“Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом” (Олег Ільницький) – Панас Мирний

Підручник Українська література
10 клас

Панас Мирний

(1849-1920)

“Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом” (Олег Ільницький)

Основою розвитку подій у романі є біографічний метод творення сюжетної лінії кожного персонажа, долю якого подано від народження до схилу віку чи й до смерті.

Домінуючою сюжетною лінією в романі є лінія драматичного життя Чіпки Варениченка. Чіпка складно поєднує у собі два начала: козацьке, волелюбне, непримиренне до неволі, і селянське, хліборобське, пасивне. На думку літературознавця

Олега Ільницького, роздвоєність особистості Чіпки зумовлюється його походженням: “козак у ньому починається від батька; материн характер пояснює його прив’язаність до Галі і до землі”. У річищі реалізму, зокрема соціальної зумовленості вчинків, поведінки, моделюється його образ як “пропащої сили”. Саме через цей образ розкрито не тільки деградацію яскравої особистості, а й різноманітними засобами подано цілісну картину світу, в якому живе і діє Чіпка. Син убогої, до краю закомплексованої і некрасивої, а на час її шлюбу з Остапом Хрущем уже й підстаркуватої дівки та прийшлого з Дону “двужона”, Чіпка
з ранніх літ відзначався складною вдачею, яка була незрозумілою не тільки відторгнутій громадою і до краю втомленій наймитською працею Мотрі, а й жалісливій бабусі, котра доглядала малого. Відлюдкуватість у середовищі ровесників, певною мірою спричинена ними ж відповідним ставленням до “виродка”, внутрішня активна готовність Чіпки до помсти, яка з роками набирала все ширшого розмаху (згадаймо реакцію Чіпки на розповідь про батька, якого віддали в солдати і з якого глумилися в панському дворі: “Чому він їх не вирізав, не випалив?”, або реакцію головного героя твору, коли він довідується, що пан хоче старого діда Уласа знову закріпачити: “Я йому такого пущу півня!”), формує з доброї і вразливої дитини потенційного злочинця.

Будучи нешлюбним онуком пана Польського, Варениченко не усвідомлює причини свого вибухового гніву, зумовленого поєднанням панських генів з їх комплексом вседозволеності, та козацьких генів з їх предковічним потягом до свободи. На перших порах він лише бере близько до серця всі прояви кривди і бажає справедливої кари тим, хто, на його думку, її заслуговує. У своїх вчинках Чіпка-підліток несвідомо наслідує батька в такому ж віці: спочатку ненавидить ровесників, як батько ненавидів паненя, до речі, свого звідного брата. Згодом побитий за вказівкою пана Іван Вареник пробує втопитися, а побитий Бородаєм Чіпка намагається спалити майно свого хазяїна. Будь-яка дія, що суперечить суб’єктивному уявленню Варениченка про справедливість, розцінюється ним вкрай негативно. Не дозволили односельці пасти худобу, висловивши сумнів у ретельності надто юного літами пастуха, – Чіпчина реакція однозначна: “І громада, бачу, живе кривдою”. Померла бабуся – у молодого бунтаря не виникає заспокійливих християнських сподівань, що душа покійної буде в раю, натомість зринають відразливі натуралістичні уявлення про могильну “темну німоту”, з’являється внутрішній супротив фізичній смертності людини, волі Господа. Для всебічного розкриття образу Чіпки розділ “Двужон”, що має багато ознак “твору у творі”, тобто автономної, вставної частини роману, дає дуже багато цінного матеріалу. З цього приводу Оксана Майдан пише: “Раптовий екскурс у минуле можна вважати особливістю індивідуальної манери Панаса Мирного-епіка. Історія села Піски раптово перериває плин “дійсного” художнього часу і, на перший погляд, не має зв’язку з основними подіями. Проте такі екскурси в минуле й підтекстове акцентування причин генетичної появи й розвитку тих чи інших рис в характері Чіпки є дуже важливими для розуміння його характеру в цілому”.

