Індивідуалістична свідомість і “жахливі серця” у поетиці Пушкіна

Живучи в суспільстві, побудованому на експлуатації людини людиною, Пушкін не могла не зауважувати пороків цього суспільства. Гроші для людей ставали головною цінністю в житті, мірилом життя, заздрість запросто могла підняти руку на дружбу, миром правили обман, зрадництво й властолюбство. Сучасне століття нагадує Пушкіну демонський танець, бесівське крутіння.

Його душа неспокійна: поета позбавляють творчої незалежності, його сильно обтяжує й гнітить образливу неуважність читачів, байдужість публіки.

Від усього цього лірикові Пушкіна

починають наповнювати трагедійні мотиви, а його героям стають властиві індивідуалістична свідомість і “жахливі серця”. Так виник цикл трагедійних добутків за назвою “Маленькі трагедії”.

Напружений драматизм тривожних переживань героїв – властолюбства й скнарості, честолюбства й заздрості – визначають центральну тему “Маленьких трагедій”: трагічна доля особистості, що жадає самоствердження за всяку ціну. Неприборкане прагнення на щастя, до завоювання свого місця під сонцем, твердження своєї переваги й винятковості, зведення своїх особистих бажань у культ, у єдину й неминущу цінність

– от що становить драматичну основу невеликих, але винятково змістовних добутків.

Герої цих трагедій ідеалізують свій мир і себе, вони переконані у своєму героїчному призначенні. Але ця віра у власну винятковість вступає в конфлікт із реальним миром, перейнятому такими ж індивідуалістичними настроями, що неминуче тягне героїв до загибелі. Лише деякі з них відкидають себелюбні життєві принципи, але і їх безжалісний “жахливе століття” втягує в круговорот небезпек, тривоги, загибелі

Об’єктивний конфлікт, що полягає у ворожому індивідуалістичній свідомості героїв миропорядке, збільшується суб’єктивним – внутрішніми протиріччями, щиросердечним надламом, боротьбою – ідеї-страсті із традиційними моральними заборонами. Напруженість і внутрішній драматизм трагедій визначають рішучі вчинки героїв, прикордонний щиросердечний стан персонажів, коли вирішується питання життя й смерті. Внутрішній драматизм пронизує всю атмосферу “Маленьких трагедій”, де впрямую зіштовхується непорівнянне: скнарість і лицарство, прямодушність і підступництво. Батько кидає виклик синові, і той його приймає з радістю, як тигреня легкий видобуток. Друг убиває друга, піддавшись позиву ураженого марнославства.

Страшна внутрішня боротьба роздирає душі героїв. Пушкіна досліджує щиросердечний стан героїв у момент вибору ними шляхи, всі персонажі трагедій стоять на грані життя й смерті. Обставини, у які поставлені діючі особи, напружені до межі

Кожний образ, кожна деталь, кожна репліка ясні й певні, і всі вони різко контрастують між собою. От як говорить Альбер в “Скупому лицарі”, звертаючись до лихваря:

А, приятель!

Проклятий жид, поважний Соломон,

Мабуть-Ка сюди…

У цих словах – і гострий нестаток у грошах, і презирство до низького по походженню людині. В “Моцарте й Сальери” сліпий скрипаль, не знаючи, хто коштує перед ним, фальшиво грає арію з Дон-Жуана, викликаючи искреннее веселощі Моцарта й настільки ж искреннее обурення Сальери.

Різко контрастують один з одним і цілі епізоди. У діалозі лихваря з Альбером єврей хитро й наполегливо підводить розмову до головної теми – отруєнню батька, а в діалозі барона й герцога батько так само хитро й наполегливо прагне піти від гнітючої його теми – необхідності матеріально містити сина

Дія цих двох трагедій відбувається в зовсім різні часи, головні герої ставляться до зовсім різних соціальних шарів. Але характери й долі персонажів багато в чому схожі. Егоїстичне бажання героїв затвердити свою правду шляхом безжалісного придушення волі інших зближає добутку

Вигук шляхетного герцога про жахливе століття відразу підхоплюється вступною фразою наступної трагедії:

Усі говорять: немає правди на землі.

Але правди немає – і вище. Для мене

Все це ясно, як проста гама

Однак произнесший ці слова людин виявляється при найближчому з ним знайомстві прямим нащадком Скупого лицаря. Поменявший лицарські привілеї на володіння скарбами, заради яких довелося придушити в собі всі людські слабості, барон з жахом і обуренням думає про сина, якому все багатство дістанеться задурно:

Безумець, марнотрат молодий…

Він розіб’є священні посудини,

Він бруд єлеєм царським напоїть –

Він розточить… А по якому праву?

Настільки ж щиро обурений жрець мистецтва Сальери, що присвятив все життя без залишку служінню музиці, воно не може упокоритися з несправедливістю, що опромінила геніальністю не його, а легковажного, безтурботного Моцарта:

Де ж правота, коли священний дарунок,

Коли безсмертний геній – не в нагороду

Любові палаючої, самоотверженъя,

Праць, ретельності, молінь посланий –

А опромінює голову безумця, Гуляки дозвільного?..

