Іван Манжура

Іван Манжура

(1851 – 1893)

Іван Манжура – одна з найпомітніших постатей в українській поезії останньої третини XIX ст. Творчість його цікава передусім створенням у ній відносно цілісного образу героя, не розщепленого за групами жанрів чи темами, – образу, що постав на матеріалі усієї (хай і не значної обсягом, але різноманітної) проблематики, заторкнутої поетом, явив її безпосереднє узагальнено – суб’єктне вираження. Примітної своєрідності характеристикам цих складників поетики автора надає його тяжіння до тем “земних”,

повсякденних, а також спроба художнього вияскравлення у них міфологічно – архетипної основи.

Іван Іванович Манжура народився 20 жовтня (1 листопада за н. ст.) 1851 року в Харкові в сім’ї дрібного чиновника. Рано втратив матір, згодом зазнав поневірянь із батьком, аж поки його долею не почала клопотатись тітка – дружина вченого О. Потебні, що мешкав і провадив діяльність у Харкові. У 1870 – 1872 роках

Манжура – вільний слухач Харківського ветеринарного інституту; був виключений звідти як “неблагонадійний” (таке саме формулювання супроводжувало ще раніше його виключення з гімназії), втративши право вступу

до іншого вищого навчального закладу. Відтоді Манжура мешкає в різних населених пунктах степового Півдня України (переважно живе він на Катеринославщині – то в самому губернському місті, то в поблизьких навколишніх селах), перебивається різними роботами. Постійні мандри зводять його з представниками різних верств, що дає йому змогу вести широку практичну діяльність фольклориста й етнографа (очевидно, Грунтовні теоретичні установки такої діяльності він здобув ще раніше, спілкуючись із О. Потебнею). 1876 р. Манжура як доброволець бере участь у російсько-турецькій війні; з місця бойових дій, що велись у Сербії, повертається пораненим. Серед його занять, що давали сякий – такий заробіток, на перший план виходить робота журналістська, зосереджена довкола місцевої катеринославської преси та поєднувана з науковими народознавчими подорожами в віддаленіші регіони.

На час поетичного дебюту в катеринославській газеті “Степь1′ всередині 1885 р. Манжура уже є фаховим, відомим в культурних і наукових колах фольклористом і етнографом. В листі пізнішої пори до свого старшого колеги, знаного більше у фольклористиці Росії, П. Шейна, Манжура зазначав, що “зайнявся збиранням” з 1871 р., при цьому предметом записів було “все: казки, прислів’я, повір’я, замовляння, словниковий матеріал” . В “Русской старине” 1878 – 1879 років друкувалися записані Манжурою на Слобожанщині легенди “Магнус, король шведский”, “Стеньки Разина сынок”, “Осада Смоленска”, “Взятие Хотина”. Трохи далі значну кількість фольклорно-етнографічних матеріалів Манжура друкує в “Киевской старине” (“Запорожское расхищение (две песни о том, кому достались запорожские земли)”, “Легенда и три песни о Семене Палее”, “Панщина в песнях и молитвах”, “Украинская гетера” та ін.). Записи, зроблені Манжурою, в більшому чи меншому обсязі увійшли в чотири фольклористичні збірники, до впорядкування й видання яких був причетний М. Драгоманов: “Исторические песни малорусского народа” (в 2-х томах, К., 1875, спільно з В. Антоновичем), “Малорусские народные предания и рассказы” (К., 1876), “Нові українські пісні про громадські справи” (Женева, 1881), “Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст.” (Ч. 1, розд. 1, 2, Женева, 1883, 1885). “… Особливо багато і все найвищої якості”, – кваліфікує М. Драгоманов матеріали, надіслані Манжурою ; пізніше про набутки Манжури – етнографа й фольклориста – пише, що це “найбільша робота у збиранні етнографічних матеріалів, що її будь-коли виконувала в Росії одна людина” .

За півтора десятка літ Манжура в пошуках зразків народної словесності здійснив численні мандрівки, переважно пішки сходивши Катеринославщину, Харківщину та Полтавщину. Також інтереси інших, суміжних наук та дослідів не ігнорувалися ним у цих мандрах: рідкісними, роздобутими Манжурою екземплярами рослин, комах (як-от метеликів та твердокрилих) поповнювались колекції його знайомих – учителів Катеринослава. Та й у кімнаті самого поета, ще коли він мав стале помешкання, як згадують очевидці, було тісно від різноманітних гербаріїв та опудал.

Із сумлінним і надзвичайно багатим збором матеріалу в парі йшли класифікація, зіставлення, узагальнення фольклорних явищ, стаючи предметом постійних роздумів цього подвижника науки й культури з далекої степової периферії. Один із близьких знайомих Манжури (а в певний період – добрий приятель) у своїх спогадах вимічає лаконічним штрихом одну, як видається, характерну рису тієї внутрішньої, духовної діяльності поета й фольклориста, що виявлялася уже як звичка, у щоденних розмовах: “… До суспільних питань він ставився доволі байдуже. Найбільш охоче він любив говорити про народні казки в різних варіантах” .

Із такими зацікавленнями й поглядами на громадсько-культурне й духовне життя Манжура, наближаючись уже до свого 34-річчя, виступає як поет. У першому ж номері новоствореної катеринославської газети “Степь”, яка виявилась органом вагомішим і тривкішим, ніж її попередниці у місцевій пресі (трималася газета півтора року), Манжура публікує вірш “Босяцька пісня”, згодом, ще до кінця 1885 року та у 1886 році – вірші “На пасіці”, “На шляху” (пізніша назва – “З заробітків”), “Лелії”, “26 лютого”, “Веснянка”, “Моїм судцям” (“Незвичайний”), “Нива” (“Дума”), тобто твори, в яких уже проглядає те істотне й характерне, що складає художню концепцію підготовлюваної ним поетичної збірки. Цілком прийнятною видається не раз висловлювана дослідниками літератури гадка, що, заявляючи себе також і в художньому слові, Манжура уже володів певним запасом зразків своєї поетичної творчості. Так, у листі до О. Потебні ще з січня 1885 р. він пише про намір найближчим часом закінчувати поему “Трьомсин-богатир”, за видрукування якої сподівався (сподіванки ці виявились марними) одержати гонорар від знайомого видавця. Цілком можливо, що його дебюту як поета передувала тривала попередня робота, безперечно, позначена (оскільки на неї проектувалася його власна критична думка як фахового фольклориста, філолога, взагалі науковця) винятково відповідальним ставленням до слова. Принаймні вже у першій групі віршів, друкованих Манжурою, немає слідів літературного учнівства, серед них – ті твори, яким пізніше випало стати хрестоматійними. (Природно, тут на згадку приходить ім’я ще одного українського поета В. Самійленка, котрий, розпочавши творчість у ще ранішому віці, практично ні в чому не виявив складнощів літературного зростання, а відразу спромігся на голосне й несхибне звучання слова.)