Значну роль у розкритті образу відіграє портрет Чіпки, особливо його очі, “дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка”. Й хоча, подаючи деталі Чіпчиного одягу, зросту, статури, письменник твердить, що “таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах”, яскрава художня деталь – “хижа туга” у Варениченкових очах – змушує читача сприймати цього героя як постать неординарну. Тож мав рацію критик Віталій Черкаський, коли наголошував: “Портрет у художній літературі – один із засобів конкретизації художньої розповіді, індивідуалізації героя. Справа автора – чи підкреслити в зовнішньому вигляді тільки окремі, найвиразніші риси, чи подати докладний його опис. Але без портрета – герой без лиця, якийсь символ, позначка людського образу”.

Наталія Антоненко. Чіпка Варениченко

Праця на власній землі, яку ” після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича” вирішила дати убогій сім’ї громада, за короткий час робить із Чіпки господаря, людину, впевнену в завтрашньому дні. Проте письменник ні на мить не випускає з уваги, що, крім громади, є можновладці, здатні здерти останнє з убогої людини: “Після судів-пересудів, після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві, одсудили Мотрі землю громадою”. Згодом, коли з’явиться якийсь ближчий родич померлого й почне претендувати на Чіпчину землю, державна машина, яка мала б втілювати вищу справедливість, роздавить селянина. Втрата Чіпкою землі, за працю на якій його почала поважати громада, штовхає парубка на тривалу боротьбу з несправедливою суспільною системою, а після остаточного розчарування в суддях, що завжди підтримують сильніших і багатших, він ступає на шлях пияцтва й деградації. Зауважмо: Чіпка у свої молоді літа не шукає іншого виходу, щоб змінити своє становище безземельного злидаря. Йому здається, нібито виходу з ситуації, що склалася, не існує: землю, що годувала його і робила господарем, брутально забрано, а “без землі – нема волі… без землі – все пропало…”

Тим часом через образ Грицька Чупруненка і другорядну сюжетну лінію, відведену цьому персонажеві, через аналіз усіх перипетій непростого життя Чіпчиного товариша з дитячих літ, убогого сироти, якому тоді в байдужої до його потреб тітки жилося значно гірше, ніж Чіпці коло доброї бабусі й рідної матері, котра все-таки заробляла на хліб і одяг дитині, письменник чітко дає зрозуміти, що вихід був. Адже земля, зароблена тяжким трудом і куплена за свої гроші, а не просто віддана громадою з милосердя, зробила з Грицька заможну і поважану в громаді людину. Хоча Грицько переживає не менші від Чіпчиних образи навіть тоді, коли вже “купив величезний огород з новою хатою, з повіткою, погребом, колодязем”. Невдале сватання до доньки найбагатшого в селі козака Лози, який “думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав”, не озлобило, а тільки отямило парубка, й він одружився не за розрахунком, а з любові до сироти Христі. Природну доброзичливість Грицька автор підкреслює на багатьох сторінках роману. Під час заробітків на Херсонщині, довідавшись від односельців, що його товариш дитинства Чіпка завзято працює на своєму клаптику землі, він не стримує непідробної радості: “Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!” Благородним вчинком Грицька можна вважати й те, що саме він узяв до себе стару Чіпчину матір, що під час останньої зустрічі з Варениченком єдиний з громади щиро поспівчував йому: “Що це, брате Чіпко, – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько. У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль – шкода пропащого брата”. Як і більшості людей, Грицькові притаманні й негативні риси – пристосуванство, заздрість, лицемірність, індивідуалізм, відстороненість від громадських справ, – проте вони не переважають кращих виявів характеру Чупруненка. Філософія невтручання в ризиковані справи, лояльність стосовно влади, сповідування принципу “Моя хата скраю”, яким керувалося чимало пригнічених українських селян, – дали змогу Грицькові уникнути змагань за соціальні права, за волю й людську гідність, які запекло відстоював бунтар Варениченко. За словами Олега Ільницького, Грицько – виразний носій селянського світогляду, типовий характер, що виріс в умовах поневолення України. Цим і зумовлюються його вчинки і помисли.

