Казки нашого життя

Казки нашого життя Казки обожнюють усі – будь то дорослі чи діти. Бо саме вони вселяють у наші душі дихання чарів та магії, відчуття, що добро завжди перемагає зло. Казки живуть поряд із нашими мріями, вони розповсюджують тепло і поліпшують настрій. Вони вчать нас розпізнавати хороших людей, стерегтись поганих, прививавають нам якості людяної натури.

Під виразне читання казок нашими матерями ми засинали, а у снах бачили Івасика-Телесика, жар-птицю, доброго та сміливого дядька, який переміг чорта. Ці милі герої живуть в наших душах, вони

причаїлись десь у куточку, але швидко прибіжать, якщо ми покличемо їх. У багатьох казках за оригінальною формою викладу, незвичайними героями, цікавими назвами, фантастичними подіями може ховатись глибокий зміст. Іноді цей прихований зміст ми не розуміємо або розуміємо не до кінця, та все одно він залишається і спливає тоді, коли цього потребує життя.

Казки вчать жити, вони стають для нас чимось на зразок “теоретичного життєвого досвіду”. Спершу у казці Василя Симоненка “Цар Плаксій та Лоскотон” ми бачимо кумедні назви: Плаксій, Плаксоград, Нудота, Плаксота, Вай-Вай, Лоскотон – імена героїв; як це часто буває

у казках, говорять про характер смішних персонажів. Мимоволі заливаємося сміхом, коли читаємо про капітана плаксівців, який від жаху з’їв сам себе, про те, що сталося з Плаксієм та його, доньками.

Теплом і впевненістю, що добро завжди переможе, повіває від сміливого дядька Лоскотона. І вже не хочеться рюмсати, скавчати через якусь дрібницю, щоб навіть у самого себе не викликати порівняння із відповідним персонажем. Мені подобається Лоскотон тим, що сильний у своїй правоті, він бачить людей такими, якими вони є насправді, розуміє їхні проблеми, вміє розрадити у скрутні часи. Тому він не залишиться довго наодинці з незгодами, адже сильніший не той, хто цар, а той, хто має багато друзів, за кого народ. А якщо ми придивимось уважніше, то побачимо людей, які стали прототипами царя, його синів та дочок, старого дядька Лоскотона.

Патріот, син своєї України, Василь Симоненко зневажав тогочасний уряд, в якому були вперті, обмежені люди, “лобами яких можна було б заклинити башту важкого танка”, уряд, який забороняв людям вірити у Бога, замість цього пропагуючи якісь “наукові” теорії, уряд, що пригнічував будь-яку націоналізацію будь-якої країни, якщо вона була складовою СРСР. Вірші Симоненка майже не друкувались, його “вирізали” з кожного журналу або газети, бо твори були насичені любов’ю до Батьківщини і пронизані українським патріотизмом. Та його творчість залишилась нам у спадок і сьогодні вчить нас бути людьми, цінувати радість життя, справжніх друзів, уболівати за долю своєї Батьківщини.