КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК – ПРО ПРОХОРА ЧОРНОРИЗЦЯ, КОТРИЙ МОЛИТВОЮ З ЛОБОДИ РОБИВ ХЛІБ, А З ПОПЕЛУ СІЛЬ – Оригінальна література княжої Руси-України

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ
для 9 класу

Києво-Печерський патерик належить до житійних книг, тобто до творів про життя осіб, яких церква оголосила святими. До Патерика ввійшли твори, присвячені історії Києво-Печерського монастиря, його ченцям, подвижникам і святим. Автори цієї пам’ятки намагалися показати читачеві всю велич духовних устремлінь своїх персонажів, їхню смиренність і жертовність, боротьбу з підступними темними силами.

Такою є воля людинолюбця Бога щодо свого творіння: у всі часи й літа дбає Він про рід людський

і дарує йому корисне, очікуючи нашого каяття. Насилає Він на нас інколи голод, інколи раті за порушення законів Володаря; та цим Владика наш приводить тільки наше недбальство до чесноти, до пам’яті справ гріховних: ті, що чинять злі справи, бувають віддані за гріхи своїм злим і немилосердним володарям. Але й ці останні не уникнуть суду: суд без милості тому, хто сам не творить милості.

Було це в дні князювання Святополка в Києві; багато наруги чинив людям цей князь, без вини викорінив дощенту багатьох знатних людей і маєтки в них одняв. І за те попустив Господь, щоб невірні мали силу над ним: чимало тоді воєн було

з половцями. Були в ті часи чвари й голод сильний, і в усьому була вбогість на Руській землі.

У ті дні прийшов хтось із Смоленська до ігумена Іоанна, бажаючи бути іноком. Ігумен постриг його й назвав Прохором. Цей чернець Прохір віддав себе на послух і таку безмірну повстримність, що навіть хліба себе позбавив. Він збирав лободу, розтирав її своїми руками і робив із неї хліб; ним і харчувався. І заготовляв він собі її на рік, а наступного літа збирав нову лободу. І так усе життя своє вдовольнявся він лободою замість хліба. Бачачи ж терплячість і велику повстримність, Бог перетворив йому гіркоту на солодкість, і була йому радість після печалі, по сказаному: “Ввечері приходить плач, а на ранок торжество”. І прозвали його Лободником, бо, як сказано вище, він харчувався лише лободою, не вживаючи ні хліба, окрім просфори, ні овоча ніякого. І ніколи не нарікав він, але завжди з радістю служив Богові; нічого не боявся, бо жив, наче птиця: не набував ані сіл, ані житниць, де б збирав добро своє, не говорив, як той багач євангельський: “Душе! Багато добра лежить у тобі на багато років: спочивай, їж, пий, веселися!” Не мав він нічого, окрім лободи, та й ту заготовляв лише на рік, кажучи собі: “Прохоре! У цю ніч ангели візьмуть від тебе душу твою; кому ж залишиться лобода, тобою заготовлена?” Він на ділі втілював слово Господа, який сказав: “Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці, але Отець ваш небесний живить їх”. Птахів наслідуючи, легко долав він шлях до того місця, де росла лобода, і звідти на своїх плечах, мов на крилах, приносив її до монастиря. На неораній землі несіяний хліб був йому.

Настав великий голод, і смерть напосілася на всіх людей. Блаженний же продовжував справу свою, збирав лободу. Побачив це один чоловік і також став збирати лободу для себе й для домашніх своїх, щоб прохарчуватися нею в голодний час, але не міг їсти її, бо гірка вона була. І в ті дні взяв блаженний Прохір на себе ще більший труд: збирав це зілля і, розтираючи його, як я казав, у своїх руках, ліпив із нього хлібини, які роздавав неімущим, що знемагали від голоду. Багато в цю голодну годину приходило до нього, і він усіх наділяв. І солодким, наче з медом, було для всіх те, що він давав. Нікому так пшеничного хліба не хотілося, як цього хліба, виготовленого руками блаженного з дикого зілля. І якщо він сам давав із благословенням, то світлим, і чистим, і солодким був той хліб; якщо ж хтось брав потайки, то був він гірким без міри, мов полин.