Іван Філонов. Чіпка. 1953

Чіпка готовий як до благородних вчинків (подарувати Грицькові жито, щедро обдаровувати його маленьку донечку, віддано й щиро служити громаді в земстві), так і до жорстокого ставлення до власної матері, здатний як на велике кохання, так і на нехтування моральними стражданнями молодої дружини. Інколи Варениченко не здатний контролювати свої вчинки. Раптова ненависть до товаришів по чарці (“І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону – на всі боки…”), вбивство ні в чому не винного панського сторожа (“два чоловіки качаються серед двору, борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер… Придивляється Чіпка… “Це ж я… я!.. – скрикує, – а підо мною сторож… тяжко дише; болісно сова руками й ногами…”), дика готовність позбутися суперника в особі товариша в розбійницькому ремеслі Сидора, який вже посватався до Галі (“Уб’ю… заріжу… задавлю!..”) – це приклади зображення темної частини Чіпчиної натури. І хоча світла частина Варени – ченкового єства намагається приглушити тваринні інстинкти, тяжіє до високих поривів, перемога добра над злом у душі персонажа неможлива. Це добре усвідомлював Панас Мирний, коли на пропозицію Івана Білика замінити драматичну розв’язку твору більш щасливою відповів категоричною відмовою.

Авторська позиція стосовно Чіпки неоднозначна. Спочатку і авторам, і читачам головний персонаж імпонує як сильна, вольова особистість, що прагне жити чесним трудовим життям землероба. Викликають захоплення принциповість, сміливість, відчайдушність Чіпки у відстоюванні справедливості у судах щодо власної землі, а згодом – громадських прав обкрадених селян у протистоянні продажним земцям. Звісно, автори на боці правдошукача, коли ж він зазнає поразки у боротьбі з “новими господарями” життя, жаліють свого героя. За жорстокість, моральне падіння, грабіжництво брати Рудченки осуджують Ва – рениченка, підкреслюючи, що розбишацтвом Чіпка збагатився не набагато більше, ніж товариш його дитинства Грицько досяг своєю працею та вмінням пристосовуватися до обставин. До того ж, Чіпка усвідомлює непевність свого становища у ватазі (“Я – отаман… Як почує товариство, що кинув, – не животіть тоді мені”). Він же має нагоду пересвідчитися в Божій карі, коли бачить останні хвилини життя Максима.

Григорій Мясоєдов. Земство обідає. 1872

Важливим нюансом для розуміння авторської позиції стосовно непевного становища Чіпки можна вважати той факт, що навіть Явдоха побоялася жити сама на хуторі, оскільки мала всі підстави очікувати грабунку від тих, котрі донедавна звозили чужі речі до її хати. Переселення “московки” до зятя стало ще одним випробуванням для Чіпки: матері постійно сварилися, обзиваючи одна одну відповідно ” панею” і “нищою, дармоїдкою”. Коли ж Варениченко знову завів дружбу з Матнею, Лушнею і Пацюком, в його хаті почала одноосібно порядкувати не рідна мати й навіть не кохана дружина, а нахабна теща, якій виявилися до вподоби п’яні гульбища й “повні повозки всякої всячини”. Неодноразове звинувачення Чіпкою рідної матері в отруєнні Явдохи – це вже не напад білої гарячки, як було з п’яним чоловіком тоді, коли він несподівано вхопив на руки чотирирічну Парасю, неабияк перелякавши маля. Чіпка упивається своїми словесними знущаннями з матері та дружини. Бажання пролиття невинної людської крові домінує в Чіпки й тоді, коли він схвалює те, що перед нападом на Хоменка розбишаки відверто хизуються зброєю, за допомогою якої збираються відправити жертву на той світ.

Проте в більшості випадків Панас Мирний не відходить від суто народного тлумачення Чіпчиного падіння, адже ще в нарисі підкреслює: “Народ глибоко чує; він вибачає своїм лютим зарізякам, часто й густо величає їх нещасними-безталанни – ми”. Відсутність давно бажаних дітей, фатальні перешкоди в кожному випадку, як тільки Чіпка намагається змінити своє життя на краще, – це те, що вище й сильніше від Варениченка, що народом трактується як заданість певної програми, немилосердність долі, яку, за народним прислів’ям, і конем не об’їдеш. Яскравій особистості, Чіпці судилося стати “пропащою силою” в суспільстві.