Прикметно, що в цій – таки газеті – “Степь” – і цього ж періоду Манжура виступає з рецензією на нарис “Очерк флоры г. Екатеринослава”, з низкою фольклорно-етнографічних записів (“Государы-ня широкая масленица”, “Приход весны”, “Купало”), іншими дописами. Готуючи першу поетичну книгу, Манжура так само активний на ділянці фольклористики, етнографії, навіть соціології й історії (приміром, здійснений Манжурою запис “Голодный год. Рассказ крестьянина” тощо). Помітним явищем тогочасної фольклористичної науки стала праця “Сказки, пословицы, поговорки и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях И. И. Манжурою”, видана як один з випусків “Сборника Харьковского историко-филологического общества” (1890). Ще раніше Манжуру було обрано дійсним членом цього товариства. 1891 року його обирають дійсним членом Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Про Манжуру як фольклориста й етнографа із захопленням відгукувались І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов, М. Янчук, П. Шейн, Ф. Колесса, зацікавлення його працями та матеріалами виявляли російський філолог О. Веселовський, чеський славіст ї. Полівка…

При всьому тому І. Манжура, мешканець то Катеринослава, то навколишніх сіл, мандрівник нерідко “сковородинського” зразка, провадив свою діяльність поза широкими літературними чи науковими колами. Певна річ, світилом на небосхилі світу його знайомих сяяло ім’я О. Потебні, тітчиного чоловіка, наставника Манжури в усіх інтелектуальних зацікавленнях; з ним велось жваве листування упродовж 80-х років. Були в поета епізодичні звернення до М. Сумцова, шкільного товариша. Але коло повсякденного спілкування Манжури складали місцеві журналісти, вчителі, дрібні поміщики, службовці – аматори народознавства, дописувачі “Екатеринославского листка”, “Степи”, “Екатеринославских губернских ведомостей”, серед них помітний слід у культурній царині залишив по собі лише Я. П. Новицькій.

На сторінках нечисленного листування Манжури, що зосталося, можна знайти імена ряду діячів української літератури, проте, скоріш усього, знайомство поета з їх творчістю не було системним. По виході збірки Манжура зав’язує листування із львівською “Зорею”, друкує там кілька своїх віршів, одержує окремі числа журналу. Очевидно, й те знання літературного процесу, яке міг він почерпнути із цих джерел, теж було далеке від повноти. І все ж загальне уявлення про стан українського письменства поет, безперечно, собі склав, побачивши місце й своєму власному художницькому підходу, і хоча й перебував у відчутному віддаленні від культурних центрів, зайнятий, фігурально кажучи, перемандровуванням “між Олексіївкою і Мануйлівкою” (села довкола тогочасного Катеринослава ), вів літературну діяльність, покладаючись на підвищене естетично-критичне самоусвідомлення й самобутній талант, що в поетичній творчості (як і у фольклористичній діяльності) дозволили йому не тільки бути цілком відповідним своєму часові, а й ряді моментів виявитися одним із новаторів.

Поетична збірка Манжури “Степові думи та співи” побачила світ у Петербурзі 1889 року. Збірка містила 34 ліричні вірші та баладу – поему “Ренегат”, а також кілька віршових гуморесок. В упорядкуванні творів цієї збірки та організації її видання діяльну допомогу поетові подав О. Потебня. На її вихід не зовсім прихильними рецензіями відгукнулися Б. Грінченко (в “Зорі”) та В. Горленко (в “Киевской старине”). Маючи авторитетну творчу підтримку Потебні та власне вивірене розуміння природи поезії, Манжура продовжує роботу. За кілька років до своєї смерті (помер 3 (15 за н. ст.) травня 1893 року) він встигає написати ще більше півсотні ліричних творів, де випробовує нові цікаві мотиви (зокрема пов’язані з міфологічними первнями), пробує з них укласти збірку, озаголовлену “Над Дніпром” (залишилася невиданою). Упродовж життя поет, переважно за народними мотивами, пише гуморески та дотепні віршові оповідання казкового типу (тут спадає на згадку в чомусь подібна творчість О. Бодянського, Є. Рудиковського, С. Руданського), з них також на 1888 р. укладено збірку (теж за життя не видана). У спадщині поета залишились більші обсягом поеми – “казки” “Трьомсин – богатир”, “Іван Голик” та “Казка про хитрого лисовина…”.

Зараховуючи до кращих зразків поезії Манжури кілька суто лірично-виражальних творів (хоча в загальному доробку їх чимало), слід зазначити, що цю групу складатимуть вірші, що в них лірична емоція здебільшого оперта на зображення якогось предмета, явища, ситуації, події. Мимоволі постає потреба порівняти в цьому плані поезію Манжури з поезією Я. Щоголева, котра також своєю вимовністю значною мірою завдячує елементу зображальному. Не кажучи вже про те, що загальний зміст доробку обох цих поетів відчутно відмінний (так, у Манжури відсутні романтичні козакофільські марення, що пронизують поезію Щоголева, не виявляє Манжура зацікавлення темою особистісного переживання плину часу, минання життя, неухильної руйнації тощо, до якої був схильний його старший колега), навіть на тій ділянці, на якій поети нібито близькі, зіставлення їхньої поетики виявляє чималу відмінність у підходах.

За всієї колоритності зображення, виявлення несподіваних деталей у змальованому предметі (“Будинок”, “Кравець”, “Пожега”, “Циган”) позицію Щоголева характеризує певна споглядальність, наявність хай і невеликої, а все-таки подеколи значущої дистанції між емоцією автора й тим світом, у якому перебуває предмет, що він його малює; ймовірно, цим уможливлено маніфестацію “демонічного” різновиду щоголівського гумору чи введення зображуваного явища у загальну “песимістичну” світоглядну концепцію (що, як зазначалося у відповідному розділі, зовсім не виключає ав-торського співпереживання та солідарності). Тим часом лірична емоція в поезії Манжури характеризується вочевидь більшою безпосередністю: автор немовби перебуває “всередині” зображуваного, його голос, по суті, зливається з прямодушним голосом персонажа, котрий тут фігурує (“Тілько на ранок поверне зоря, Сонце почне витикатись, Вже почина і сусіда моя, Бджілка свята, обзиватись. Вулики темні, трухляві кида, Світу шукає, простору, Ллється із вічок неначе вода, Лине високо угору…” – “Бджоли”).

У вмінні “перевтілення”, емоційного входження в ситуацію персонажа, зрештою, у його самоусвідомлення Манжура наближається до Т. Шевченка – автора цілої низки творів “рольової лірики” (пісень, у яких ведеться виклад переважно від імені скривдженої, нещасливої жінки). У плані ж контрасту досить порівняти ліричне проникнення автора у “бурлацький” мотив ряду віршів Манжури – та зображення персонажа у вірші “Старець” Щоголева, де персонаж заодно з автором оглядає себе комічним зором та виступає речником багатовікової (проте індивідуально вже дещо безликої) “філософії злидарства”.

З іншого боку, більш опосередкована, споглядальна позиція Щоголева, його, зрештою, естетський “декадентизм” (як не дивно, надбаний цим поетом, що був набагато старшим від Манжури!) дозволяють йому здійснити відрив від фабульного сюжету та силогістичного роздуму, сягнути автономності зображення, заявити самодостатність пейзажного опису. Манжура хоч і близько підходить до цього (“Ранок”, “Первий сніг”, “Первий дощик”), на зображення, які тримаються винятково силою емоційного захоплення, остаточно все-таки не зважується (водночас, слід сказати, Манжура у плані жанрово-стильовому також має свої здобутки: він іде далі від Щоголева, даючи кілька зразків ліричного викладу психологічно деталізованих, тонких вражень).