Котрийсь із братії потихеньку украв хліб, але не міг його їсти: гірким, мов полин, був він у руках його. І так повторювалося кілька разів. Але соромився брат, від ганьби не міг зізнатися блаженному про свій гріх. Однак, голодний, бачачи смерть перед очима, він прийшов до ігумена Іоанна і, прохаючи прощення за свій гріх, висповідався йому про те, що сталося з ним. Ігумен не повірив у те, що він говорив, і щоб дізнатися, чи справді це так, звелів другому братові зробити те саме – узяти хліб потайки. Принесли хліб, і виявилося те ж, що казав брат, який украв: ніхто не міг їсти його, бо був гірким. Тримаючи цей хліб у руках, ігумен послав попросити хліба в Прохора. “Одну хлібину візьміть із рук, – сказав він, – а другу, виходячи, потайки візьміть”. Коли принесли ігуменові хлібини, украдена змінилася на його очах: зробилася схожою на землю й стала гіркою, як і принесена раніше; а взята з рук блаженного була світлою й солодкою, мов мед. Після такого дива повсюди пішла слава про цього мужа. І багатьох голодних прогодував він і багатьом був корисний.

Тоді Святополк із Володарем і з Васильком пішов раттю на Давида Ігоровича [помститися] за Василька, якого осліпив Святополк, послухавши Давида Ігоревича. І не стали пускати купців із Галича і людей із Перемишля, і не було солі по всій Руській землі. Почалися грабежі беззаконні й всіляке свавілля. І огорнув усіх великий смуток, знеможив усіх голод і війни, ніхто не мав ні жита, ні навіть солі, щоб перебороти нужду свою.

Блаженний Прохір мав уже тоді свою келію. І зібрав він до себе з усіх келій попіл, але так, що ніхто про це не знав. І роздавав він цей попіл тим, хто приходив до нього, й у всіх після молитви його перетворювався він на чисту сіль. І чим більше він роздавав, тим більше в нього залишалося. І нічого не брав за це блаженний, а всім задарма давав, скільки кому треба, і не лише монастиреві вистачало, але й миряни приходили до нього й брали багато, скільки кому треба Торжище опустіло, а монастир був повний тими, що приходили по сіль. І викликало це заздрість у торгівців сіллю, бо не одержували того, що хотіли. Вони думали нажити в цей час велике багатство завдяки солі, і ось те, що вони продавали за великі гроші, того тепер і за безцінь ніхто не брав. І великий смуток огортав їх. Нарешті зібралися торгівці сіллю і, прийшовши до Святополка, стали наговорювати йому на інока, кажучи: “Прохір, чернець Печерського монастиря, відняв у нас велике багатство: дає сіль усім, хто до нього приходить, нікому не відмовляє, і ми від цього зубожіли”. Князеві хотілося догодити їм, і задумав він, по-перше, припинити ремствування між них, а по-друге, самому розбагатіти. Ухвалив він зі своїми радниками, що ціна на сіль буде висока, і сам князь, віднявши сіль в інока, буде продавати її. Крамольникам цим він сказав: “Заради вас пограбую ченця”, – а в душі мріяв, що розбагатіє сам. Він хотів догодити їм і тільки більше шкоди зробив: адже заздрісність не вміє віддавати перевагу корисному супроти шкідливого. І князь послав узяти в інока всю сіль. Коли привезли її, він із тими крамольниками, які наговорювали йому на блаженного, пішов подивитися на неї. І побачили всі перед очима своїми попіл.

Довго дивилися всі й не розуміли: що б це означало? Щоб дізнатися достеменно, князь повелів сховати на три дні привезене з монастиря.