Змалювання жіноцтва. У романі спостерігається певне протистояння “чоловічого” і “жіночого” світів стосовно головного персонажа. Якщо “чоловічий” світ у романі сприймає Чіпку завжди однозначно, знущаючись і висміюючи в дитинстві, не розуміючи його, вважаючи за дивака в часи юності й маючи за пропащого розбишаку після розправи над сім’єю Хоменка, то “жіночий” світ неоднозначно оцінює Варениченка. Бабуся Оришка була прекрасним вихователем малюка в його ранньому дитинстві, вміла знайти ключик до замкненої душі й норовистого серця внука. Образ Мотрі подано в розвитку: від загнаної обставинами життя селянки до жінки з твердими намірами сповідувати ту справедливість, яку віками має за взірець громада. Мотря намагається отямити безпутного Чіпку не тільки проханнями й умовляннями, а й вдається до надзвичайно рішучого кроку, коли скаржиться на нього у волость, хоч сама тяжко переживає ув’язнення єдиного сина, його ворожість до себе. Ставлення Мотрі до Явдохи теж цілком об’єктивне. Чіпчина рідна мати не сприймає сваху за еталон не тільки через соціальну нерівність, а й тому, що розуміє, як негативно ця жінка впливає на долю її сина. Стосунки Мотрі-свекрухи і Галі-невістки проходять усю шкалу тогочасних сімейних відносин. Якщо спочатку Мотря ставиться до Галі упереджено, як до багачки, що може в будь-яку хвилину показати свій норов, то згодом Галя стає для Мотрі рідною дитиною. Вразлива й ніжна Галя цінує в Мотрі ту душевну глибину, якої за все життя так і не знайшла у власної матері. Навіть коли Чіпка і його безпутні друзяки звинувачують Мотрю у вбивстві Явдохи, Галя не припускає подібного.

Іван Філонов. В Сибір

Образ Галі в романі відіграє особливу роль. Ще в дівоцтві вона суттєво відрізняється від рідної матері, як може протистоїть укладові в батьківській сім’ї. Досить пригадати епізод, коли Галя зізнається Чіпці, як їй страшно ходити в краденому одязі, намагається знищити награбовані речі. Галя всіма силами бореться за Чіпку, умовляє його порвати з бандою, повернутися до трудового життя. Коли ж після вигнання Чіпки із земства Галя радить чоловікові запросити товариство й відвести з ним душу, з жалю до коханого і життєвої недосвідченості вона й припустити не може, що з цього дня чоловіка знову поглине лавина зла. Врешті, навіть без Галиного дозволу Чіпка все одно знову зійшовся б з колишньою компанією.

Наталія Антоненко. Галя – “польова царівна”

Для боротьби з депресією чоловіка та його моральним падінням добрій і вразливій Галі не вистачило твердості характеру. До того ж, відсутність дітей у сім’ї Чіпки й Галі теж виявилася тим чинником, який унеможливлював належний вплив дружини на безпутного чоловіка. Смерть Галі закономірна. Це відчай і протест проти усіх тих обставин, з якими Галя боролася все життя і які виявилися сильнішими за неї. Задум Панаса Мирного паралельно до образу Галі вивести образ сироти Христі, дружини Грицька, має важливий під – текстовий ключ. Тільки жінка, загартована з дитинства тяжкими випробуваннями, могла протистояти як примітивному й недалекоглядному Грицькові, так і буйному Чіпці. Не дивно, що на сторінках роману час від часу простежується раптова, хоч і недовговічна, закоханість вже одруженої Христі в Чіпку й такі ж почуття Варениченка до Грицькової дружини. Його приваблює лад у хаті друга дитинства, добре слово й співчуття завжди жалісливої Христі, її практичний розум, уміння розрадити, підказати, застерегти від непоправного.