Зримістю зображення, якою Манжура володіє поряд із згадуваним вже поетом, зумовлена переконливість у відтворенні переживань мешканців степу; здебільшого йдеться про їхні турботи, острахи, злигодні (“На степу і у хаті”, “З заробітків”, “На добрій ниві”, “Гряд”, “Розкіш – доля” та ін.), загальне окреслення їх життєвого становища (“Старець”, “Старий музика”, “Босяцька пісня” та ін.), змалювання їхніх свят і вагомих подій (“Явдокії”, “Сорок святих”, “Жайворінки”). Само собою зрозуміло, що така риса письма є необхідною передумовою для роботи поета в жанрі гуморески (“Догадливий козак”, “Чабанове горе”, “Пан брехун”, “Нема правди в світі” тощо) та віршової казки.

Епічно-повістувальна установка переважає у вірші “Билиця”. Змальований там персонаж – скривджений подіями боротьби за землю зубожілий селянин, він же – недавній пошукувач правди, що мусив відсидіти в острозі, боронячи свої права. І цей герой, що має перед собою, як одну з можливостей, нагоду здобувати шматок хліба розбоєм (“… Схоче – піде в босяки, Чи під церкву із рукою, Чи північною добою За халяву колій: Стережися, багатій!”), і згаданий у творі конфлікт, що виник довкола захоплення степових угідь царськими службовцями, своєрідно перегукується з епізодами роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та І. Білика (що його Манжура, звичайно ж, не міг читати), нагадує також окремі віршові оповідання й поеми І. Франка, основу сюжетів яких складає суперечка пана та сільської громади. Звернення письменників, зокрема й авторів поетичних творів, до цих явищ, намагання дати їм осмислення у художньому слові виступає не тільки свідченням близькості національної літератури до інтересів простого люду, бачення ним світу (щодо Манжури, то для поета, при його побуті, це середовище було звичним і органічним), а й показником здатності літератури, зокрема й поезії, відтворювати найгостріші колізії суспільного життя через образ особистості, освоюючи при цьому багатоманіття мотивів, ракурсів зображення, емоційних відношень.

Манжура є саме тим поетом, творчість якого в цій темі постає не прісною констатацією соціальних реалій, а висловом емоційно багатих переживань персонажа та автора. Стосовно категорії творів, побудованих на цих засадах, не перебуває осторонь і згадувана вище “Билиця” (не може не привертати увагу, зокрема, відтінок гіркого гумору у викладі, композиційна вигадливість в організації оповідання, в якій представлено і спосіб життя персонажа, і його історію, й історію справи, за яку постраждав, нарешті, вміщення у фіналі твору нібито “втішного” факту виходу в’язнів з острога – з одночасним нагадуванням про безпідставність відбуття років неволі, за які так багато змінилося в житті героя…). Ще відчутнішою й розмаїтішою емоційною палітрою позначено вірші, присвячені клопітливому повсякденному побуту степовиків (“На степу і у хаті”, “Бджоли”, “На добрій ниві”, “Веснянка”), де поет вільний від обов’язковості подійної фабули.

Водночас доробок поета містить низку творів, у яких очевидним є домінування ліризму, при цьому зображальний елемент виконує тут винятково важливу функцію, сприяючи ліричному розкриттю теми, наприклад, у віршах “Чого здається: я б полинув…”, “Уві сні”, “До музи”. Також завдяки цьому елементу аргументовано, промовисто звучать роздуми поета над долею степу, розгорнутою в протязі від минулого до майбутнього, із згадкою окремих фактів історичного плану (“Степова дума”, “Степ”, “Теплого Олекси”).

У творчості Манжури загалом можна зазначити канонічні теми, образи, предмети, взяті у спадок від романтизму минулих десятиліть (у деяких творах – і від фольклорної пісенності). Водночас у творчості поета уже здійснюється прорив до предмета (явища) не передбачуваного, не кодифікованого попередньою традицією як “бажаний” для художнього осмислення. Так, у підготовлювану збірку “Над Дніпром” ним включено вірш “Сон”. Думка поета тут кружляє довкола явища, вихопленого зі стихії переживань, власне з підсвідомості: йдеться про дивне сновидіння, яке мав герой, тотожний авторові, – йому приснилася істота, як він зрозумів, його сестра, хоча сестри у нього зроду не було. Образ цього сну (в якому міститься чимало напрямних вказівок і для витлумачення способу життя поета, і для зрозуміння окремих художніх ідей його творчості, зокрема інтимної лірики), як і сам факт його, виступає головним предметом твору, джерелом відповіді героєм своїх вражень. Поет іще зближує цю дивну пригоду з більш знайомим (й поширеним в українській поезії) мотивом сирітства, а як можливу альтернативу “сестрі”, що наснилася, підшукує об’єкти тривіальніші, емблематичні (“любе личенько дівоче”, “товариська чесна річ, шумлява, смілива, як Січ”), однак незвичний предмет художнього переживання й осмислення (йдеться не про саме означення “сестри”, для поезії не рідкісне, а про всі ті психологічні обставини, в колі яких виникає цей образ) заявлено, автор виходить з ним на дорогу, що веде до фіксації поетичних імпресій, зрештою, до імпресіонізму як способу їх художнього культивування.

Особливістю поетики найоригінальніших творів Манжури є те, що предмет у них немовби оточений згущеною поетичною аурою, автор подає його у примноженні відтінків значення, подеколи робить його вузлом (осередком) хай споріднених, але все-таки різних поетичних тем. Йдеться про явище складніше й філігранніше, аніж пряма алегоризація (хоча й таке не чуже для Манжури, наприклад, у вірші “Лелії”). Маємо тут справу з ненав’язливо окресленою символізацією (не доведеною до меж якогось поняття чи ідеї), сполученою з міфологізмом. Такими виступають образи Дніпра та рік – його приток – у вірші “Теплого Олекси”. У творі воєдино злито й тему календарного періоду (весняне пробудження природи), і багату фантазією картину казково-міфологічних взаємин об’єктів, що складають місцевий ландшафт, і узагальнене осмислення становища рідного поетові степу. Змальовані поетом дрібні річки в час повені прагнуть бурхливих змін, вони нудьгують одноманітним місцевим життям і пориваються геть звідси, просячи Дніпра знести їх у далекий, невідомий їм край; Дніпру ж у цьому казковому діалозі надано іншу роль: він намагається вгамувати їх бажання, мовлячи про незабарний пишний розквіт весни на їхніх берегах, про музику косовиці, яка їх чекає згодом… Серед тих речей, які у річок-мандрівниць викликають докуку, фігурує і “німець”, теперішній господар степу. Поет надає твору виразного завершення, в останню фразу – звернення Дніпра до річок – переносячи згадану одіозну фігуру вже як промовисту деталь (“… Не знать чого треба Шукати ще кращого вам, Однакові скрізь – бо і сонце і небо, А німець вас стріне і там”).

Збагачення й “оживлення” предметного ряду поезії здійснюється Манжурою на основі багато в чому нової, як на той час, і при цьому відчутно “відкритої” позиції ліричного суб’єкта.

Зовнішні сигнали про це подає організація викладу в чималій групі поетичних творів Манжури довкола мовленнєвого “я”: “Гей, ти, степ широколаний, Мій килиме сріблотканий! Розпростерся ти широко, Що не скине орлє око Твоє займище безкрає!..” (“Степ”). Утім, навіть там, де відсутнє пряме заманіфестування “я” (а це твори переважно плану зображально-описового), очевидним є суб’єктивно – особистісний колорит словесного означування події, пригоди, ситуації, стану (“… Всміхнувся старенький, бандуру і зняв, Станове її коліну, Налагодив струни, Істиха приграв, Здалося, на цей час її він питав – Що грати, – неначе людину…” – “Кобзар”). Але, звичайно ж, заявити позицію ліричного суб’єкта – це не тільки прямо чи опосередковано вказати на його присутність, а передусім розгорнути характеристики цього суб’єкта в різних творах, зокрема в тих, де воно найбільш очікуване, – у групі творів ліричних.

З-поміж поетів свого часу (певна річ, тут не береться до уваги значно ширша й значно переконливіша робота І. Франка), Манжура вирізняється позбавленою велемудрих ускладнень, прямою й органічною відповіддю на проблему героя (розуміючи під останнім і ліричного героя, і наратора-повістувальних сюжетів, і персонажа твору). Манжура не зіслизає тут на безликі народнопісенні стилізації (як чимало сучасних йому поетів дрібнішого рангу), не закривається канонічними й специфічними жанрами та притаманними їх поетиці надто непроникними масками (як-от Л. Глібов, в україномовній поезії якого, поза байками й елегіями, залишається надто вузька ділянка для вибудови на ній такої відповіді), Манжура не надто підіграє, особливо в шарах творчості суто оригінальної, не перекладно-переспівної, конвенціональності громадянського образу “борця” (як це чинить О. Кониський та, щоправда, з конкретнішим виписанням внутрішнього світу героя в такого типу творах – М. Старицький), не підмінює відповіді на цю проблему злетом у всеузагальнення (на зразок споглядального умовно – трагічного “епікурейства” Я. Щоголева). Герой Манжури перебуває у співмірності із загальною проблематикою творчості поета: проблематика ця не надто широка, не є титаном і його герой, проте він (герой) прямо, не ховаючись, не пошукуючи можливості метаморфоз і самоперетворень, представляє цю проблематику, змальований таким, що згоден нести відповідальність за виокремлення тих емоційних аспектів і тих рішень, які в ній пропонує.

Герой поезії Манжури своїм постанням та послідовним обстоюванням своїх характеристик продовжує (певна річ, на власному, значно меншому за масштабом, рівні) традицію героя Шевченкової поезії періоду заслання. Герой Манжури також, як і Шевченків, не зведений на котурни, навіть не удостоєний не рідкісного на той час романтично-страдницького ореолу переслідуваного носія ідей “культуртрегерства” (як-от герої О. Кониського чи М. Вербицького), – він є звичайною, відповідною “земним” уявленням, людиною, – особистістю, увергнутою у проблеми повсякденності, зовні – та й значною мірою внутрішньо – збратаною із степовим простолюдом і близьким до нього інтелігентним середовищем. І лише причетність до глибших переживань і сприйнять, до заповідної сфери інтенсивного внутрішнього життя (практично не фіксованого у рисах зовнішніх), а відтак до творчості, до “пісні” (вірш “Під час, коли тяжке роздум’я…”) надає явищу цього героя додаткових смислових вимірів.

Привабливе зображення такого героя – і радше навіть не його самого, а зразка, що він його собі покладає, – подано в постаті того, хто, рівний своєму звичайному середовищу, “незримо мислоньками Ниву розуму оре. Хоч із небом він балака, Не цурається він нас…” (“Здравиця”).

І окремо виділені та названі образи ряду творів, і нарагор (внесок якого у цю “геройну” конструкцію, можливо, є найбільшим) – всі вони, як правило, убережені автором від ходульності, невмотивованої розчуленості чи екзальтованості (остання з названих рис явно заважає аналогічній спробі створення героя в поезії Ю. Федьковича, здійснюваній, щоправда, двома десятиліттями раніше). Людською звичайністю героя поезії Манжури зумовлено те, що його погляд униз (на простолюд) не є поглядом “інтелігента, який кається”, проте його погляд угору (на все те, що виступає уособленням засад світобудови, суспільного життя тощо), звичайно ж, далеко відступає від зразка Шевченкових викривально-знищувальних присудів.

Слід, утім, зазначити, що в своїй художній практиці поет не до кінця витримує окреслену позицію: ознак типовості й загальниковості, зрештою, тривіальності поезії Манжури загрожували надати його переклади та переспіви (а їх, як не дивно, в цього “степового мандрівника” нараховується чимало). Вони (“Різдвяна зірка” з Ф. Коппе, “Кобзар” з Р. Прутца, переспіви “Божевільний”, “Остання ніч” тощо) та інспіровані ними мотиви майже повністю перебувають поза колом тієї кращої частини ліричного доробку українського поета, якою мусить визначатися його своєрідність. У цілком певній культурній (більше того: громадсько-культурній) ситуації відповідного місця й часу поет з далекої степової периферії, для якого вихід на розмову з читачем залежав не тільки від нього самого, очевидно, мусив “віддавати данину” прийнятій фразеології доби: такими, напівпереробленими з чужого зразка творами поет, як видається, намагався встановити спільномову із загальним повівом, що панував (а в крайньому своєму вираженні ставав нав’язливою вимогою “общественного направлення”) у значній частині тогочасних поетичних явищ, притаманних багатьом літературам – і російській, і німецькій, і польській, не обійшовши також українську.

Герой Манжури, однак, не є з фаху “борцем”. Це переконливо і щиро розкриває один з його найбільш промовистих віршів особистісної тематики – “Уві сні”. Твір при цьому відчутно відбиває художні орієнтації поета на багате додатковими значеннями слово, на ритмічне розмаїття та ускладнений синтаксис перифрази. Заявления цього – уже в початкових рядках твору: “Тиняючись в світах усюди, Свої потомленії груди Я несподівано заніс У той куток глухий, таємний, Де Молох ще царює темний І досі власно…” У рідних краях героя зустріли немов “пророка”, немов того, хто має “ключі од вір’я їх душі”, заохоти додає йому довірливий і надихаючий жіночий погляд; він уже немовби готовий стати поводирем для них усіх, але – все виявилось лише сном, можливістю лише уявною (“… І стало радісно мені… Та шкода… це було вві сні”).

Герой міг шкодувати за роллю, яку, може, й бажав би осягнути, але яка йому непідвладна. Проте весь масив лірики Манжури промовляє, що ця роль – не в його природі. Він цікавий іншими гранями, не менш значними в перспективі загального поетичного розвитку.

Твори, де поет маніфестує самобутню позицію свого героя, навряд чи складають половину його ліричного доробку, до цієї позиції поет виборсується з-під загальникових перекладів і переспівів (де між першовзорів фігурують, крім уже вищеназваних, тексти російського поета Я. Полонського, німецького І. Лорма та ін.), з-під традиційних мотивів української та неукраїнської поезії. Проте твори саме цього гатунку не губляться серед усього, ним написаного, їх позначає відмітне поетичне звучання.

Культивовані романтизмом попередніх десятиліть мотиви самотності, відсутності відгуку близької душі тощо, які в попередників Манжури фігурували здебільшого як схема, Манжура переводить у план буденніший, увільняючи їх від зайвої гіперболізації й експресивного екстрему, замикаючи на реальний (у плані виокремлення хай, може, й підказаний літературною традицією) настрій. У віршовій медитації “Чого здається: я б полинув…” поет намагається пояснити один із психологічних станів героя: він бреде степами, та його манить ліс, – лоно дрімучої лісової природи нібито й має бути, як йому видається, заповідною для душі територією, проте твереза думка зрештою розвіює цю влізливу ілюзію (“… Бо й там, як гут, мені немає Давно вже рідної душі… Не ліс нудьгу ж мою розмає. І заспокоює у тиші?”).

Героєві, обтяженому почуттям, подібним до вже змальованого, немає розради і “між людей” (вірш “Під час коли тяжке роздум’я…”): у пошуках звільнення від нього герой, виведений у вірші Манжури, може сподіватись хіба що на “пісню” (читай: акт творчості): а чей якщо не йому самому, то бодай його “пісні” (відбитому у певний момент, звуженому образу його переживань) колись, може, “доведеться Десь стріти серце по собі”. Тобто, шукаючи хоч подобизни зближення з людьми взагалі, герой змушений констатувати, що відбувається воно не так часто і до того ж – у формі рідкісній, приступній (якщо говорити про “пісню”) не кожному, воно відстрочене в часі, вибіркове й опосередковане.

Поет тут фіксує реальний факт відчуження особистості (адже в такому зближенні присутня далеко не вся її конкретна повнота); не можна не вловити в цих творах автобіографічних ноток із його власного мистецького і позамистецького (чисто “людського”) досвіду. Однак із цього всього не висновується теза ні про винятковість героя (як це було б звичайним для типово романтичного світовідчуття), ні про обов’язковість такого відчуження для всього обширу людських стосунків.

Манжура (а з ним і герой) активно уникає таких міркувань і висновків, якими б відбиралася надія у тих, до кого вони звернуті. Герой не стає на романтичну позицію утвердження тотальності свого “смутку”, “нудьги”, “тяжкого роздум’я”, їх непозбутності. “Коли твою душу нудьга наполяже І ти прошукаєш утіхи дарма, Нехай вона (душа? – М. Б.) з серця ніколи не каже, Що ніби утіхи ніде вже нема…” – такими рядками розпочинається ще одна віршова медитація Манжури. Герой готовий тут до заперечення очевидності власного підсумку життя, до постулювання можливості пошукуваних “утіхи” та “любові” поза межами свого особистого досвіду, у житті когось іншого, у світі взагалі (“… Коли твоє серце любить перестане І зрадою тяжко укрите не раз, На його ти, брате, жаліючись рани, Не мисли, що й світ вже любові і згас…”). Окрім відкритості й задушевності, притаманних кращим (а саме – оригінальним) зразкам лірики Манжури, цей вірш позначає високий ступінь людинолюбної довірливості, у його роздумові звертає на себе увагу практично повна відсутність будь-якого егоїстичного засновку, що й робить і цей твір, і близьку до нього групу зразків поетичної творчості Манжури у плані донесення нетривіальних етико – світоглядних ідей одним із примітних явищ української поезії відповідного часу.

Комплекс цих ідей цікаво розкривають також вірші “Мати” (вміщений у збірці “Степові думи та співи”) й написаний, можливо, трохи пізніше “Діти”. Обидва твори є немов продовженням теми дитячої долі, розпочатої Шевченком, можна вчути навіть і окремі нотки турботливої Шевченкової інтонації. Так, поет замислюється над майбутнім дітей (“… І мислю я: а що у світі Зустріне їх? Чи добра путь, А чи недоля та безділля І не надія, а безвір’я Окута їх…”); особливу тривогу викликає непевний, проте визначальний (і ця думка поета суголосна сучасним йому антропологічним, фізіологічним позитивістським ученням) той період зросту дітей, “той смутний гарячий час, Як кров гвалтує, мислі бродять І над ду-шею верховодять Не розум сильний, а смутний, Хоча і чесні, дурні мрії…” Із своїми сподіванками на “силу й кріпость їх душі” поет звертається до Бога. Такий справді своєрідний і творчий розвиток Шевченкових мотивів, який явлено в частині поетичного набутку Манжури, виступав однією з найбільш цінних складових картини української поезії останньої чверті XIX ст. (звичайно ж, це явище не дає жодних підстав вести мову про якесь “епігонство” стосовно творчості Шевченка; зрештою, те поняття “епігонства”, під обгрунтування якого свого часу вперто вишукувався дослідниками матеріал з української поезії XIX ст., мало на увазі інші теми й мотиви, ніж ті, про які щойно мовилось).

У поезії Манжури під образ героя підпадає і образ наратора ліричних творів, іншими словами, не тільки суб’єкт медитативних роздумів, а й образ оповідача у творах, де відчутнішим є елемент зображальний та повістувальний. Оповідача цих творів (переважно “степової” теми, уміщених у збірці “Степові думи та співи”) із суб’єктом медитацій (названих вище віршів, таких як “Чого здається: я б полинув…”, “Під час, коли тяжке роздум’я…”, “Коли твою душу нудьга наполяже…” та ін.) об’єднує безперечна спільність загальних характеристик, при цьому вони продовжені й розгорнуті на матеріалі “зовнішньому”, збагаченому конкретними рисами життєдіяльності середовища.

Про особливості предметного “живописання” у поезії Манжури, зокрема й у творах ліричної домінанти, вже йшлося. Для характеристики оповідача (що ним тут виступає ліричний герой) не менш важливою є виявлена в цих творах його світоглядно-етична установка.

І у змісті ряду творів Манжури, й у самій їх структурі не можна не помітити риси, що її можна було б назвати тяжінням до певного “врівноваження” суперечностей у зображенні явища, зведення у своєрідному діалозі його відрадного та прикрого станів. Це видається суттєвою характеристикою поетового бачення світу.

Дві можливості перебігу подій, що стосуються хліборобської праці, заявлено у вірші “Дума” (“Коли над нивою моєю…”). З відрадної картини починає поет оповідь у вірші “На добрій ниві” (“… Гарне житце, помнож його Боже, Колос, немов перемитий, Щіткою густо ізвився пригоже, Божою ласкою ввитий…”), проте думка підказує спомин про “торішню недолю”, спричинену посухою (“сушею”), у віршеві також подану в розгорнутому зображенні. Ревно працює пасічник біля вуликів, леліючи мрію пригостити громаду медом, – але цього разу не такий “це задався годок”: знов же таки посуха спалила і гречку, і все, з чого бджола бере “поновку” (“На пасіці”). Втішніше спостереження – у вірші “Бджоли”, висловлені у високо-поетичних описах ранкової поведінки “бджілки святої” (уже цитовані раніше строфи); піднесеними інтонаціями й завершується твір, проте оповідач усе ж, по ходу оповіді (композиційно – у другій половині твору), не забув відмітити існування численних небезпек для “божої отари”, головна серед яких – “щури золоті” (існує примітка самого поета: “Невеличка птиця щурка золотистая”, як тілько виведе дітей, то більш нічим і не годується, як бджільми” ).

