Гуманізм роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”

“Свавільне вбивство навіть останнього з людей, самого злобливого з людей не дозволяється духовною природою людини… Вічний закон вступив у свої права, і він потрапив під його владу. Христос прийшов не порушувати, а виконувати закон…

Не так надходили ті, які минулого справді велик і геніальними, які робили великі діяння для всього людства. Вони не вважали себе надлюдинами, яким усе дозволено, і тому багато могли дати “людському” .

Достоєвського, по його власному визнанню, хвилювала доля “дев’яти десятих людства”, морально принижених, соціально знедолених в умовах сучасного йому буржуазного ладу. “Злочин і покарання” – роман, що відтворює картини соціальних страждань міської бідноти. Крайня вбогість характеризується тим, що “іти більше нікуди”. Образ убогості постійно варіюється у романі. Це й доля Катерини Іванівни, що залишилася після смерті чоловіка із трьома малолітніми дітьми. Це й доля самого Мармеладова.

Трагедія батька, змушеного прийняти падіння дочки. Доля Соні, що зробила “подвиг злочину” над собою заради любові кблизким.

Мучення

дітей, що виростали в брудному куті, поруч із п’яним батьком і вмираючою, роздратованою матір’ю, в атмосфері постійних сварок. Чи припустимо заради щастя більшості знищень “непотрібного” меншостей. Достоєвський всім художнім змістом роману відповідає: немає – і послідовно спростовує теорію Рас-кольникова: якщо одна людина привласнює собі право фізичного знищення непотрібних меншостей заради щастя більшості, те “простої арифметики” не вийде: крім старухи-процентщици, Розкольників убиває й Лизавету – ту сам принижену й ображену, заради якої, як він намагається вселити собі, і була піднята сокира

Якщо Розкольників і йому подібні беруть на себе таку високу місію – захисників принижених і ображених, то вони неминуче повинні вважати себе людьми незвичайними, котрим усе дозволено, тобто неминуче кінчати презирством до тих самим принижен і ображеним, котрих вони захищають. Якщо дозволити собі “кров по совісті”, то неминуче перетворишся у Свидригайлова. Свидригайлов – той же Розкольників, але вже остаточно “виправлений” від усяких забобонів.

Свид-ригайлов перепиняє Раскольникову всі шляхи, ведучі не тільки до каяття, але навіть до чисто офіційної явки з винної. І не випадково тільки після самогубства Свидригайлова Розкольників учиняє цю явку сповинной.

Найважливішу роль у романі грає образ Соні Мармеладовой. Діяльна любов до ближнього, здатність відгукнутися на чужий біль роблять образ Соні ідеальним. Саме з позицій цього ідеалу у романі й вимовляється вирок.

Для Соні всі люди мають однакове право на життя. Ніхто не може домагатися щастя, свого або чужого, шляхом злочину. Соня, по думці Достоєвського, втілює народний початок: терпіння й смиренність, безмірну любов кчеловеку.

Рятує й возз’єднує відпалої людини з Богом тільки любов. Сила любові така, що вона може сприяти порятунку навіть такого нерозкаяного грішника, як Розкольників. Релігія любові й самопожертви здобуває виняткове й вирішальне значення в християнстві Достоєвського.

Думка про недоторканність будь-якої людської особистості відіграє головну роль у розумінні ідейного змісту роману. В образі Рас-кольникова Достоєвський стратить заперечення самоцінності людської особистості й показує, що будь-яка людина, у тому числі й огидна старуха-процентщица, священний і недоторканний, і щодо цього люди рівні. Протест Раскольникова пов’язаний з гострою жалістю до бідним, страждаючим і безпомічним