Культура Візантії

За легендою, посланці римського імператора Константина, які шукали місце для заснування нової столиці, одного разу побачили в чистому небі над Босфором гордого орла із змією в кігтях. Змія прагла вжалити свого ворога, але могутній птах каменем упав з висоти й ударом дзьоба добив змію. Воїни Константина сприйняли цей епізод як знак Божий і заснували саме там, на місці старої грецької колонії Візантій, місто Константина – Константинополь. 11 травня 330 р. це місто було офіційно назване столицею Римської імперії, а пізніше орел з двома головами

став гербом Візантії . Перенесення столиці з берегів Тібра на узбережжя Мармурового моря пов’язують і з тим, що Константин після перемоги над Максенцієм вирішив відректися від язичництва і почати нову історію під покровительством нового Бога, вважаючи, що саме Христос допоміг йому перемогти Максенція, явивши в небі видіння хреста із написом: “Сим победиши”. Християнство було затверджене як одна з державних релігій.

А коли Римська імперія в 395 р. розпалася на Західну і Східну, саме тут, на Сході, і виникла держава, що проіснувала до середини XV ст.

Тільки на сході – у Візантійській імперії, збереглася концепція

імперії, титул імператора, традиції античної освіченості.

У 1204 р. Константинополь захопили латинські хрестоносці, а в 1453 р. Візантія була завойована Османською імперією і припинила своє існування.

Географічне положення держави обумовило характер її культури. Територія Візантії включала: Балканський півострів, Малу Азію, острови Егейського моря, частину Месопотамії і Криму, деякі міста Західної Римської імперії . Уже тому протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, що формувалася під впливом грецької, елліністичної, римської традицій і в цій синтетичності була схожа на культуру Стародавнього Риму.

Періодизація культури Візантії

Рання доба візантійської культури – ІV – VІІ ст. – доба переходу від античності до Середньовіччя та активної переробки античних традицій у середньовічному дусі. У різних галузях знань, літератури, мистецтва спостерігається суміш язичницьких та християнських ідей та образів, язичницької міфології та християнської містики.

У патрістичній літературі – літературі отців церкви : працях Василія Кесарійського, Григорія Назіанзина, Григорія Нисського, промовах Іоанна Златоуста були закладені основи християнського богослов’я та філософії, які своїм корінням сягали в історію еллінського мислення. У центрі цієї філософії знаходилося розуміння буття як блага, що виправдовує існування космосу, тобто – і світу, і людини. Це розуміння буття як блага розходилося із християнським аскетизмом, на якому базувалося середньовічне світосприйняття, і поєднувало візантійську філософсько-релігійну думку із античністю.

Класичний період візантійської культури VІІІ – XІ ст.

Цей період, а точніше ІХ – ХІ ст. – часи правління македонської династії – називається золотим віком, так званим “македонським відродженням”. Відроджуються міста, розвиваються ремесла, удосконалюється мистецтво виготовлення виробів з кераміки і скла, перегородчастої емалі, шовку.

Архітектура розвивається у двох напрямах, поєднуючи мистецтво будівництва культових споруд – того типу купольного храму, що стає одним із символів візантійської культури, – і світських будівель – привабливих, невеликих за розмірами, затишних і розкішних палаців .

У цей період починається відродження ранньовізантійського законодавства , відроджується світська освіта: у 1045 р. у Константинополі поновилася робота університету з юридичним і філософським факультетами, заснованого в 425 р. за імператора Феодосія ІІ.

З другим – класичним – періодом пов’язаний дуже важливий для розвитку культури епізод – іконоборство. Воно виникає за часів Ісаврійської династії як стихійний рух проти іконошанування. По суті це була боротьба за владу і прибутки між імператором і церквою: бо прибутки церкви від ікон, віри людей в чудо, “божественного спасителя” були більшими, аніж імператорів.

Завершується боротьба в XІ ст. перемогою іконошанувальників, але на практиці – компромісом між церквою і світською владою. Церква підпорядковувалася імператорській владі, а обряд військового проголошення імператора, що існував у Візантії ще з V ст. , замінили на обряд церковного вінчання на царство. Влада церкви символізувалася порожнім троном Христа, який стояв поруч із троном василевсу під час дворових церемоній.

