Елітарне мистецтво (фр. elite – краще, добірне, вибране) – художня творчість духовного авангарду суспільства, нації, розрахована на витончене естетичне сприйняття. Е. м. далеко випереджує рівень художнього розвитку широких верств публіки, не визнає утилітаризму в мистецтві, відбиває. прагнення людини до духовного вдосконалення, активізує художнє життя, задаючи високі взірці для наслідування, спонукає змагальність талантів. Елітарні тенденції в естетичній свідомості нації та її художньому житті протистоять егалітаризму. У творчості письменників-класиків,
які сповідували демократичні ідеї, є твори, що відповідають критеріям духовної еліти (містерія Т. Шевченка “Великий льох”, ряд поезій його останніх років, філософська лірика І. Франка, драматургія Лесі Українки тощо). Поза елітарністю художня діяльність у достеменному значенні цього слова як шлях до одухотворення світу і людини в ньому – неможлива. Завжди актуальна для таланту, який прагне самореалізуватися на іманентній творчій основі, вона була визначальною для письменства, зокрема й українського. Е. м. пов’язане не з походженням чи посадою, приклади цьому – син кріпака Т. Шевченко,
син козака П. Куліш, син коваля І. Франко, син священика Б. Лепкий, син науковця М. Рильський, син шахтаря В. Сосюра та ін. (лише Леся Українка мала надзвичайно глибоко закорінений аристократичний родовід). Вони зуміли явити багатство шляхетної української душі, витіснене несприятливими історичними обставинами у колективну підсвідомість народу, який створив у ІХ-ХІІІ ст. києво-руську, а у XVII-XVIII – барокову культуру, став осердям культури у Східній Європі. Проблему елітаризму порушували представники “Молодої Музи” та “Української хати”, “розстріляного відродження”, “празької школи” та ін. Вона актуальна і для сучасного літературного процесу.