Образи “пропащої сили”. Ще однією головною сюжетною лінією роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” є лінія життя Максима Гудзя. Дід Максима, січовик Мирін Гудзь, прийшов у вільне село Піски поблизу містечка з промовистою назвою – Гетьманське – незадовго до зруйнування Запорозької Січі. Автор підкреслює, що побут самотнього осілого запорожця спочатку мало чим відрізнявся від способу його життя в попередні роки: “Воював, – казав він, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму зі звіром!”. Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там – глянь! І несе шкур п’ять або шість вовчих”. Одружившись з Мариною Зайцівною, перша зустріч з якою виявилася романтичною, Мирін Гудзь ціною щоденної хліборобської праці став заможним господарем. Єдиний син старого запорожця Іван, хоча змалечку захоплено слухав батькові страшні розповіді про криваві січі, та вдачею був подібний до неньки й з роками все більше сповідував її настанови: “Треба з людьми в мирі жити!” Зруйнування Запорозької Січі, занепад гетьманського ладу й козацьких порядків в Україні для старого Гудзя виявилися тяжчим випробуванням, ніж військові походи у часи молодості: “Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті!” Тож коли народилися внуки, свою горду душу старий січовик наче вдихнув у молоду душу найстаршого з трьох Іванових синів. Саме на цей час припадає закріпачення села Піски паном Польським. Хоч громада й висловлювала своє невдоволення, окремі сміливці погрожували навіть “до самої цариці” поїхати скаржитися, далі розмов діло не пішло. Волю своїм нащадкам виборов тільки старий Гудзь: “Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату, забув і поздоровкаться. – Ось тобі – на! Поки світа-сонця козаком будеш…” – Та й віддав синові до рук бумагу. Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі. І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем”. Проте воля для нащадків запорожця була отримана дорогою ціною – старий так перехвилювався долею роду й усієї Вкраїни, що невдовзі віддав Богу душу: “Як косою, скосила його думка про неволю”.

Біографічний метод розкриття образу Максима Гудзя в романі використано сповна. Читач має нагоду щиро захоплюватися дитячими іграми малолітнього нащадка запорожця, його наскоками на генеральшин сад і далеко не безпечною для життя дитини коридою зі здоровенним бугаєм. Проте вже в юності буйність вдачі переростає в Максимові не в усвідомлену силу, спрямовану не на благородні справи, а на парубоцькі розваги й жарти, образи старших і зганьблення дівчат: “Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину, – сам потім перший і насміхається”. Не тільки вуличне прізвисько Махамед негативно характеризувало Максима. Охочий до чарки і до бійки, він вкоротив життя не одному ровесникові, який скуштував його важкого кулака. Спроба Івана й Мотрі одружити Максима в сусідньому селі, де про його вчинки менше знали, теж до добра не привела, бо на заручинах жених так набрався, що ледь не побив майбутнього тестя. Безперечно, така ганебна поведінка Максима дала підстави Іванові Гудзю вирвати його з батьківського серця: “У мене немає третього сина – і не було ніколи!”, а скарги генеральші на Максима комісарові й людський поговір змусили старого віддати непутящого нащадка в солдати. Важливо, що коли перед Максимом постала перспектива служити у війську, він “зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи”.

Очевидно, армія для внука славного січовика асоціювалася з козацькою доблестю й славними походами. На жаль, у москалях Максим пройшов таку школу ницості, про яку напередодні й уяви не мав. “Прокормлєнія”, які виявилися типовим грабунком, безпросвітна пиятика, рукоприкладство – все це невблаганно руйнувало Максима як особистість. Час від часу він ще був здатний на добрі вчинки: міг узяти вину товаришів на себе, самостійно навчився читати, та процес деградації з кожним днем нищив у ньому людину. Показовим з цього приводу можна вважати епізод, коли російська армія брала участь у придушенні буржуазної революції в Австро-Угорщині. Привласнивши собі подвиг Чіпчиного батька, який напередодні врятував Максимові життя, а в жорстокій битві, захищаючи бойове знамено, впав смертю хоробрих, Максим за чужу звитягу заслужив георгіївський хрест і, ставши фельдфебелем, думав лише про те, як: “глибше п’ятірню запустити у московські достачі: не звод який там, а ціла рота в руках!.. Ніщо не перепускалось через його руки, щоб він не вигадав остачі для себе”.

