ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР

ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР

З усього надбання еллінів трагедія найпіднесеніша і найсміливіша.

А. Боннар, французький дослідник

Театральні вистави в Елладі були пов’язані зі святами на честь “умираючого й воскресаючого” бога родючості та виноградарства Діоніса – Діонісіями. Ці свята складалися з двох протилежних за настроєм частин: похмурої і радісної. “Смерть/зникнення” бога пов’язували з настанням безплідної зими, а його “воскресіння/повернення” – із приходом родючої весни. Відповідно й театральні дійства

складалися з двох етапів: спочатку глибока жалоба за померлим богом (похмура тональність трагедії), а потім нестримні радощі з приводу його воскресіння (веселощі комедії).

Слово трагедія (від грец. tragos – цап, ode пісня) буквально означає “цап’яча пісня”. Існує кілька версій його походження. Припускають, що спочатку слово “трагедія” означало пісні хору на Діонісіях. Він складався з почту Діоніса – сатирів, людей, одягнених у шкури цапів, з прив’язаними цап’ячими копитами та бородами. Через таку “цап’ячу” зовнішність їх іноді називали просто цапами, а їхні пісні – “трагедіями” (“піснями

цапів”). Дехто вважає, що під час Діонісій цапа приносили в жертву, співаючи ритуальних пісень, які й називалися трагедіями (пісня, яку співають біля жертовного цапа). Згодом назва поширилася на драматичний твір, де зображено гострі конфлікти, які найчастіше закінчуються загибеллю героїв. Пізніше гострота (трагічність) цих конфліктів зумовила виникнення сучасного значення слова “трагедія” – велике нещастя, важлива подія з великими втратами.

Друга частина Діонісій, навпаки, була нестримно веселою: бог родючості мав пересвідчитися, що люди нетерпляче чекали на його повернення, аби винагородити їх багатим урожаєм. Тому той, хто щойно лив гіркі сльози, раптом починав виявляти безмежну радість: танцювати, жартувати, співати пісень, але вже інших, жартівливо-веселих. Цей буйний натовп називався “комосом”, а його пісні – “комедіями” (букв, “піснями веселого натовпу”), звідси згодом комедія – драматичний твір із веселим, смішним або сатиричним сюжетом. А вже потім слово “комедія” набуло значення “кумедний випадок, що-небудь смішне”.

Найвідомішими в Елладі були Великі які святкувалися ранньою весною. Вистави йшли протягом чотирьох днів, по 8-9 годин щодня. Перші три дні змагались автори трагедій, на четвертий день – автори комедій. Постановки відбувалися просто неба, найчастіше там, де утворювався природний амфітеатр. В Афінах театр Діоніса знаходився на південно-східному схилі Акрополя й уміщував одночасно 17 тисяч осіб, які сиділи на спеціальних глядацьких місцях – театронос (звідси – театр). Через велетенські розміри театру, що нагадував стадіон, актори були змушені збільшувати свою статуру: носили довжелезний одяг, височенні головні убори, робили дуже високі зачіски, узували котурни – черевики на високих (до 20 см) підошвах, одягали великі маски з пристосуваннями (на кшталт мегафонів) для посилення звучання голосу. У таких “обладунках” було важко рухатися, про міміку, зміну виразу обличчя взагалі не йшлося. Тож особливого значення набували голос, жести й інтонація акторів.

Долі дійових осіб у трагедіях іноді набували несподіваного повороту, який називався перипетією. Так, перипетією було несподіване звільнення Зевсом Прометея, який тисячі років страждав прикутий до скелі. А перипетія, що призводила до кризового стану дії чи долі персонажа, називалася катастрофою. Так, катастрофою є той момент трагедії Софокла, коли виявилося, що Антігона вже мертва. Згодом цей прийом використав і В. Шекспір у трагедії “Гамлет” – це викриття короля Клавдія за допомогою гри мандрівних акторів, яка отримала назву “мишоловка”.

Вистава розпочиналася виходом хору на майданчик – орхестру (звідси – оркестр). Вступна частина трагедії називалася прологом (переднім словом). Далі спів хору чергувався з рухами, монологами й діалогами акторів, що називались епісодіями (звідси – епізод). Виголосивши свою чергову промову, актор ішов із майданчика, і хор, залишившися сам, виконував стасим (стояча пісня). Зазвичай у трагедії хор виступав з трьома стасимами, які симетрично поділялися на строфи й антистрофи. В афінському театрі Діоніса в центрі орхестри стояв бюст Діоніса. Пісня хору під час руху навколо нього з правого боку орхестри до лівого називалася строфою (грец. strophe – коловорот, кружіння); а під час зворотного руху – антистрофою. Між виходами на орхестру актори переодягалися чи міняли маски в спеціальному приміщенні – скене (звідси – сцена). Скене згодом почали використовувати і як театральну декорацію – на ній малювали, наприклад, колони храму або дерева – те, що відповідало змісту трагедії. Тож сучасний театр завдячує еллінам не лише термінами, а й технікою та реквізитом.

Трагедія досягла розквіту в Афінах у V ст. до н. е. тоді вона вважалася найвищим серед літературних жанрів. На цей період припадає творчість трьох великих трагіків: Есхіла, Софокла, Евріпіда, а також комедіографа Арістофана. Уже сам перелік цих славних імен є свідченням того, що вони творили в золоту добу – період найвищого розквіту еллінської літератури.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР


сочинение на тему история о пропавшей вещи
ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР