Голосіння, тужіння, плачі – фольклорні твори, які супроводжують похоронний обряд. Походять з доісторичних часів, коли смерть сприймали як наслідок ворожого наслання, діяння демонічної сили, а покійника вважали за такого, що все чує, що його душа може повернутися до тіла. Г. були обов’язковими для рідних, а також складали репертуар найманих жінок плачниць. Покійника вважали ображеним на живих, що не допомогли йому оборонитися від смерті, небезпечним для оточення, тому прагнули задобрити його. Характерні мотиви Г.: прохання пробудитися, перепрошування
не гніватися, озватися, величання похвалами і пестливими висловами, опис домовини як темної хати, “куди вітер не віє і сонце не гріє”, доручення рідним і знайомим на той світ, чекання покійника в гості (звідси готування страви для померлих на Різдво і на Великдень). Похорон дорослих хлопця чи дівчини у Г. зображується як одруження (їх і одягають у весільний одяг). Свої особливості мають Г. сиріт, вдів. У них з особливою експресією висловлюються почуття жалю, розпуки, любові і пошани. У Г. фігурують образи-символи птахів, що відлітають у вирій, персоніфікованої долі. Мова Г. урочиста, піднесена, багата різними
фігурами поетичного синтаксису (повтори, риторичні запитання, звертання, тавтологічні звороти, тиради, паралелізми, стилістичні фігури: анафори, епіфори тощо). У наш час Г. у своїй первісній повноті не збереглися, бо занепав звичай Наймати професійних голосільниць. Поетика і ритмоструктура Г. і народних дум генетично споріднені, думи-плачі невільничі – яскравий цьому приклад, але думи є вищим ступенем речитативу. Відгомін Г. з найдавніших часів наявний в літературі: плач Ярославни у “Слові про Ігорів похід”, “Тренос” М. Смотрицького, твори І. Вишенського, “Маруся” Г. Квітки-Основ’яненка, “Тризна” Т. Шевченка, “Страшна помста” М. Гоголя, “Горпина” Марка Вовчка, цикл “Село вигибає” Марка Черемшини, “У полі” О. Довженка та ін. Окремим різновидом Г. є рекрутські пісні. Найповніше зібрання Г. видали І. Свєнцицький та В. Гнатюк.