Одним з результатів боротьби іконоборців з іконошанувальниками стає розвиток візантійської богословської думки, що формується в полеміці з догматами західноєвропейської церкви. На відміну від римської курії, що виступала за примат духовної влади над світською, православна візантійська церква підтримала ідею єдності церкви з державою. Крім того, православна церква не вимагала проведення літургії тільки грецькою мовою, визначаючи відповідні права іноплеменного населення, в той час коли римська католицька церква вважала обов’язковим богослужіння тільки латинською мовою.

Саме ці відмінності обумовили той вибір на користь візантійського зразка християнства, що зробив київський князь Володимир.

Розходження в обрядовості та у вимогах до духовенства і мирян призвели у 1054 році до остаточного розколу між православ’ям і католицизмом, до “схизми Керуларія”.

Епоха Комнінів – ХІ – ХІІ ст.

Це період розквіту візантійської культури. Поширюються контакти з країнами Заходу і Сходу. Світський, міський характер культури виявляється у розвитку мистецтва розваг, поетичних та спортивних змагань, меценатства.

У філософії формується доктрина раціоналізму, що стверджує незалежність світських знань від релігії . Зростає зв’язок з античною культурою, знову починають вивчати античні тексти в різних галузях, формується сатиричне ставлення до Середньовіччя. У літературі відбувається відродження античного роману і розвивається критичне ставлення до ідеї аскетизму.

Культура пізньої Візантії ХІІІ – XVІ ст.

У цей період посилюється взаємодія грецької і західноєвропейської цивілізацій, особливо в епоху Латинської імперії , яку хрестоносці, що захопили Константинополь , заснували там. Відкрито монастир Св. Домініка – центр поширення католицизму.

При дворах латинських імператорів запроваджувалися західні звичаї та розваги. Але православна церква дала опір цьому процесу. Усе це прискорило розпад Візантійської імперії.

Хрестово-купольний храм як модель всесвіту

Візантійська картина світу відповідала середньовічній. Світ сприймався як образ бога і кожна річ несла на собі знак “тварності” – тобто міру досконалості. Установлювалася ієрархія досконалостей і згідно з нею – ієрархія жанрів і видів мистецтва, композиція архітектурних споруд, символіка кольору та світла в монументальному живописі та іконі.

Так, сама архітектурна форма культової споруди моделювала буттєво-космогонічні уявлення.

Історія візантійського зодчества пов’язана з розвитком купольної архітектури, що з’явилася в Стародавньому Римі . Храм сприймався як втілення всесвіту, а Купол – небесного склепіння. У VІІ – VІІІ ст. купольна архітектура вже здобула закінчене рішення хрестово-купольне.

Простір під куполом обмежувався чотирма масивними стовпами, на яких і тримався купол. Чотири пілони-стовпи були настільки масивні, що за рахунок їх товщини почали робити чотири підкупольні арки однакової глибини, такої великої, що в плані з’являвся хрест, вписаний в загальний квадрат плану:

Центральна частина будівлі охоплена двоярусною галереєю із хорами:

Від абсиди центр будівлі пересувається саме в центр. На відміну від античних храмів, що були приміщенням для статуї бога, візантійський храм був місцем для моління віруючих, бо саме слово “церква” означало в християн не будівлю, а збори віруючих.

Перші храми такого типу:

Собор Св. Софії в Константинополі архітекторів Анфілія з Тралла та Ісідора з Мілета:

Незадовго до падіння Візантії єпископ Фессалонійський Симеон дав таке тлумачення храму: “Храм як дім Божий зображує собою весь світ. Верхні частини його – зриме небо, нижні – все те, що знаходиться на землі… Божественний храм зображує й рай.

А ще краса храму означає, що той, хто прийшов до нас , є прекрасний наречений, а церква – прекрасна наречена Його. А у вищому смислі храм Божий – ми самі”. Саме тому храм – це найбільш точний символ культури Візантії.

Центрична будова храму і всі його частини відзначені сакральною символікою: голова, купол – символ божественної влади; тригодинна абсида – триєдності Отця, Сина та Святого Духу.

Внутрішнє оформлення храму теж має глибоке символічне значення, де зміст і функція зримого образу – духовне сходження до істини, а розміщення зображень в інтер’єрі – канон, закріплений згідно з ієрархічною будовою світу:


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Культура Візантії


духовний світ старого сантьяго
Культура Візантії