Всією своєю істотою, всією силою ображеного самолюбства протестують герої проти зазіхання на основи їхніх подань про вищу. справедливості, що й приводить одного з них до безславної смерті, а іншого – до підлого злочину й безславного продовження життя

Погрязший у жадібності, дріб’язковій ощадливості барон, однак, у мінуту розпачу згадав про лицарське достоїнство й схопився за меч як знаряддя чесного дозволу суперечки. Сальери ж, “постигший алгеброю гармонію”, виявився дріб’язковіше й подлее: він пустив у хід отрута й не жахнувся, а тільки задумався над словами великодушного Моцарта:

Але ужелъ він правий, И я не геній?

Геній і лиходійство

Дві речі неспільні.

Різними шляхами прагнуть герої “Маленьких трагедій” досягти задоволення своїх страстей, але всі вони неминуче зазнають поразки: жорстоке століття мстить кожному за егоїзм, жорстокість, безцеремонність. І позитивні герої не в змозі внести природний правопорядок у століття відчуженості, руйнування нормальних людських відносин і виявляються або безневинними жертвами, або неспроможними свідками низинних страстей

Дух волі розвивався в поеті із самого дитинства й супроводжував його крізь всі випробування й радості протягом недовгого життя. Казки няньки Орисі Родіонівни оповідали про безстрашних героїв, воїнів Добра, що перемагають Зло. Книги з бібліотеки батька, куди, будучи ще зовсім юним, тайкома від усіх забирався Пушкін, відкривали йому таємниці буття, зароджуючи й виховуючи в його палкій душі те трепетне почуття, з яким відважні мореплавці борознили безкрайні простори морів, – почуття любові до волі.

Ліцей був воістину обителлю вільнодумства, тому що тут, завдяки лекціям професора моральних наук Куницина, вільнодумство осмислювалося ліцеїстами як моральна категорія. Уже отут в 1815 році з’являється одне із самих серйозних створінь – “Лицинию”:

Лициний, добрий друг! Чи не краще й нам,

Смиренно поклонися Форту не й мріям,

Сивого циніка прикладом навчитися?

З розпусним містом не краще лъ нам попрощатися,

Де все продажне: закони, правота,

И консул, і трибун, і честь, і краса?..

Пушкін у цьому вірші намагається не тільки порушити питання про причину падіння Великої Римської імперії, але задуматися про закони розвитку людства взагалі, про їхню об’єктивність, зробити якийсь важливий висновок. Вінчають вірш рядка:

Зникне Рим; його покриє морок глибокий;

И подорожанин, спрямувавши на купи каменів око,

Викликне, у похмурий роздум поглиблений:

“Волею Рим зріс, а рабством погублений”.

Закінчення ліцею й життя поета в Петербурзі викликали новий волелюбний підйом у душі поета. Суспільно-політичне життя в столиці в першій чверті XІX століття били ключем. Пушкіна відвідує літературний кружок “Зелена лампа”, серед завсідників якого можна було побачити майбутніх декабристів М. Луніна, К. Рилєєва. У цей же час поет зближається з відомим серед петербурзької інтелігенції своїми ліберальними поглядами вільнодумцем П. Я. Чаадаєвим:

Товариш, вір: зійде вона,

Зірка чарівного щастя,

Росія вспрянет від сну,

И на уламках самовластья

Напишуть наші імена!

Чистота й шляхетність помислів, ідей, прагнення до єднання в ім’я великої мети – усе перемішалося в цьому заклику дев’ятнадцятирічного поета до своєму “побратимові за духом”. Але ще раніше свої соціально-політичні погляди, відношення до самодержавства й народного рабства викладає Пушкін у безсмертній оді “Вільність”:

Біжи, сокройся від очей,

Цитери слабка цариця!

Де ти, де ти, гроза царів,

Волі горда співачка?

Прийди, зірви з мене вінок,

Розбий зніжену ліру…

Хочу оспівати Волю миру,

На тронах уразити порок…

Нарочито явний зв’язок усього настрою оди із творами Радищева – опальною, забороненою офіційною владою автора – свідчив про чималу зухвалість молодого поета, що бросали літературний виклик самодержавному ладу. Деякі рядки віршованого добутку, передані з вуст у вуста між членами таємних суспільств, могли бути витлумачені не інакше як заклик до повстання:

Тирани миру! Тріпотіть!

А ви, мужайтеся й внемлите,

Повстаньте, занепалі раби!..

Крім значеннєвого підтексту, що виявляв читачам чіткий образ пануючи Олександра, сила оди укладена й у прямих соціальних узагальненнях, де поет, говорячи про рабство й суспільні пороки, використовує яскраві, емоційно пофарбовані слова винятково в множині: народи, раби, тирани, трони, царі й т. д.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Індивідуалістична свідомість і “жахливі серця” у поетиці Пушкіна


твір опис місцевості
Індивідуалістична свідомість і “жахливі серця” у поетиці Пушкіна