Ідея служіння художника народу в поезії Лесі Українки
Ніхто не може вибирати час, у яке живе, і народ, з якого веде свій рід. Лісі Українці призначено було бути дочкою народу, що страждав від чужого гніта, і творити в таких умовах, коли цей гніт перешкоджав соціальному й культурному розвитку рідного краю. Тому літератори вважали за обов’язок своєю творчістю прислужитися національному й духовному звільненню народу. Мотив ролі поета й поезії в суспільному житті Батьківщини часто трапляється у творчості багатьох попередників Лесі Українки. “…возвеличу малих рабів тих німих. Я на сторожі
Леся Українка не залишилася осторонь цієї проблеми. У багатьох віршах вона декларує своє прагнення служити рідному народу своїм жагучим словом: “И все-таки до тебе думка несеться, мій загублений, нещасний народ”, “Україна! плачу слізьми над тобою…”. По глибокому переконанню Лесі Українки, поет може й повинен зробити свій талант, своя обдарованість зброєю в боротьбі за духовне звільнення народу, за поліпшення його положення, за права, за лелеяние його культури й гідної національної самосвідомості:
Слово, моя ти єдина зброя Ми не повинні загинуть
З усією силою своєї полум’яної натури Леся Українка нехтувала “придворне” мистецтво, часто відзначаючи: творче натхнення, істина, що шукає теперішній художник, не повинна залежати від гаманця. Ця думка широко розгорнута в її поемі “Древня казка”. Головний герой добутку, поет, персоніфікує тих теперішніх художників, які не продавали за сумнівні панські милості свого вміння й совісті. Він володіє значно більше багатством. Його творча уява може малювати йому палаци в сто разів пишнее тих, котрими утішається барство.
Поет володіє вовек не доступної їм силою – скарбами слова. А слово може багато зробити: здатно викликати любов і ненависть
Глузування, сховане в ньому, боягуза зробить сміливим Жало, заховане в ньому, заживить розбите серце
Тому поки правитель Бертольдо розумно правил країною, талановите слово поета змінювало до нього людей, одержало для нього любов коханої дівчини, підтримувало переможний дух його війська, рятувало від прикрої поразки в битві з бусурманским загарбником. Але коли спрага заступила розум володаря, слово поета повстало проти його сваволі й розбудило непокору в серцях підлеглих Бертольда. Зрячи пан намагався приборкати вільнолюбний дух крамольного співака, зрячи підкуповував його казковою розкішшю.
Якщо художник теперішній, його Муза не вміє брати фальшиві ноти, співати чужим голосом, брехати в обмін на панське пещення. Поет знає, що очікує його за бунтарство, до чого приведе відмову стати придворним співаком “його світлості”. І все-таки він говорить слугам графа:
Золотих не хочу лавр З ними щастя не одержу Як я ними увінчаюся Те поетом уже не буду. … Не поет, хто забуває Про страшні народні рани Щоб собі на вільні руки Золоті надягти кайдани!
Не буде помилкою сказати, що образ поета з “Древньої казки” нагадує саму Лесю Українку. Всього її вірша, від першого до останнього, продиктовані серцем, у жодному не пішла вона проти совісті. А слово Лесі Українки, як будь-яке талановите слово і як мистецтво взагалі, має ще одне свідчення своєї сили: над ним не владний час.
Воно пронизує десятиліття за десятиліттями й завжди знаходить відкликання в серцях людей.
Ідея служіння художника народу в поезії Лесі Українки
яшка и машка
Ідея служіння художника народу в поезії Лесі Українки