Не останню роль у долі Максима Гудзя відіграла Явдошка, що зійшлася з нечистим на руку фельдфебелем. Дитя п’яниць і ледарів, вона дивом не померла немовлям і, зіп’явшись на ноги, почала просити милостиню, з ранніх літ навчилася красти, а в юності мати власноручно продала Явдошку до будинку розпусти. Життя Явдохи з Максимом до народження Галі було безпутним і паразитичним: “Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком… ” Повернення Максима з дружиною і маленькою дочкою в Піски, де батько не позбавив його спадщини й заповів старшому синові хату, не зробило з “москаля” мирного хлібороба. Максим з сім’єю оселився на хуторі й незабаром став отаманом ним же створеної банди, яка швидко об’єдналася з бандою Чіпки. Заради благополуччя дочки і зятя, який за наполяганням Галі вирішив покинути розбійницьке ремесло, Максим вдруге стає отаманом. Мученицька смерть ватажка, яку Чіпка зіставляє з тихою, безболісною смертю бабусі Оришки, виявляється у романі підтекстовою пересторогою Варениченкові й закономірним закінченням безпутного життя козацького нащадка, який міг стати лицарем на Запорозькій Січі, та не став навіть просто порядною людиною після служби в російській армії.

До “пропащої сили” в романі можна зарахувати й панських байстрюків Лушню, Матню і Пацюка. Й хоча перший з них був дитям любові пана Совинського до вродливої кріпачки, а два інших – гріхами на старості літ Василя Польського, отже, доводилися Чіпці рідними дядьками, всіх їх об’єднувало ледарство, злодійське існування, любов до чарки, нехтування народною мораллю. Чи не найгіршим серед трьох покидьків суспільства був красень Лушня, через біографію якого, прокоментовану самим Тимофієм, постає величезна драма і його нещасної матері, і старого пана, загнаного у крайню безвихідь молодим законним нащадком, і хлопця-кріпака, з якого всі немилосердно знущаються, ліплячи з доброї від природи душі вовчу сутність майбутнього характеру. В романі не описано докладно перебіг життя кожного з персонажів, проте вузлових моментів біографій представників “пропащої сили” цілком достатньо для розуміння читачем першопричин їхньої поведінки і трагічної долі.

“Людські п’явки”. Так названі у романі пани Польські. Їхній великій сім’ї відведено у творі чимало місця. Генерал, який з рук Катерини ІІ отримав Піски у власність, що стає зрозумілим з екскурсів у його минуле, – типовий представник польської “голопузої шляхти”, котру в козацькі часи українці зневажали більше, ніж “крулят” Речі Посполитої – великих земельних магнатів Потоцьких, Чарторийських, Понятовських. Закріпачення пісчан генералом здійснювалося незаконно, проте в його арсеналі були й солдати, готові до розправи, і хитрий Лейба. До того ж, на руку новоявленому кріпоснику спрацювала інертність ще вчора вільних піщан, їхня флегматична вдача, небажання щось радикально міняти: далі жіночих плачів і пиятики чоловіків справа здебільшого не посувалася. Щоб підкреслити ненормальність такої ситуації, виродження духу козацьких нащадків, їхню потенційну готовність до уярмлення, в романі влучно використано засоби сміху: “Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили. Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі”.

Приїзд до села генеральш з роду Дирюгіних у романі ознаменований руйнуванням селянських хат для того, щоб у найкращому місці побудувати панський палац просто з примхи, від ненависті до “хахлацкава мужичья”. Дуже швидко великій панській родині – три дочки на виданні і два сини у високих школах! – здається замалим і “оброк” з генеральшиного приданого – російського села Бородаєвого, і чотири дні панщини на тиждень для кріпаків у Пісках. Постійні бенкетування й одруження двох старших дочок, непокора молодшої, яка всупереч волі матері, а тому без приданого, вийшла заміж за вродливого сотниченка Саєнка, а на думку генеральші – “чумазого хахла”, “мазепи”, – призводять до того, що всю любов свого серця генеральша на схилі літ віддає своїм улюбленцям – котам. Цінність котячого життя в розумінні старої пані набагато вища за життя кріпаків. Тож коли вдова Мокрина ненароком придушила в дверях кошенятко й наступного дня воно здохло, за наказом генеральші кріпачку покарали: змусили мастити панські кухні, причепивши їй на шию мертву тварину. Лише за те, що Уляна була вродливою і веселою, деспотична генеральша зненавиділа юну кріпачку, за дрібну провину звеліла її нещадно побити. Докази невинуватості Уляни і втеча камердинера Стьопки від страшної кари настільки обурили стару поміщицю, що вона померла.

