Головна ⇒ 📁Твори на вільні теми ⇒ Душі “живі й мертві” у творчості Гоголя

Душі “живі й мертві” у творчості Гоголя

При виданні поеми “Мертві душі” Гоголь побажав сам оформити титульний аркуш. На ньому була зображена коляска Чичикова, що символізує шлях Росії, а навколо – безліч людських черепів. Опублікувати саме цей титульний аркуш було дуже важливо для Гоголя, як і те, щоб книга вийшла у світло одночасно з появою картини Іванова “Явище Христа народу”.

Тема життя й смерті, а також тема відродження червоною ниткою проходять через творчість Гоголя.

Своє завдання Гоголь бачило’ у виправленні й напрямку на щирий шлях сердець людських,

і спроби ці були початі через театр, у цивільній діяльності, викладанні й, нарешті, у творчості. “На дзеркало неча нарікати, коли пика крива”, – говорить прислів’я, узята епіграфом до “Ревізора”. П’єса і є цим дзеркалом, у яке повинен був подивитися глядач, щоб побачити й викорінити свої нікчемні страсті. Гоголь уважав, що, лише вказуючи людям на їхні недоліки, він допоможе виправити їх і пожвавити душі.

Намалювавши страшну картину морального падіння, він змушує читача жахнутися й задуматися. В “Вечорах на хуторі біля Диканьки” коваль Ва-кула “малює риса” з думкою про порятунок. Подібно

своєму героєві, Гоголь продовжує зображувати чортів у всіх наступних добутках, щоб за допомогою сміху пригвоздить до ганебного стовпа пороки людські. “У релігійному розумінні Гоголя чорт є містична сутність і реальна істота, у якому зосередилося заперечення Бога, вічне зло.

Гоголь як художник ‘ за допомогою сміху досліджує природу цієї містичної сутності; сміх Гоголя – це й боротьба з пеклом за “душу живу””. “Ревізор” не приніс бажаного результату, незважаючи на те, що п’єса мала великий успіх. Сучасники Гоголя не змогли оцінити її значення. Завдання, які письменник намагалося вирішити, не були виконані.

Гоголь усвідомлює необхідність іншої форми й інших шляхів впливу на людину.

Його “Мертві душі” – це синтез всіх можливих шляхів боротьби за душі людські. Добуток уміщає в себе як прямий пафос і повчання, так і художню проповідь, ілюстровану зображенням самих “мертвих душ” – поміщиків. Ліричні відступи також надають добутку зміст художньої проповіді й підбивають своєрідний підсумок зображеним страшним картинам життя й побуту. Апелюючи до всього людства в цілому й розглядаючи шляхи духовного воскресіння.

Гоголь у ліричних відступах указує на те, що “тьма й зло закладені не в соціальних оболонках народу, а в духовному ядрі” . Предметом вивчення письменника стають душі людські, зображені в страшних картинах “недолжной” життя. Уже в самій назві поеми Гоголем визначене її завдання. Послідовне виявлення мертвих душ на “маршруті” Чичикова спричиняє питання: у чому причини тієї мертвечини?

Одна з них полягає в тому, що люди забули своє пряме призначення. Ще в “Ревізорі” чиновники повітового міста зайняті чим завгодно, але тільки не своїми прямими обов’язками. Вони являють собою збіговисько ледарів.

У судовій конторі розводять гусаків, розмова, замість державних справ, іде про борзих собак, а в “Мертвих душах” глава й батько міста – губернатор зайнятий вишивкою по тюлі. Ці люди втратили своє місце на землі, вони займають проміжний стан – між життям земної й життям потойбічної. Міські чиновники в “Мертвих душах”, “Шинелі” також зайняті лише марнослів’ям і неробством. Вся заслуга губернатора міста NN полягає в тому, що він посадив “розкішний” сад із трьох жалюгідних дерев. Варто відзначити, що сад як метафора душі часто використовується Гоголем . Три хирлявих деревця – уособлення душ міських мешканців.

Душі їх так само близькі до смерті, як ці нещасні посадки губернатора.

