 історичних оповідань і повістей.

За тематикою оповідання поділяються на два цикли: “волинський” і “полтавський”, сюжетика їхня зафіксована в документах Луцьких гродських книг і Полтавських козацьких судів.

Художні твори О. Левицького широко моделювали станові, звичаєві, правові, побутові стосунки в Україні XVI – XVIII ст. Часові межі матеріалу охоплюють 1547- 1763 рр., тобто від періоду, що передував становленню української державності, до поступової втрати такої автономності. Особливість творчого методу О. Левицького полягала в тому, що його цікавила людина як особистість і суспільний тип у конкретній історичній ситуації, а не сама ситуація: людина й побут, а не людина й політика. Письменник через конкретику побуту утверджував у народі потребу його національної окремішності. Не через романтизацію загального, а через деталізацію конкретного О. Левицький намагався донести до читача сутність національної історії. Він вимагає не захоплення минулим, а осмислене його знання.

Історія простої людини в його оповіданнях є історією не якоїсь абстрактної особи, створеної письменницькою уявою. У кожному окремому випадку – це конкретна історична постать, ім’я якої зберегли давні актові книги. Серед героїв оповідань О. Левицького зустрічаються представники козацької старшини, духовенства, рядового козацтва, міщанства, селянства. Вирізняються жіночі образи (Ганна Монтовт із одноіменного оповідання, Анна-Алоїза Острозька з “Єзуїтської преподобниці”, Гапка Хвостичка з “Несподіваного шлюбу” та ін. ). Вони створюють яскраву й колоритну портретну галерею. Особливість історичних персонажів прози О. Левицького полягає в тому, що вони, на відміну від визначних постатей, які мають різне політичне трактування у різні суспільні епохи, завжди залишаються незмінними у різночасовому їх прочитанні.

Історичні оповідання митця своєю художньо-стильовою манерою пов’язані з традиціями української прози XIX ст. й водночас залишалися відкритими для теоретичних віянь нової школи. Як представник неонародницького напряму в українській літературі, письменник своїми творами виступив проміжною ланкою між “старою” та “новою” літературними школами.

Творчість О. Левицького неможливо однозначно віднести до якоїсь літературної манери. Оповідання письменника – це стильовий синкретизм: тут наявні оповідні елементи, що відчуваються у присутності постаті оповідача, авторських коментарях, звертаннях до читача, в описах побуту й народних звичаїв. У ряді оповідань відбувається перехід від народно-оповідної манери викладу до епічно-об’єктивного повістування: спокійний і об’єктивний тон розповіді поєднується у письменника з розмовними інтонаціями, мовною стилізацією, архаїзацією. Портрет героїв стає більш індивідуалізованим і психологізованим. Саме ця стильова різнобарвність чи, точніше, стильові пошуки в царині історичної романістики дали можливість критикові А. Ніконовському зробиш висновок, що оповідання О. Левицького “визначили стиль” майбутнього історичного роману.

Літ.: Москвич JI. Г. Творчий шлях О. І. Левицького // Історіогр. дослідження в Українській РСР. 1971. Вип. 4; Дзира Ярослав. Третій президент // Україна: Щорічник. К., 1989. Вип. 23; Баран Є. М. Українська історична проза другої половини XIX – початку XX ст. і Орест Левицький. Л., 1999.

Є. Баран