Іван Багряний

Звернення двадцятирічного автора поеми “Аве Марія” до /читача можна було б вважати бравадою початківця, який нарочито демонструє незалежність мислення і своєї позиції і тим самим привертає до себе увагу. Можна було б, якби це не був 1929 p., коли розпочалися арешти української інтелігенції і готувався показовий процес над членами так званої Спілки визволення України. У такі небезпечні часи [І. Багряний видає власним коштом (видавництво “САМ”) у Богом забутій Охтирці поему, у вступі до якої він розгортає причини своєї відмови од високого

ймення поета: “Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стале визначати: – (хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар)

Такі звинувачення на адресу “хижих і пролазливих” земляків своїх, які,

Родившись з крилами, не вчилися літати,

Родившись гордими – навчились плазувати..,

Не могли залишитися безкарними. Цензура ухвалює конфіскувати цю книжечку (обсягом 106 сторінок, тиражем 1200 прим.), але вона майже вся встигла розійтися. І хай ця лірична поема, “виконана”

у пісенному ключі, не відзначалася мистецькою довершеністю форми, за своїм змістом І емоційною напругою не могла не схвилювати.

Саме про земляків своїх, з якими він, дев’ятнадцятилітній студент Київського художнього інституту, знайомиться, особливо після першої публікації в журналі “Глобус” поезії “В місто” (1926), так різко висловився емоційно чутливий і безкомпромісний І. Багряний. А кого саме він мав на увазі, годі сьогодні докопуватися. Та, безперечно, не тих літераторів, про яких пізніше згадає в своїй біографії: “Організаційно належав до літературної організації МАРС, що. була організацією так званих “попутників”, куди входили найвидатніші письменники-“попутники” того часу В. Під-могильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка.

Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів в Україні кінця 20-х років, таких як Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, М. Яловий, Христовий, Досвітній тощо” ‘.

Про себе І. Багряний писав: “Як письменник і поет, належав до так званих “попутників”, тобто письменників “непролетарських” щодо ідеології”.

Безперечно, світоглядні позиції Багряного-поета мають свою, так би мовити, біографічну генеалогію. Народився Іван Лозов’яга (справжнє прізвище) 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині муляра Павла Лозов’яги, якому згодом і присвятив збірку поезій “В поті чола”. Навчався у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій початковій школі, а з 1926 р.- у технічній школі слюсарного ремесла, яку полишив задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі. І хоча потяг до малярства був у нього органічним, все ж таки по закінченні цієї школи вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною – кликала поезія, мистецтво, пережите, побачене, переосмислене “вимагало” нового – мистецького – вираження. А побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 р. чекісти познущалися над його дядьком і92-річним дідом на пасіці – кололи багнетами, стріляли з револьверів. їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька вислали на Соловки, звідки він і не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство визрівало в душі, і поет шукав підтримки як серед інтелігенції, так і серед селян, до яких він тягнувся співчутливим серцем і помислом. У присвяті до поеми “Аве Марія” з’являється таке звернення: “Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор”.

Емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, “заправлена” їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонансувала з темами і ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах “Життя й революція”, “Червоний шлях”, “Глобус”, “Всесвіт”, “Гарт”, “Плужанин”, “Кіно”, в збірці “До меж заказаних”, у поемі “Аве Марія”, і “порнографічний натуралізм”, і “слинявий сентименталізм”, і “містичне самозабуття”… Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках “Літературної газети” (під псевдонімом К. Потапиук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: “На нашу думку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркульсько-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитичного індивідуалізму”.

/Та* молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. Можливо, тому такі “оцінки” не мали нічого спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний апарат тогочасної цензури домінував на сторінках газет і журналів..: Безсумнівне одне: І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати. Написаний 1928 р. роман у віршах “Скелька” друкує в 1930 р. харківське видавництво “Книгоспілка”.

Село Скелька по сусідству з його рідним Куземиним. І. Багряний не раз бував у ньому, бачив гору, на якій колись гордо височів чоловічий монастир Куземинська Покрова, чув про те, що в околицях Скельки існувало давньоукраїнське поселення ОСИ ст., а головне – наслухався переказів та легенд про монастир – цей таємничий прихисток душі, який після захоплення самодержавною Росією Лівобережної України і поразки під Полтавою окупували московські ченці та учинили жорстокий визиск місцевого населення. Нащадки запорозьких козаків, селяни-повстанці спалили чоловічий монастир, вибухнувши справедливим гнівом супроти національного поневолення України.