Поміщики “Мертвих душ” теж забули про свої обов’язки, починаючи з Манилова, що взагалі не пам’ятає, скільки в нього селян. Ущербність його підкреслюється детальним описом його побуту – недоробленими кріслами, вічно п’яної й вічно сплячою двірнею. Він не батько й не хазяїн своїм селянам: теперішній поміщик, по поданнях християнської Росії, повинен бути моральним прикладом для своїх дітей – селян, як сюзерен для своїх васалів.

Але людина, що забула Бога, людина, у якого поняття про гріх, ніяк не може бути прикладом. Оголюється друга й не менш важлива причина омертвляння душ по Гоголю – це відмова від Бога.

По дорозі Чичиков не зустрів ні однієї церкви. “Які скривлені й несповідимі шляхи вибирало людство!” – викликує Гоголь. Дорога Росії бачиться йому жахливих, повної падінь, болотних вогнів і спокус. Але все-таки це дорога до Храму, тому що в главі про Плюшкине ми зустрічаємо дві церкви; готується перехід до другого того – “Чистилища” – з першого – “пекельного”. Цей перехід розмитий і неміцний, як і навмисно розмита Гоголем у першому томі антитеза “живий – мертвий”. Письменник навмисно робить нечіткими границі між жива й мертвим, і ця антитеза знаходить метафоричний зміст.

Підприємство Чичикова з’являється перед нами як якийсь хрестовий похід. Він як би збирає по різних колах пекла тіні небіжчиків з метою вивести їх до теперішнього, живого життя. Манилов цікавиться, із чи землею хоче купити душі Чичиков. “Ні, на висновок”, – відповідає Чичиков.

Можна припустити, що Гоголь тут має на увазі висновок з пеклО. Саме Чичикову дано зробити це – у поемі він один має християнське ім’я – Павло, що ще до того ж натякає на апостола ПавлО. Починається боротьба за пожвавлення, тобто за перетворення грішних, мертвих душ у живі на великому шляху Росії до духовного порятунку. Але на цьому шляху зустрічається “товар у всіх відносинах живий” – це селяни. Вони оживають у поетичному описі Собакевича, потім у міркуваннях Павла Чичикова як апостола й самого авторО.

Живими виявляються ті, які поклали “душу всю за други своя”, тобто люди самовіддані й, не в приклад заколишньої про свій борг чиновникам, що робили свою справу. Це Степан Пробка, каретник Михєєв, швець Максим Телятників, цегляр Милушкин. Оживають селяни при переписуванні Чичиковым списку куплених душ, коли сам автор починає говорити голосом свого героя.

У Євангелії сказане про те, що, якщо хто “захоче врятувати душу свою”, той неї втратить.

Чичиков виступає їхнім захисником. Примітно, що Чичиков навіть возить із собою шаблю, як апостол Павло, у якого був меч. Саме знаменне перетворення відбувається при зустрічі апостола Павла з апостолом-рибалкою Плюшкиным. “Геть наш рибалка пішов на полювання”, – говорять про нього мужики. У цій метафорі закладений глибокий зміст “виловлювання душ людських”. Плюшкин, у руб’я, як святий подвижник, згадує про те, що він повинен був “виловлювати” і збирати замість марних речей – душі людські. “Святителі мої!” – викликує він, коли ця думка опромінює його підсвідомість.

Читачеві також повідомляється житіє Плюшкина, що в корені відрізняє його від інших поміщиків і зближає із Чичиковым.

З миру античності Чичиков попадає в сіму мир ПлюшкинО. Лірична стихія після відвідування Плюшкина Чичиковым усе більше й більше захоплює роман. Одним із самих одухотворених образів є губернаторська дочка; вона написана зовсім в іншому ключі. Якщо Плюшкину й Чичикову ще має бути згадати про своє призначення порятунку душ, то губернаторська дочка, подібно Беатриче, указує шлях до духовного перетворення. Такого образа немає ні в “Шинелі”, ні в “Ревізорі”.

У ліричних відступах вимальовується образ інший світу. Чичиков виїжджає з пекла з надією про відродження душ, перетворенні їх у живі.