Гумор в сатиричних оповіданнях Панаса Мирного

Виходячи з історичних обставин, світоглядних позицій революційного демократа, літературної школи із заголовним іменем Шевченка, сміх і гнів – гумор і сатира Мирного – майже виключно соціально спрямовані. Адреса: російське самодержавство, поміщики-

Кріпосники і пореформене панство, поліцейсько-охоронний апарат, судове чиновництво, священнослужителі, ліберальні базіки. Іноді використовується сміховий інструментарій, навіть сатиричний при змалюванні простих людей, які в силу обставин стали трутнями, паразитами. Правда, і тут зберігається

та ж соціальна спрямованість – заперечення самих соціальних обставин.

Живлять сміхову енергію класика такі моральні категорії, як ворожість та зневага до своїх годувальників – трудового народу; дармоїдство і ненаситність, родова пиха, егоїзм і кар’єризм, хабарництво, тупість, особливо тупість, поєднана з владою.

Інструментарій – засоби гумору й сатири – у Мирного в основному традиційний український, опертий на засоби бурлеску мандрованих дяків та його вершини – “Енеїди” І. Котляревського, а також гумору Квітки-Основ’янепка, О. Стороженка, а найбільше – сатири Т. Шевченка. Дуже

поважав наш класик Салтикова-Щедріна, цінував його творчість, дещо й узяв до своєї письменницької озброєності з соціальних об’єктів, але щедріиський інструментарій не став йому близьким. До неприродної гіперболізації Мирний ніколи не вдається7″всеМбіажу8::в= рамках реатгкного,- звичайного, правда, баченого критичним оком народу.

І тут першу скрипку грає зниясена лексика, активізація низового ряду тієї чи іншої групи синонімів, а такоя? словесної образності, тропів: порівнянь, метафор, епітетів.

Генерал Польський “заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок” . При першому знайомстві з селянами він “зацідив по уху переднього” . Генеральшу піщани вперше побачили “ззаду – високу, суху, як в’ялу тараню,- коли вона вилазила її пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок” .

Знижена, з присмаком лайливості лексика, порівняння, епітети та метафора з активного селянського словника дають підставу говорити й про аміну маски оповідача. Знижено-гумористичним засобом є й розповідна невизначеність, отой займенник якийсь.

Слід відзначити несподіваний зсув-зміщення у першій цитаті. Йшлося про шляхту на службі магнатів, у передніх вельмож на берегах Неви, вислугу генеральського чину – і раптом Піски, звичайне українське село, що знаходилось ген-ген від тієї прямої і в географічному, і в службово-інстанційному розумінні. Абсолютно чужорідне тіло.

Маємо поєднання формально різнорідного того ж типу, що й у анекдотичному реченні “йшов дощ і студент”.

Пригляньмося уважніше до останньої цитати як картини, до чого ж виразної, місткої! Пихата пані навіть погляду не подарувала піщанам, навіть не кинула оком на них,- потягла в палати своє довге, недоладне тіло, інвалідно злягаючи на руки прислу-ги-дівчат, що й здаля виразно контрастували з нею. Мотив пихи генеральші розвивається у романі й далі, чітко підкреслюється в її стосунках з дочкою та нелюбим зятем.

Оте “ззаду”, її хода – явно сатиричні деталі, що вже були в арсеналі української сміхової традиції. Згадаймо безсмертні рядки:

Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, Хита головою.

І порівняймо паралітичне хитання голови у цариці й злягання генеральші при ході. Спорідненість цих двох портретно-сатиричних елементів нам видається незаперечною і за суттю, і за виконанням.

Говорячи про генерала й генеральшу, слід згадати ще один комічний інструментарій – їхню напівзне-особленість. Хоч автори роману таки дали їм прізвище, генеральшине й дівоче згадали , а от імена забули. Та й прізвище добувається аналізом тексту, а не читацькою пам’яттю про ці персонажі.

Що це не випадковість, а свідоме використання сміхового прийому, може опосередковано підтвердити образ станового в оповіданні “Дурниця”, де ніяким аналізом не пощастить дізнатися ні прізвища, ні імені – його нема. Безіменний один із центральних образів твору.

Зображуючи синка генеральші, автори наділяють його ім’ям та по батькові , не поскупилися й на докладний портрет: “Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз обвислою губою…” .

По-перше, відзначимо традиційність висміювання персонаяш через його портрет або портретні деталі у фольклорі та українській літературі, часте використання цього засобу Мирним . По-друге, шевченківські “царствені” барви асодіативно-порівняльного плану: журавель, ведмідь.

Серед знижувальних деталей і порівнянь ніби не до місця розумні сірі очі. Це, звичайно, данина об’єктивності, реалізму, що виконувала вище завдання. Адже перед нами повітовий стовп дворянства, стовп кріпосництва, в силу свого становища мусив виділялитися серед станової братії, отого “кодла” і “сонми-ща” Польських. Інша річ, що розум той спрямований по на добро людям, а на забезпечення вельможних ротів свого роду.

Деталь “рот” піднято до символу ненаситності й дармоїдства; вона ж саме у цьому значенні поширена й на злодюг-розбійників, Чіпчиее товариство: Максим почав частувати. “Тоді усе затихло… роти ларемигали; пальці раз поз раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста, як роти жували, плямкали…” .

Вправно використовував класик акт їди – давній інструмент світового гумору й сатири – для викриття ненаситності паразитуючих класів. Згадаймо великоднє гульбище міщан в “Повії”, присмачене релігійним святковим співом . Тут п’ють і їдять, п’ють і їдять пани, крамарі, духовні особи до стану, що ледве язиком повертають. Дальні гості розходяться, ближні знову сідають за стіл.

Дикі п’яні співи, дикі жарти-розваги, бійка. Б’ється посуд, б’ються жінки, до бійки розсварюється хазяїн з Колісником.

Ще докладніше й гостріше змальований у цьому ж романі бенкет, який давав Колісник від імені земства дворянству, де найдорожчих гостей пригощали не тільки заморськими винами та вигадливими закусками, а й жіночим тілом.

“Пани снували від одного столу до другого, цокались чарками, дзенькали тарілками, стукали ножами, виделками; настала ротам та зубам робота: хто аж давився та запихався пирогами, хто, мов на жорнах, молов на зубах смачні хрящі смаженої риби, там базікали, все вище та вище піднімаючи голос, там реготалися” . Це уривок з початку розлогого опису бенкету, ще не обід, закуска перед обідом, на якому під високі, “квітчасті” тости “чарки несамовито перекидались у роти” .

Академік В. В. Виноградов зауважував, що незвичне сполучення слів, нові його зв’язки в контексті створюють враження оновлення змісту слова, породжують нове значення чи нюанс у значенні. Отож несамовите перекидання чарок стає свіжим сатиричним штрихом, яких тут чимало: лакеї “цілою ордою” розносять страву; “пожадання сипались снопами”. Та над усім домінує рот.




Гумор в сатиричних оповіданнях Панаса Мирного


цитатна характеристика героїв твору лісова пісня
Гумор в сатиричних оповіданнях Панаса Мирного