Написаний у батьківській хаті в Охтирці, прочитаний своїм друзям та студентам Охтирського педтехнікуму, заземлений в історичні та побутові реалії доби, твір став помітним явищем в українській літературі початку 30-х років. Це тривало недовго. Якщо одеський часопис “Металеві дні” (1931. № 5) захоплювався “бездоганною єдністю, витонченою врівноваженістю форми і змісту, емоційною насиченістю образів, динамічним, всебічним, не спрощено одноманітним відображенням психіки героїв”, “високою культурою мови й віршованих розмірів, багатством свіжих, далеких від трафарету образів, цікавою композицією”, то в культпропі ЦК КП(б)У грунтовно готувався ідеологічний вирок і поетові, і його творчості. “Куркульським шляхом” – вже сама назва статті О. Правдюка (Критика. 1931. № 10) свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного автора. “Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким”,- отже, не “перебудувався”, не осудив ні власних націоналістичних тенденцій в освітленні минулого, ні буржуазної романтики в своїх творах… А якими закликами, яким пафосом наповнив роман “Скелька”? Взяти хоча б останні рядки твору:

Десь там –

В чаду і гаморі –

Я чую скрип і рев,

Я чую стогін ранньою зорею…

То, гей, з потугами, руйнуючи старе,

Наш корабель крутий зворот бере

І мерехтять під сонцем реї.

Під сонцем реї!…

Галас… Грім і бій…

Гримлять нам молоти – фанфари перемоги.

Нам не просить,

Нам не молить ні в кого –

Тримайсь. Тягни!

До сонця! Д’горі! Д’горі, краю мій!

До сонця, до свободи, до музичного злиття у величну симфонію космосу дивовижної “колиски людства” – Землі, на якій маленькою цяткою постає перед зором українського хлопчика його Україна, до гармонійної єдності усіх п’ятьох материків – таким настроєм-пориванням пройнята й поема-симфонія І. Багряного “Золотий бумеранг”.

Та цей оптимістичний гімн людині й усій планеті написаний уже у харківській тюрмі під час слідства у 1932 р. Після статті “Куркульським шляхом” його твори вилучають із бібліотек і книжкових крамниць, а через вісім місяців у Харкові на вулиці заарештовують у присутності його колег Валер’яна Поліщука і Олекси Слісаренка. Звісно, вилучають всі рукописи. Г. Костюк, який дружив з І. Багряним, у статтях про життя і творчість поета згадує про такі його твори: “Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного”: поема “Гутенберг”, яку не дозволили до друку, сатирична епопея “Комета”, частини поеми “Ульріх фон Гутен”, поезії, які не дозволила цензура видати в підготовленій до друку збірці “В поті чола”, поема “Вандея”, уривки з поеми “Меченосці”, поезії “Собачий бенкет”, “Тінь”, сатирична поема “Батіг”… Усі ці твори були написані протягом 1927- 1931 pp., частина з них з’являлася в періодиці.

Багато “білих плям” залишилося ще відкрити в життєвій і творчій біографії поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадського і політичного діяча. Допомогти в цьому, очевидно, міг би той же невтомний Г. Костюк, якому письменник передав на збереження частину своїх рукописів ще у Львові 1944 р. Наче передчував, що його другові з ренесансних двадцятих доведеться вголос жалкувати за ним і писати, що українська література втратила “в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, поета самобутнього образно-мистецького бачення світу”.

Критик визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху І. Багряного: 1926-1932- початок літературного шляху до першого арешту; 1932-1940- період ув’язнень і концтаборів; 1941 -1945- період другої світової війни й окупації України; 1945-1963- повоєнна доба і еміграція. Про період арештів, ув’язнень, концтаборів, утеч згадує сам письменник, бо і навколо цих драматичних подій нагромадилися легенди: “У 1932 році був заарештований за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці й ув’язнений в Харківській “внутрішній тюрмі” ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув’язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборах так званого БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 році втік. Був повторно заарештований на початку 1938 року й сидів у Харківській в’язниці УГБ – НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 році восени під нагляд в зв’язку з тяжкою хворобою легенів, а головне, згідно формуляру тимчасового звільнення “за недостатністю матеріалів для повторного засудження”. Умовне звільнення було обмежене місцем перебування, з якого не мав права виїхати,- це м. Охтирка, де й застала мене війна. До війни кілька місяців працював у Охтирському театрі декоратором. Після початку війни перебував на фронті як “народний ополченець” і залишився в німецькому підпіллі. За німців працював редактором української газети “Голос Охтирщини”. У 1942 р. мав бути розстріляний, згідно німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався…”.

