Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”

Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”

Ім’я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась прокрустове ложе літератури того часу.

Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним. Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський

і світовий рівень.

Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема “Євшан-зілля”, яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови – ось основний ідейний зміст поеми. Її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту. У Києві живе в неволі син половецького хана.

У полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив

при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі. Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. “А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля”, – сказав хан. Гудець знайшов хлопця.

Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі. І тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля. Рідний степ – широкий, вільний Раптом став перед очима, з ним І батенько нещасний!!!

Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака. Краше в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій У славі й шані пробувати! – злітають з його уст слова, і він, “оминаючи сторожу”, крадькома простує “в рідний степ, у край всемилий”, бо найдорожче для людини – її рідна земля і воля. Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька.

З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми: Україно, мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?

Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись “співали-віщували заповіти благородні”. Ось чому тепер “манівцями блукаємо без дороги”. І поет справедливо ставить запитання: Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, – Що на певний шлях направить, – Шлях у край свій повороту!




Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”


у якій країні виник декаданс
Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”