ГЕНЕЗИС І РОДОВІ ОЗНАКИ ДРАМИ
Драма (від грец. δρδμα – дія) – літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов’язана із народними обрядовими дійствами. В давній Греції – батьківщині драми – обряди на честь богів – покровителів землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м. Елевсині). В VII-VI століттях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецтва. Діонісові були присвячені урочисті
З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого неодноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Арістотель у своїй праці “Поетика” розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й жах очищення – катарсис, на багато століть визначило підходи до драми.
Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Φ. Прокопович, Μ. Дов-галевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. Теорія драми доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало (“Поетичне мистецтво”) містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника. Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася демократизація драми та її мови. На початку XIX століття досить оригінальну драматургійну систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й багату історію як видатні літературні твори мають п’єси Бомарше, Гольдоні, Клейста, Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Островського, Франка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана, О’Кейсі, Куліша, Прістлі, Олбі. При цьому траплялося, що деякі драматичні твори так і не пробивали собі дороги на сцену, однак завдяки їх прочитанню, вони стали відомими в суспільстві.
До того ж, деякі твори драматичного роду з певних причин не були призначені авторами для постановки. Такі п’єси, що складають у світовій драматургії цілий пласт, іменуються “драмами для читання” (або Lesedrama, Buch-drama – німецькою та closed drama – англійською), адже вони створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача. До цієї групи драм належать п’єси Гете(“Фауст”, “Торквато Тассо”, “Егмонт”), Байрона (“Сарданапал”, “Манфред”), Шоу (“Людина і надлюдина”, “Назад до Мафусаїла”), Роллана (цикл драм про Велику французьку революцію). Приміром Байрон у передмові до збірки власних п’єс зазначав, що “вони були написані без будь-якої думки про сцену”, а Шіллер був певний того, що його “Дон Кар-лос” і “Орлеанська діва” непридатні для постановки.
Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. “арістотелівська”, або “закрита” драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У такому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінг), розвивалась у літературі XIX століття (Гюго, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Островський, Карпенко-Карий, франко). Існує вона й у сучасній драматургії.
Іншим жанровим типом драми є так звана “неарісто-телівська”, або “відкрита” драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но – у Японії, музична драма – в Китаї, “Обітниця Яугандхараяти Бхаси” – в Індії, “Перси” Есхіла – у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).
Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається Епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Η. Хікмета, Μ. Куліша, І. Кочерги.
Лірична драма – це такий драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. В центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки (“Чарівний сон” М. Старицького, “Одержима” Лесі Українки, “Соло-вейко-Сольвейг” І. Драча).
Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника й режисера, а також художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру склалося кілька естетичних систем, пов’язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і акторів. На рубежі XIX – XX століть такою була система М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого; у 20-х – на початку 30-х років нинішнього століття – система М. Куліша-Л. Кур-баса. В літературі та мистецтві далекого й близького зарубіжжя такими були системи А. Чехова-К. Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)ГЕНЕЗИС І РОДОВІ ОЗНАКИ ДРАМИ
приклади зради в літературі
ГЕНЕЗИС І РОДОВІ ОЗНАКИ ДРАМИ