За кожним цим фактом – невимовні переживання, які органічно “вжилися” в драматичні долі героїв його творів. Перший розділ роману “Тигролови” (1944) закінчується лаконічним реченням: “Тим часом по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: “Юнак -25 літ, русявий, атлет, авіятор тчк… Суджений на 25 років тчк… На ймення – Григорій Многогрішний”.

На Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клин, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців – “дітей іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря” – велетенський двоокий циклоп.

Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів – світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори – “у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу”.

Герой роману “Тигролови” Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного – людини і художника – це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману й вибудована на “полюванні” майора НКВС Медвина – цього новітнього тигролова – за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання… Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Згодом у романі “Сад Гетсиманський” (1950) письменник наголосить: “Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибирати першу для доведення прикладом”.

І. Багряний на доказ правомірності “першої тези” знову кидає людину у вогненну пащу диявола, “обираючи” для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів старого, вже померлого Якова Чумака, який ніби “супроводжує” і духовно підтримує свого наймолодшого Андрія лабіринтами внутрішньої тюрми НКВД, у якій він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі “Дантові кола” тортур, нічних допитів, образ, знущань, провокацій…

Дух мемуарності, документальної вірогідності описаних подій, напевне, відіграв значну роль у тому, що роман “Сад Гетсиманський”, як і “Тигролови”, як і публіцистичний лист-пояснення І. Багряного “Чому я не хочу вертатись до СССР?”, були перекладені на англійську, німецьку, французьку, італійську мови. Бо це був, по суті, перший у світовій літературі художній твір про дійсний стан речей у “шостій частині світу” – країні тюрем НКВС, концтаборів, етапів, допитів, провокацій… Європейська критика, зокрема член французької Академії Гонкурів Андре Біллі та В. Вольмен, на сторінках “Ле Фігаро літтерер” (1961. 13 трав.) і тижневика “Ле нувель літтерер” (1961. 8 черв.) відзначали емоційно пружний, експресивний, поетичний стиль Багряного-гуманіста.

На порозі свого передчасного згасання від хвороби вимореного серця і розшматованих туберкульозом легень письменник намагатиметься завершити роман “Людина, яка біжить над прірвою” (1948-1949). У вступному слові “Невгасна віра в людину” до редагованого ним видання цього твору Василь Гришко обгрунтує домінуючу тему-ідею доробку І. Багряного – “тріумфу людської гідності на іспиті людини в межовій ситуації боротьби й страждань серед нелюдськості підневільної дійсності”, а всі його романи – “це твори про позитивного героя в негативній дійсності, про героя в справжньому розумінні героїчного, як велично-людського протиставлення силам пануючого зла”.

Людиною, яка біжить над прірвою, йде “по лінії найбільшого опору”, в цьому романі виступає молодий українець Максим Колай, який у воєнний 1943 р. опиняється між життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома воюючими арміями. |1Ді фронти – фашистський і радянський – мовби сталеві лещата захоплюють у своє немилосердно стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії, намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється, зривається силою своєї віри в незнищенність свого маленького, але власного “Я” і перемагає, бо вірить у витворений нею кодекс людського життя на землі: “Я буду вмирати, та поки маю дихання.., я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому загадувати, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…”

У письменника-в’язня сталінських концтаборів по війні єдиний шлях – еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різного роду переміщених осіб, а І. Багряний разом зі своїми колегами створює восени 1945 р. літературно-мистецьке об’єднання українських еміграційних письменників – Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об’єднання українських письменників “Слово” з центром у Нью-Йорку.

Розпочинається активна публіцистична діяльність Багряного – політичного діяча. У повоєнні місяці він пише памфлет “Чому я не хочу вертатись до СССР?”, з яким звертається до європейської громадськості: “Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм в СРСР, є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові – на мові червоного московського фашизму – “місцевим націоналізмом”.

У 1948 р. письменник засновує Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), газету “Українські вісті”, багаторічним редактором якої він був; обирається головою Української Національної ради, пізніше – віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за “демократичну, незалежну українську державу”.

Та найбільшу цінність становлять у творчому доробку І. Багряного його художні твори – повість “Маруся Богуславка” (перша частина задуманої трилогії “Буйний вітер”); повість-вертеп “Морітурі” (1947); повість “Розгром” (1948), присвячена пам’яті поета Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; комедія “Генерал” (1948), повість “Огненне коло” (1953); віршований памфлет “Антон Біда – герой труда” (1956) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. Особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 р. Було йому 56 років.

І там, в еміграції, письменник не знав спокою: його переслідували “свої”, провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української Революційної Демократичної партії. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні тут, у Радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу митця, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося. У вересні 1961 р. він писав Григорієві Костюку: “Стільки задумів лежить нездійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! – з дірявими легенями! І з такою несамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність…”