Виразно двочастинною є композиція вірша “Гряд”, із змалюванням багатої, майже готової для жнив ниви – у першій частині, та жорстокої стихії, що спустошила поля, знищила “трудівницьку надію” – у частині другій. Твір, крім цього, прикметний майстерним живописанням поета, яке, видається, усвідомлене ним як одна з естетичних мет. Розлога динаміка повістування, яка у свій ритм захоплює спочатку описи більш загальні, хоч і по-своєму виразні (“… Настигнуть ось скоро веселії жнива, Забрязкають в царині коси, і ляже додолу за нивою нива У довгі, буйнії покоси…”), у певний момент призупиняється, поет у більш диференційованому номінуванні виділяє побачені оком уважного спостерігача реалії дрібніші, з якими пов’язана кардинальна зміна ситуації, а саме – надхід грозової хмари, що обернеться градопадом (“… Та тілько, як кажуть, надія у Бозі, а лихо аж – ось у віконця, Погляньте он – геть устають по дорозі Скрізь вихори темні з-під сонця. Один поза одним несеться, кружляє, Повітря немов скам’яніло, І сонечко ясне промінням не грає, Мов з серця воно зчервоніло…”).

Посухам, іншим стихійним лихам, убожеству і злигодням вділена, можливо, вирішальна вага на терезах, якими вимірює поет зовнішні обставини побуту, трудової діяльності, взагалі змальовуваного життя.

Проте останнє слово, як правило, залишається за надією. У вірші “З заробітків” ватага заробітчан, що майже ні з чим простує додому, зустрічається із селянами, і ті й інші скаржаться на неврожай, на лиху долю, нічим одне одному вони зарадити не можуть, і все ж головним тут є сердечне співпереживання, саме явище людського спілкування (“… Пожурились небораки, Наче й легше сталось, Мов чужеє на їх горе Серце обізвалось…”). Подібна думка пульсує і у згадуваному вже вірші “Коли підчас тяжке роздум’я…”. Універсальним же омофором у цих сюжетах виступає ім’я Боже. У віршеві “Гряд”, ще перед фінальними рядками, звучить: “О Боже, пошли ти їм захист смиренний…”, продовжують цей ряд й інші вірші – “На пасіці”, “На степу і у хаті”, “На добрій ниві”, “Веснянка” (“Весняночка, панночка…”) – де звучить апеляція то до святих Зосими й Саватія, то до “матері святої”, то до самого Бога “милостивого” (“Ой зглянься на їх долю, Боже милостивий!”). Стосовно повсякденного побуту селян – степовиків найбільш повно цей мотив виражено у вірші “З охрестами” – змалюванні колективного ходу та спільної молитви; долучає до неї голос і сам оповідач: “… І тілько надія На Тебе ще гріє, Живить ще диханням своїм” .

Тенденція до замирення, до перетерпіння, зрештою, рух думки до сподіванки самої по собі (підстави й виправдання якої, видається, нічим не пояснені, а просто мисляться як існуючі), – все це відчутне в багатьох творах Манжури. Бувши грунтованою на потужній міметичній основі й, відтак, з неуникністю вимічаючи суперечності дійсності, зокрема й соціальні, поезія Манжури – за винятком невеликого числа творів, як-от “Нечесна”, “Декому”, “Билиця” – все-таки не посідає пріоритетних місць у дослідницькій установці (спрямованій на пояснення соціальних чи психобіологічних причин явища), не культивує викривально-критичний різновид пафосу, – й тільки нарочите виокремлення цих ознак з усієї художньої системи поета та перебільшення їх значення дозволяло дослідниками у 50 – 70-х роках XX ст. беззастережно відносити Манжуру ледь не до найщільніших репрезентантів критичного реалізму в українській поезії класичної доби.

Можна завважити, що лихо, яке спостигає чи то працю хлібороба, чи то “бурлаку” в його мандрах, чи то іншого, можливо, ближчого поетові, героя за невлаштованості його життя, – є немов якесь анонімне: так стається, так виходить… “Журиться тяжко і сам хлібороба: Виляже взимку без корму худоба… Хліба на ниві немає снопа, Так послужила фортуна сліпа” (“На степу і у хаті”). Навіть у творах, у яких відбито колізії суспільного життя (за винятком кількох, уже надуваних), – навіть і там в тому чи тому сенсі фігурує “фортуна сліпа”: причини становища не зовсім зрозумілі, про чинники чи про призвідців його мова не заходить. “Не хрещатим барвіночком, Не запашним Василечком Життя наше процвіло, – Лихе горе та бідонька, Мов гірка та лебідонька, Його змалку поросло”, – такими рядками розпочато вірш “До товариша”; у такій характеристиці життєвої “генези” не тільки не міститься її дослідження й з’ясування, але й не поставлено самої проблеми суспільної каузальності (що виглядає особливо промовистим при порівнянні цього та подібних йому віршів Манжури з Франковими полум’яними поетичними адресаціями – “Товаришам”, “Semper idem”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми” та ін.).

Переважна більшість поетичних творів Манжури не включають до обсягу своїх художніх завдань генералізацію суперечностей, унаочнення антагонізмів. Конфлікти, вимічені у них, немовби затиснуті углиб, притлумлені, не поєднані у вислові зі спопеляючою експресією, принаймні не експліковані тією мірою, що нагадували б Шевченкове: “… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати” . Йдеться наразі не про переваги Шевченкової (а також і Франкової, в цьому плані їй близької) поетики над поетикою Манжури, – лише про констатацію того очевидного, що Манжура – через певні причини – обирає тут шлях естетично й онтологічно інший: шлях погамування суперечностей, окреслення лише їх внутрішнього – не завжди ословленого, інколи виключно смислового – існування. Своєю концепцією й природою поетового мислення кожен із таких творів Манжури (серед них і ті, що позначені найбільшим “сумом”) фундаментується на уявленні, що життя так чи інак “приречене” на подальше тривання, якісь хай украй нужденні, але все-таки перспективи залишаються – як у персонажів, котрі будуть незрозумілим, неймовірним способом (за піклуванням “Бога милосердного”?) настроювати свій побут, так і у суб’єкта переживання й мовлення цих творів, котрий свідомо не допускає у свою поезію почуття катастрофізму чи, ближче до сучасного уявлення й слововжитку, “апокаліпсису”.

М. Сумцов засвідчує: “… У віршах Манжури Потебню привабила їх оригінальність, відсутність наслідувань, щирість одушевления, різноманітність образів і, головне, їх мужній стиль, такий рідкісний і винятковий у м’якій, жіночно-сентиментальній малоруській літературі” . Не погоджуючись із загальною характеристикою “малоруської літератури” в останньому вислові, варто все ж звернути увагу на ге “головне”, що О. Потебня знаходив у поезії Манжури. Видається,

Манжура протиставлений тут одному з тогочасних відгалужень української поезії, в якому явища, котрі мали справдешньо трагічні виміри у Шевченка, також у Франка, переведено у неструктуроване, розм’якле печалення, у “лямент”, у залякуючу безвідрадність. Обидва філологи під “мужнім стилем”, притаманним Манжурі, розуміли, ймовірно, той остаточно-вирішальний, субстанціальний для неї настрій спокою, визначеності й несуєтності у ставленні до світу, тієї впевненості, яка дає себе вчути в авторському голосі, формує загальний образ героя і змістом своїм має високу міру можливості долучення людини до невичерпності форм тривання буття.

Варте уваги, що по виході поетичної збірки поет найбільше зусиль вділив розробці теми життя, побуту й діяльності простолюду, взятих у найширшому їх значенні і розмічених, як ті чи ті важливі події, упродовж річного циклу згідно із колообігом природи. До таких віршів, як “Веснянка” (“Ой зв’язала дівчинонька рутвяний вінок…”), “З охрестами”, “Дівчача думка о Покрові”, що вміщені у збірці, поет в останні роки життя додає ще цілу групу творів, серед них “Різдвяна зірка” (переспів), “Перший сніг”, “Під Новий рік”, “Здравиця”, “Великдень”, “На Купала”, “Євдокії (1 Марта)”, “Сорок святих (9 Марта)”, “Жайворонки”, “Теплого Олекси”, “Перший дощик”, “Благовіщеня” (переспів), “Обжинки”. Є підстави вести мову про спробу своєрідної поетичної реставрації Манжурою міфологічного землеробського календаря (можна помітити, що у рукопису збірки “Над Дніпром”, яку готував, ці вірші навіть розташовані здебільшого у певному “календарному” порядку, починаючи від новорічно-різдвяних і закінчуючи обжинковими).

Для названих поетичних творів, що в сукупності відбивають святкувальний і трудовий (а в його єднанні з порами року, взагалі з при-родними процесами, а також із мотивами релігійної історії – й міфологічний) цикл, притаманне те саме хитання авторського судження про світ між численними прикрощами (приміром, відкинуте почуття дівчини заможним козаком у вірші “На Купала”) та переважними сталими світоглядними основами, вірою й сподіванкою у регенеративну снагу життя, що й більшості творів збірки “Степові думи та співи” (вже аналізованих вище). Видається, суть авторського погляду щодо цієї колізії висловлено у вірші “Під Новий рк”: так, “щастя”, яке пролітало над світом святкової ночі, найбільші свої дарунки сипало, звичайно, туди, “де веселі та утішні Чулись річі”, проте навіть і в ту хатину, “де натомість тілько сльози Із очей гіркі лились”, – воно й туди “гляне ніби крадькома, І дивись – хоч на хвилину Зла тіка відтіль пітьма”. Зворушливо змальовує поет побутові турботи й радощі селянської сім’ї у віршах “Євдокії”, “Сорок святих”, “Жайворонки” (останні два з названих тут віршів поєднані між собою сюжетно, поет відтворює народно-міфологічне уявлення, за яким ототожнюються “сорок святих” та сорок пирогів (“жайворонків”), що випікаються на честь свята; безперечно, присутні тут і конотації природного циклу).

Багатьом творам цієї календарно-обрядової групи притаманні кращі риси поетичного почерку поета: зримість зображення, мелодійність, проникливість суб’єктивного чуття. Світлі, життєрадісні, сказати б, “моцартівські” нотки звучать у вірші “Перший дощик”, у якому жанрово поєдналися пейзажна лірика, заклинання та гімн:

Хмаронька небо кругом обложила,

Вітер запав і не гра у гаю;

Падай же, падай ти, хлібові сила,

Дощику теплий на свіжу ріллю…

П’є – бо й жада тебе кожна рослина:

Травка нікчемна і жито святе,

П’є, немов матірні груди дитина,

П’є, та радіє, і буйно росте…

Манжура, як, можливо, ніхто інший серед українських поетів XIX ст., тими думками й почуттями, що нуртують у його ліриці, близький до кола переживань цілком певної соціально-територіальної спільноти, а саме – українського землероба – степовика. Включеність останнього у трудовий річний цикл, у діяльні тривоги й клопоти: сіяти, доглядати посіяне, сподіватись погоди, збирати врожай, зимувати, думати про новий господарський етап, – все це спрямовує його зацікавлення на зовнішнє, на предметне (що, звичайно ж, не суперечить глибині почуттів і роздумів), зрештою, здатне відводити від безплідної рефлексії, від дріб’язкової аутичної настроєності. Герой поезії Манжури чутливо вловлює ці турботи й інтереси, солідарний з ними, значною мірою із них виростає, чи не весь кругообіг світу набуває для нього ознак циклічного аграрного календаря. Також і пейзажі, змальовані в багатьох із творів цієї групи, становлять не просто екстер’єр переживань героя, – в них подеколи відбито відчуття рис живого організму, якоїсь, сказати б, рослино-тварино – землі, що виступає водночас і середовищем, і предметом, і самим змістом діяльності людини з українського Півдня. Думається, життєствердні уявлення поета (якщо виелімінувати з них суто релігійні засновки, також вагомі, і пошукувати іще обгрунтувань “земних”) наснажені передусім саме цими міфологічними первнями світобачення землеробських гуртів і племен.

Окрім лірики, поетичний набуток Манжури містить кілька творів текстово-об’ємніших жанрів. Збірка “Степові думи та співи” завершується поемою – баладою “Ренегат”, твором плану суто романтичного: факту зворушення душі приписується тут вирішальне значення у перебігові історичного епізоду. Зрадник (“недовірок”) Гасан, ватажок турецького війська, котрий був колись козаком, бере в облогу православне місто, але великодні дзвони, що назавтра у ньому залунали, чинять незвичайне із почуттями колишнього християнина: він “гірко рида та поклони склада”, врешті знімає облогу й зі своїм військом вертає назад. Мотив балади Манжури дещо нагадує пізніше написані поеми М. Вороного (“Євшан-зілля”) та І. Франка (“Ор і Сирчан”) – із дзеркально-оберненою розстановкою персонажів.

До творів, які поет не вважав можливим включити до складу збірок, належить ліричний цикл (за жанром близький до поеми) “Сум”. Маючи сюжет дещо штучний (хвилинне розчарування у служінні абстрактним ідеям, котре невдовзі долається), цикл цікавий розмаїттям ритмічних схем та з’ясуванням важливої проблеми: яка Україна дорога поетові (героєві)? Він стриманий в оцінці явищ її достославної історії (тут він, як, до речі, і у вірші “Декому”, близький до нігілізму “кулішівського” зразка), – лише в “духові народу” вбачає запоруку своїх надій.

Чимало зусиль вділив Манжура роботі над поемами – казками. Об’ємних творів цього жанру, до того ж таких, що виступають не простим віршованим записом з народних уст, а є підсумком значної оригінальної роботи митця, нараховується гри. Кожна з них належить до іншого казкового Гатунку.

Тривалі зацікавлення Манжури – фольклориста “богатирським” епосом різних народів, передусім східнослов’янського ареалу, позначилися на створенні поеми – казки “Трьомсин – богатир” (1885). Тут поет сягає найдавніших шарів казкових мотивів, що включають чудесні перетворення, боротьбу героя – богатиря із почварою – драконом тощо.

Герой, хоч і царський син, але своїми поглядами й поведінкою близький простолюдному середовищу, дотепний розумом, по-своєму справедливий, здобуває перемоги й у казці “Іван Голик” (1886).

Існування в доробку Манжури поеми “Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли” (написана у 1886-1888 роках), безперечно, вимагає порівняння її з казкою І. Франка “Лис Микита” (1890). Обидва твори постали з подібних джерел – мандрівних міжнародних сюжетів з царини “тваринного епосу”, найяскравішу обробку яким дав свого часу Й. В. Ге-ге в поемі “Райнеке-Фукс” (яка є перекладом на новішу німецьку мову поеми Генріха фон Алькмара з XV ст.). Манжура більш залежний від твору видатного німецького поета (перших шість пісень якого із дванадцяти переспівав), хоча й він, як і ще більшою мірою Франко, брав до уваги місцеві фольклорні варіації відомих сюжетів, будував виклад твору із залученням етнонаціональних деталей і под-робиць у характеристиках персонажів та обставинах дії.