Прибуття генеральського синка Василя Семеновича, що колись, у дитинстві, пробував скубати чуби своїм ровесникам – майбутнім підданим, нічого у Пісках не змінило: всю організаційну роботу здійснював Карпо Іржа, якого піщани так охрестили за в’їдливість. Після першого приїзду старшого панича змінилося життя хіба що дівки Уляни: “дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; поцілував на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… та й був такий!.. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника… А через три місяці послав Бог Петрові сина Івана!”.

Наступний приїзд вже одруженого Василя Семеновича та його брата-офіцера Степана Семеновича закінчився остаточним поділом батьківського майна. Старшому відійшли Піски, Гайдамаківка, Красногорський хутір, молодшому – Вовча Долина, Байраки, Побиванка. Красногорка стала панською Меккою, а Василь Семенович був обраний панами-підлабузни – ками “предводителем дворянства”. Та чим гучнішими були панські гулянки в новому палаці в Красногірці, тим убогішим й інертнішим ставало життя кріпаків Василя Семеновича. Тотальна деградація торкнулася не тільки панських підданих. Не через здібності в часи “предводительства” старшого з братів Польських вивищився над іншими п’яничка й нікчема, колишній попович Шавкун, але безжально був розтоптаний Василь Порох, чийого брата заслали до Сибіру, а сестру звів з розуму племінник Василя Семеновича. Секретар суду Чижик допоміг викрутитися з кримінальної халепи Совинському, майбутньому зятеві старшого з братів Польських, – і Чижик пішов угору. Задля приданого одружилися з дочками Василя Семеновича дрібні панки Кривинські, Борецькі, Митілі. Врешті у Гетьманському всі пани поріднилися. Роман побудований так, що завдяки переплетінню доль панів і підпанків подано цілісну картину страшного визискування народу, його повну безправність. І якщо в окремих випадках увиразнено вседозволеність кріпосників (наприклад, як Совинський дівку застрелив), то в інших підкреслено, що кожен, хто при владі, живе за рахунок праці простого народу. Для прикладу візьмемо станового Дмитренка, якого позаочі називали конокрадом, бо шляхом шантажу змушував будь-якого господаря поміняти свого доброго коня на нікудишнього Дмитренкового. Навіть Чіпці довелося віддати молодого жеребця становому за його старого драбинястого коня а, за свідченнями Галі, колись Максим з примусу теж відвів Дмитренкові пару коней.

Хоча скасування панщини боляче вдарило по амбіціях усіх кріпосників, а деякі з них, зокрема й Василь Семенович, передчасно пішли в могилу з горя, новий час виявився урожайним на нове панство. “Предводителем”, за інерцією, обрали недолугого сина Василя Семеновича та Данила Кряжова, нащадка гетьманського полковника Кряжа, що уславився невійськовими перемогами, а тим, що записав у кріпаки навіть близьких родичів. У земство протиснулися переважно пани (бо становий підказував нетямущим, куди бюлетені вкидати), які легко впоралися з “неугодними” представниками від селян, хоч ними виявилися люди не бідні – Чіпка, який успішно займався торгівлею полотна, й багатир Лоза. Високопоставлений чиновник-дворянин, якому губернатор доручив належно з’ясувати обставини і провести слідство над “предводителем”, через фінансову залежність від місцевих скоробагатьків вирішив справу на їхню користь. Кілька разів у романі і вельможне панство, й представники влади, й здеградовані соціальні елементи надзвичайно влучно оцінюються через важливу художню деталь – “животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли”. Такі сатиричні художні деталі увиразнюють авторське ставлення до відповідних персонажів і проблем, які розгортаються через поведінку суспільних паразитів. Навіть представники сільської влади після їхнього пограбування й побиття Чіпкою постають в його маренні ненаситними поглиначами чужої праці: “Що ти поробив з тими п’явками людськими?.. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали. А щоб знову такими стати, як були, вони поробилися стократ хижішими”.

Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – багатопланове художнє полотно, з якого, наче під потужним мікроскопом, постала детальна панорама суспільних відносин і народних драм.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)



“Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом” (Олег Ільницький) – Панас Мирний


івана виговського твори
“Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом” (Олег Ільницький) – Панас Мирний