Гуманізм (лат. humanus – людський, людяний) – в етичному плані – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, вимога свободи й захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя. Вужче – людяність, увага й любов до людини, готовність їй допомогти. У філософському розумінні – це історично змінна система поглядів, сталим складником яких є визнання цінності людини як особистості, її права на свободу, задоволення духовних і матеріальних потреб, розвиток
здібностей. У конкретно-історичному значенні Г. – інтелектуальна течія, котра виникла в епоху Відродження в Італії (початок XIV ст.), а потім, у XV-XVI ст., поширилася по всій Європі. Ідеї Г. можна виявити у фольклорі, в літературі, філософських трактатах та релігійних доктринах різних народів ще зі стародавньої доби. В епоху Відродження Г. вперше виступив як цілісна система поглядів і широка течія суспільної думки, викликавши справжній переворот у культурі й світогляді людей того часу. Черпаючи високі ідеї з античної філософії та літератури, в XIV-XVI ст. він став потужним культурним рухом. Наприкінці XV ст. з’явилося саме
слово “гуманіст”. Представниками Г. Відродження були університетські оратори, поети, мислителі, художники (Ф. Петрарка, Данте Аліг’єрі, Рафаель, М. Фіціно та ін.), котрі викладали курси з античної граматики й риторики, займалися філософією, історією, етикою, справами освіти, пропагуючи власні ідеали життя, пов’язані з духовним розкріпаченням особистості, свободою творчості. Усі ці напрями діяльності називали гуманістичними, тобто властивими людині. З раннього, етично-філологічного чи громадянського, Г. кінця XIV – середини XV ст. трансформується остаточно в нову світоглядну систему, котра наскрізь проникнута критицизмом, має світський характер. Головна ідея Г. – актуалізація через гуманістичну діяльність можливостей індивіда. Г. справив величезний вплив на тогочасне мистецтво й літературу (Данте Аліг’єрі, Дж. Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело – в Італії, Ф. Рабле – у Франції, В. Шекспір – в Англії, М. де Сервантес – в Іспанії і т. д.). Традиції Г. Відродження продовжили відомі просвітителі XVIII ст. (П.-А.-Д. Голь-бах, Д. Дідро, Ш. Монтеск’є), німецькі неогуманісти кінця XVIII ст. (В. фон Гумбольдт, Й. Вінкельман, Й.-В. Гете, Ф. Шіллер, І.-Г. Гердер), письменники та мислителі ХІХ-ХХ ст, В Україні найвидатнішим продовжувачем ідей Г. епохи Відродження у XVIII ст. був Г. Сковорода (1722-94), котрий глибоко осмислив місце людини у світі, сутність людського щастя, сенс людського буття, шляхи досягнення людиною блаженства в реальному житті, висунув просвітницьку ідею перетворення праці із засобу існування на найпершу життєву потребу і найвищу насолоду (“Басни харьковськія”, філософські діалоги), відстоював прагнення особи до “спорідненої” праці, яка б відповідала її нахилам. Уся його літературна й філософська спадщина – то “проповідь життєрадісної гуманності” (І. Франко). У ХІХ-ХХ ст. ідеї Г. пронизують твори багатьох українських письменників, котрі із загостреною увагою звертаються до проблем конкретної людини і створення об’єктивних умов реалізації її щастя (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, Б.-І. Анто-нич, О. Ольжич, І. Багряний, У. Самчук та ін.).
