КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Оксана Іваненко

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ

Оксана Іваненко

КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА

(Скорочено)

Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити вище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше, і так взагалі вили гнізда всі чижі.

– Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, –

казала молоденька чижиха. – Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити. Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе – адже треба подбати про наших діток.

– Не хвилюйся, моя мила, – наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому здавалося, що в усьому лісі нема такої красуні, як вона. – Я все зроблю гаразд! – І вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.

– Знаєш що,- сказала чижиха, – у нас швидко піде справа, коли ти приноситимеш усе для будови, а я будуватиму. Так і мої тато і

мама робили.

– Що скаже моя хазяєчка – все добре! – завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно працюють. Чижик приносив у дзьобику сухі прутики, мох, павутиння, гусінь, різний пух з рослин.

Навпроти ялинки жила білокора красуня берізка, і на її гілці іволга підвісила своє гніздечко – легенький кошичок.

Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят, коли вони вилупляться. Деякі плели гнізда в траві, на самісінькій землі.

“Принаймні, діти не випадуть”, – казали вони.

Скоро в гнізді з’явилося п’ять яєчок, блідо-зеленкуватих, з брунатними цяточками і рисками, і чижиха сіла на них. Чижик не знав уже, що й робити. Він приносив дружині їсти, він співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба “освіжитися”, тоді сам він сідав швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи.

Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли дерева, розпускалися квіти, пташкам матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх дражнила:

– Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо літати!

– Нам ніколи! Нам ніколи! – цвірінчали пташки – Ми висиджуємо пташенят!

– А я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші з ними морочаться! – сміялася зозуля.

“Яка легковажна ця зозуля”, – подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє пір”ячко над п’ятьма крихітними яєчками.

Та й раді ж були батько і мати, коли веселого сонячного ранку яєчка почали розколюватися і одна по одній висувалися маленькі сіруваті голівки.

– Вітаю з дочкою! – мовила чижиха мати.

– Дуже радий! – засміявся чижик-тато.

– Вітаю з другою! – сказала мати знову.

– Як це приємно! Вдвох їм буде веселіше!

– От ще й третя!

– Приймаю й цю!

– Четверта теж дочка!

– Нічого, мила, – заспокоїв чижиху чижик. – Якщо вони всі будуть такі, як ти, – це дуже добре.

Нарешті заворушилося п’яте яєчко.

– Пік! Пік! – почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький дзьобик і враз розкрився, і вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки, ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. – Пік! Пік!

– Синок! Синок! – закричала мати.

– Та це ж чудесно! – зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам – чотирьом дочкам і п’ятому синочку.

З тої хвилини почалися турбота про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили своїм діткам то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні, особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав:

– Пік! Пік!

– Зараз, Пік! Зараз, любий! – хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий кумедний, цей синок Пік!

Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі! Їм здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок Пік.

Уже настав час учити їх літати, як трапилася страшна подія у їхньому житті. Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби розсердилося на весь світ. Сонце, тепле і ясне, кудись зникло, і страшний гуркіт залунав навколо.

– Мамо! Мамо! – заметушилися пташенята. – Ми боїмося!

– Тримайтесь щільніше! – сказала мати. – Сидіть спокійно, я коло вас.

– А де ж тато? – запищав Пік. – Де наш тато?

Тато-чижик ще зранку полетів по насіння далеко, аж за березовий гай.

– Він повернеться, – заспокоювала мати. – Не хвилюйтеся, дітки, він повернеться.

Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. Дерева обурено зашуміли, загомоніли:

– Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій?

Але вітер не вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу.

– А де ж наш тато? – не заспокоювалися Пік і його сестрички.

– Він повернеться! Він повернеться! – повторювала мама.

Раптом блискавка прорізала темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі полинули на землю.

Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура ялини.

Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі.

– Тррримайся! Тррримайся! – чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усіх своїх пташиних сил.

Тільки б тато був живий і повернувся, – думала вона, міцніше притуляючи до себе пташенят.

– Ббух! – з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним зі стогоном зломилася берізка.

– Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, – рипіла стара ялина.

На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди, пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави.

– А де ж тато? – спитав Пік.

– Він ще повернеться,- впевнено мовила чижиха, – адже він залетів далеко і там, мабуть, перебув грозу.

Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій.

Пташки, що мешкали на сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали:

– Бідна чижиха! Бідна чижиха! Їй не впоратися самій. Стільки дітей!

І тільки стара ялина рипіла:

– Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся!

І що було робити бідній чижисі, як не триматися?

Адже треба було годувати діток, вчити їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки.

У сусідніх гніздах це робили батько і мати разом, і їм було легше, а вона була сама, і до того ж така маленька!

Вона сама вчила їх літати і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і підбадьорювала, як могла.

Чижиха сідала на краєчок гнізда, і, хоч їй було дуже сумно, вона теж намагалася весело співати і в своїх пісеньках завжди розповідала дітям, що тато літає десь за гаєм. Він нагледів там багато гусені і різної комашні, і він рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов’язково повернеться. Діти цьому вірили, особливо маленький чижик Пік.

– Як це добре – літати! – радів маленький Пік. А він вдався таким веселим, непосидючим, до всього цікавим, і тільки-но вивчився трохи літати, як почав гасати по всьому лісі. Де траплялася яка пригода чи бешкет – уже всі знали, що то справа маленького Піка, Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав з-під дзьоба у старих різний лісовий харч.

Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше впоратися, ніж з одним маленьким Піком.

Він все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики, шматочками і тому поки що мав дуже смішний вигляд.

– Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, – сказала раз презирливо зозуля. – Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною?

– Ні! – твердо відповіла чижиха. – Що б я робила без них?

А ялина рипіла:

– Трримайся! Тррримайся!

Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї. Сунула холодна, біла зима Чижиха вже знала це. Вона

Пам’ятала торішню зиму. Але тоді вона була ще з батьком та з матір’ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона сама зі своїми чотирма дочками і п’ятим синком Піком.

Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже на зиму взагалі всі пташки що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з’єднувалися у великі зграї. У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі птички – щиглики, чечітки, снігурі. Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів.

– Будь ласка, не бешкетуй! – умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути.

– Ох, оцей ще Пік! Такого урвиголови ще й ліс не бачив! Коли б хто міг його спинити!

А мати тільки думала:

– Коли б його тато побачив!

А тато-чижик теж думав про це саме. Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Під час грози, коли він поспішав додому, до своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав. На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди.

– Дивись! Чиж! Живий ще!

Хлопці принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують різних пташок.

Та вони й до крамниці не донесли, їх зупинив якийсь дядько.

– Що ви несете, хлопці?

– Чижика.

– А чи це справді чиж? А може, горобець? – засміявся дядько. – Може, ви його пофарбували?

Хлопці теж засміялися.

– Правда, чиж. Купіть, він співатиме.

Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато – і щиглі, і синички, і снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і чижика.

Але цей дядько ще дуже любив дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, то побачив, як школярі з їхнього двору грають у м’яча, а між ними бігає один маленький хлопчик, задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товариство, Все ж таки хлопчикові пощастило підбити ніжкою м’яча, і він був страшенно задоволений, але старші закричали:

– Іди собі, не заважай нам!

Хлопчик образився і гірко заплакав

– Іди, Андрійку, сюди! – покликав його дядько. – Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене!

У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже приємно, і він сказав:

– Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай.

– Мамо! Мамо! – кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи в кімнату. – Дядько Сашко назовсім подарував мені чижика!

Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями – чижик і хлопчик. Хлопчик сам міняв чижикові воду, сипав зерно і увесь час розмовляв з ним.

– Андрійка впізнати не можна, – дивувалася мати, – то всі в дворі на нього скаржилися, а тепер він увесь день зайнятий з цим чижиком.

Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому:

Чижик-пижик,

Де ти був?

А насправді чижик весь час співав про своїх діток.

Надворі падав сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце у нього просто розривалося. Він думав: як переживуть цю зиму його дружина, дочки, маленький Пік? І чи не забули вони про нього? І він співав голосно, ніби вони могли почути його спів. А люди казали:

– Який веселий чижик! Весь час співає!

А чижиха зі своїми пташенятами справді переживала скрутні часи. Уся зграя знайомих пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс, не схожий на їхній рідний густий, темний. Вони ж не знали, що то був просто Ботанічний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір – де якісь крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були неперебірливі: адже в такі короткі дні взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж від холоду.

І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко, що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та крихти хліба.

Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й сама починала клювати.

– От бачите, як добре! – підбадьорювала вона їх. – Хіба нам багато треба! От ми і взимку ситі. А вже ж колись прийде весна, і буде зовсім добре. І тато повернеться, – додавала вона за звичкою, але їй вірив лише маленький синок Пік.

Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку, так і тепер сталося: зашуміли струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі.

– Пік! Пік! – кричав і гукав чижик у клітці. – Де ти, Пік? – І бився крильцями об грати.

Андрійко раптом замислився.

– Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.

Та йому зробилося і страшно за чижика.

– А що як він не знає, куди летіти, і заблукає? А може, він розучився літати? Мамо, хай він прилітає до нас ночувати!

Мама всміхнулась і сказала:

– Може, й не розучився. Може, й не заблукає… Ти спробуй. Винеси на балкон клітку і відчини дверцята.

Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: “До побачення! Прилітай ночувати!”, – як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів зразу за той високий будинок, що на розі, а потім – через Ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як добре знав він цей шлях! Він летів і голосно кричав-співав:

– Де ви, мої дітки? Де моя дружина, де мій маленький Пік?

І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає.

– Пік! Пік! Синок! Невже це ти? – закричав тато-чижик.

Чижиха від здивування тільки тому не впала непритомною, що пташки

Взагалі ніколи в житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім закричала на весь ліс:

– Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!

– Мій тато повернувся! – кричав і стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав показувати всі свої витівки на гілочках ялини – і тато не сердився на нього, як чужі пташки, а був просто в захопленні.

– Наш тато повернувся! – закричали всі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як їхня мама.

– Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! – рипіла задоволено ялина.

І всі пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вітали щасливу родину і щиро хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху. Адже всім завжди хочеться взяти участь у радості сусіда А зозуля жалібно кувала:

– Ку-ку, ку-ку! Я сама на віку.

Їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чижиха покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чотири дочки і такий чудовий синок Пік.

Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього своїй родині. Та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів йому цю історію про Піка і його батьків. Адже цей дядько усе знав про пташок і про дітей і вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА – ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ – Оксана Іваненко
якою повинна бути людина твір роздум