У центрі кожного з творів – за жанром вони казки – образ гіперболізовано діяльного персонажа (Лиса, Лисовина), авантюристичного у своїх вчинках, неперебірливого у засобах. Лис тут кривдить багатьох мешканців звіриної держави, дурить недотепного Царя звірів і при цьому щоразу виходить неушкодженим з чергової пригоди. Виклад цього сюжету не може не бути гумористичним, при цьому у Франка гумор не тільки відчутніший (зрештою, виведений на поверхню тексту), а й відіграє більшу роль у конституюванні задуму твору: основна увага зосереджена тут на Лисові Микиті, переважає бачення подій очима саме цього невтомного зухвальця й дурисвіта, читач стає свідком спонтанного зародження його ризикованих відчайдушних проектів, у яких він виходить переможцем, усіх своїх супротивників і опонентів полишаючи ні з чим. У поемі Франка Микита – не просто хитрий лис (з рисою, якою наділила цю тварину фантазія багатьох народів), він виступає веселим, дотепним, життєрадісним уособленням діяча, протагоніста, наразі увільненого від якихось моральних обов’язків. У цій фантазійній умовній іпостасі він переростає рамки відповідного сюжету, постає як сміливий, не без зухвалого виклику, гравець із випадком, котрий готовий все поставити на кін, зрештою, як гравець із долею (якщо це слово доречно вжити до цього ряду персонажів), котрому – саме завдяки його дотепності й сміливості – неймовірно щастить.

Поема Манжури такого виключного зосередження на постаті основного персонажа позбавлена. Як не дивно, її стилізовано – старовинний заголовок (“… про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли”) доволі точно відбиває зміст твору, особливості його викладу. Головною темою для поета є не герой, узятий у незвичайності своїх рис, а ланцюг подій, що в них “хитрий Лисовин” бере участь. Поет послідовно, приділяючи належну увагу багатьом іншим персонажам, викладає сюжет (основа якого – пізвання Лисовина до суду – прокреслена твердіше, ніж у вільно-кумулятивному вихорі сюжету казки Франка). Можливо, у Манжури героєві суто номінативно вділено обсягу тексту не менше, ніж у Франковому творі, проте розлогий, справді епічний, сказати б, “гомерівський” виклад “Казки про хитрого Лисовина”, здійснений хай не гекзаметром, а 4-стопним дактилем, сковує мобільність характеристик героя (можливу у Франка), більше створюючи враження саморозвитку дії, заданості її неухильного розгортання. Безперечно, і творові Манжури притаманний гумор, інколи явлений безпосередньо, більше – у підтексті, однак його вияви також підпорядковані ритмові епічного повістування, яке постійно змушує автора до зовнішнього зображення (приміром, у картині суду: “… Стілько зібралось усякого звіру, Птиці злетілось, що й ліку не мало, На Лисовина усе те напало, Кожне волало тут: “Смерть бузувіру!” Ось у палати царські полізли… Враз, мов ті бульби в жаркім казанові, Позви усякі, малі і здорові, Над Лисовином, мов хмара, нависли. Лис не робіє ж, на те не турає, Річчю усіх, мов голицею, чисте, Скрізь він виходить і правий, і чистий, Ловко усім забузан забиває…”).

Зазначена різниця у функціональному значенні заголовного образу та в особливостях присутності гумору позначається і на самому художньому смислі творів: у Франка казка переростає у метафізику демонічно-дотепного авантюризму (і відтак збагачує однією з незвичайних, але істотних рис Франкову творчість загалом), у Манжури – підсилена окремими “викриттями” дрібних чи більших лиходійств ледь не всіх опонентів Лисовина, спроможна створювати враження дещо похмурої картини загальної “корумпованості” степового й лісового звірячого співтовариства, у якому Лисовин виділяється завдяки тому, що хитріший і пронозливіший за всіх інших, також не безгрішних.

Водночас варто зазначити, що знайдений Манжурою спосіб викладу дозволяє поетові змалювати чимало цікавих, колоритних, предметно зримих картин (одна з них, наприклад, в епізоді з Ведмедем, що, піддурений обіцянками меду, втрапляє у розколину колоди, та, побудивши мешканців оселі, намагається скоріш увільнитись: “Чув наш сердега і гвалт той, і галас, Острах смертельний окутав тімаху, Щиро напнувсь він чимдуж та із страху Видер хоч пику. Аж горе! Досталось Шкуру і здерти по самії вуха. Господи, кров залила йому очі, Випручить лапи ж – не має вже мочі: Рветься, сердешний, колодою буха…”), а ритміко – метричний малюнок (що нагадує відповідні експерименти далеко пізнішого часу, зокрема поезії А. Малишка), синтаксично складний, сповнений анжамбеманами, неодноразовими виходами не лише поза межі рядка, а й поза межі строф, щільно сплітає повістування в одне стильове ціле і не може не розглядатись як істотне збагачення версифікаційної практики поета.

Поезії Манжури притаманне багатство не лише метрико – інтонаційне (не залишився не апробованим поетом жоден із п’яти силабо-тонічних віршових розмірів, причому у численних варіаціях із різною кількістю стоп), що, в цьому аспекті, наближує роботу Манжури, разом із дещо пізнішими експериментами П. Грабовського, до широкої віршової палітри І. Франка. Певним багатством відзначається й жанрова система поета, у якій можна віднайти як зразки найбільш сучасної для нього лірики, так і реанімовані ним жанри народної поезії (наприклад, врочиста величальна пісня “Обжинки” тощо). А беручи до уваги стильові варіації поетичного письма Манжури (із помітними відмінностями між ними), а також пошуки автора у художній образності, варто констатувати беззаперечне розмаїття, що є істотною рисою творчості поета і робить її яскравим явищем української поезії XIX століття.

Контрольні запитання й завдання

Чи мала наукова (фольклорно-етнографічна) діяльність Манжури вплив на вироблення його естетичних поглядів як поета? Чи позначилась вона на змісті його поетичної творчості? З іншого боку – чи обмежувався цей зміст фольклорно-етнографічними зацікавленнями?

Чи має ознаки новаторства образ героя, створений у ліриці Манжури? У творах якої тематики й проблематики найсильніше відкарбувався його індивідуально-суб’єктивний погляд на світ? Як це може характеризувати розвиток української поезії цього періоду?

Чи погоджуєтесь ви з міркуванням про активну присутність життєдіяльного настрою у поезії Манжури – попри змалювання нещасть, життєвих невдач, убозтва? Знайдіть потвердження цій думці в інших творах, не розглядуваних детально у розділі.

Проаналізуйте вірш Манжури “Ранком” (у деяких виданнях: “Над озером” (“Ранній вітрець повінув ось од моря…”). Спробуйте визначити його жанр, віршовий розмір. Зверніть увагу на наявність розгорнутого паралелізму (які об’єкти тут зіставлені?), на художні подробиці, на відповідність ритму та пейзажного малюнка.

Чи має підстави думка, нібито під кінець XIX ст. творчо вичерпує себе зв’язок митця із народним середовищем, із народним світоглядом? Які супротивні цьому аргументи подає поезія Манжури?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Іван Манжура


малюнок до вірша слухала лисичка солов'я
Іван Манжура