До блаженного ж за звичаєм приходило багато народу по сіль. І всі дізналися, що старця пограбовано, і, повертаючись із порожніми руками, проклинали того, хто це зробив. Блаженний же сказав їм: “Коли викинуть її, ви прийдіть і заберіть для себе”. Князь протримав сіль три дні; коли ж з’ясувалося, що це не сіль, а попіл, – звелів висипати її вночі на землю. Висипали попіл, а він у ту ж мить перетворився на сіль. Громадяни ж, дізнавшись про це, прийшли й зібрали її. Від такого дивного дива князя охопив жах: не міг він приховати від усього міста всього того, що сталося. І став він довідуватися, що б це означало. Тоді розповіли князеві, як блаженний годував лободою багатьох-багатьох людей і як їли вони із рук його солодкий хліб; коли ж дехто взяв у нього одну хлібину без його благословення, то виявилася вона до землі подібною, а на смак гіркою, наче полин. Почувши це, засоромився князь від того, що він зробив, отож пішов він у монастир до ігумена Іоанна й покаявся перед ним. Перше він був настроєний вороже до нього. Ігумен картав його за невситиму жадобу до багатства, за насильство. Святополк тоді схопив його й ув’язнив у Турові; але повстав супроти нього Володимир Мономах, і він, злякавшись цього, швидко з честю повернув Іоанна до Печерського монастиря. Тепер же заради такого дива князь дуже полюбив монастир пресвятої Богородиці і святих отців Антонія й Феодосія. І ченця Прохора він відтоді дуже шанував і ублажав, оскільки розпізнав у ньому істинного раба Божого. І дав він слово Богові не чинити більше нікому насильства, і старцеві твердо пообіцяв: “Якщо, – сказав, – за волею Божою я раніше від тебе відійду з цього світу, то ти поклади мене в труну своїми руками, і хай виявиться в цьому твоя незлостивість. Якщо ж ти раніше, ніж я, переставишся і підеш до непідкупного Судії, то я на своїх плечах внесу тебе в печеру, щоб Господь простив мене за великий гріх перед тобою”. З цими словами князь пішов від блаженного. Той же прожив ще багато років у доброму віросповіданні.

Нарешті розхворівся він. Князь на той час на війні був, і святий послав повідомити його: “Наближається час відходу мого з тіла. Прийди, якщо хочеш, попрощатися зі мною. І обітницю виконаєш ти – своїми руками покладеш мене в труну, і прощення одержиш від Бога. Не зволікай: я відходжу й оце тільки жду твого приходу. Якщо ти прийдеш до мене, війна буде для тебе успішною”. Почувши це, Святополк одразу ж розпустив свої війська і прийшов у монастир. Блаженний же Прохір довго повчав князя про милостиню, про грядущий суд, про вічне життя, про майбутню муку; потім благословив його й простив, попрощався з усіма, хто був із князем, і, здійнявши руки до неба, випустив дух. Тоді князь узяв тіло святого старця, приніс у печеру й поклав своїми руками в труну. Після ж поховання він пішов на війну й велику перемогу здобув над ворогами своїми, агарянами, і завоював усю землю їхню і взяв багатьох полонених, і була це в Руській землі Богом дарована перемога, передбачена блаженним. Відтоді Святополк, чи йшов він на війну, чи на полювання, завжди приходив у монастир вклонитися іконі пресвятої Богородиці й гробу Феодосія, потім заходив у печеру, щоб уклонитися святому Антонію, блаженному Прохору і всім святим отцям, і тоді вже рушав у дорогу свою. І оберігав Бог князювання його. Сам будучи свідком, він відкрито сповіщав про преславні чудеса й знамення Прохора й інших святих. Хай і ми з ними одержимо милість од Христа Ісуса, Господа нашого!

Переклад М. Сулими


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК – ПРО ПРОХОРА ЧОРНОРИЗЦЯ, КОТРИЙ МОЛИТВОЮ З ЛОБОДИ РОБИВ ХЛІБ, А З ПОПЕЛУ СІЛЬ – Оригінальна література княжої Руси-України


описание дома на английском с переводом
КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК – ПРО ПРОХОРА ЧОРНОРИЗЦЯ, КОТРИЙ МОЛИТВОЮ З ЛОБОДИ РОБИВ ХЛІБ, А З ПОПЕЛУ СІЛЬ – Оригінальна література княжої Руси-України