Інтимна лірика поета Степана Руданського
Любов – це внутрішній світ, який окрилює людину. Багато ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб описати це високе почуття, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, рідної дитини. Підносив це почуття і Степан Руданський, хоча і дало воно йому не радість і щастя, а сум і горе. Після семінарії він повинен був обирати: кохана дівчина і попівська ряса чи академія і наука?
Руданський вибрав друге і поїхав. А удовина донька Марійка, яка любила палко, до нестями, не дочекалася. Не раз згадував вечорами поет своє кохання:
Повій, вітре,
Вважаю, що кохання – це Божий дар. І треба з радістю приймати це почуття, навіть якщо воно без взаємності, тому і звертається ліричний герой “Пісні” до вітру, просить повіяти “тишком-нишком над рум’яним білим личком”:
Як спить мила, не збудилась, Згадай того, з ким любилась, З ким любилась і кохалась, І кохати присягалась…
Душа рветься за вітром, серце болить і тужить, бо передчуває лихі вісті:
Вітер віє, вітер віє, Серце тужить, серце мліє, Вітер віє, не вертає, Серце з жалю розпукає.
І все ж, я думаю, поет вдячний тій далекій дівчині за те, що подарувала миті кохання, примусила серце частіше битися, навчила бачити прекрасне і відчувати красу. Скільки б часу не пройшло, а згадуватиме він її з теплотою, вдячністю, з любов’ю.
Інтимна лірика поета Степана Руданського
сочинение о бабочке
Інтимна лірика поета Степана Руданського