Думи мої, думи мої… – Остап Вишня



Остап Вишня (1889-1956 pp.)

“Думи мої, думи мої…”

Як відзначала дослідниця творчості Остапа Вишні Р. В. Мовчан, щоденник “Думи мої, думи мої…” написано в 50-х рр.: ” Там є чимало зайвого пафосу, удаваності й недоговореності. Це й зрозуміло: помер Остап Вишня раніше, аніж було засуджено культ “вождя всіх народів” Й. Сталіна. Тому це встиг духовно розкріпоститися, сказати вголос те, що заховане глибоко в серці.

…Не міг Остап Вишня спрямувати своє перо сатирика проти всього, що заважало його рідному народові стати вільним, не міг сказати болючої правди вголос. Робив те, що дозволяли обставини. Із його творів постала вся Україна 20-30-х pp., яка мовби дивилася в дзеркало і всміхалася, пізнаючи себе”.

У щоденнику – творі мемуарної літератури – багато щирих слів любові. Любові до свого народу, до рідного краю, до близьких людей.

І розуміння відповідальності за свою письменницьку працю. Остап Вишня зізнається: “Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш – тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, – щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, – щоб вони отакуньким шматочком радості засвітилися!

І коли за всю мою

роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, – ніякого більше “гонорару” мені не треба.

Я – слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!”

У щоденнику “Думи мої, думи мої…” письменник міркує, що ж є основою праці літератора. І переконливо стверджує: талант і чесність. Чесність – значить, правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творення за вказівкою зверху (“Чево ізволіте? Ямб? На скільки порцій?!”). А талант – це “крила Шевченка!

Це – ніжність Лесі Українки! Це – мудрість Івана Франка! А взагалі талант – це народ!!!”

На сторінках щоденника Остап Вишня не раз згадує народ: і з високим пафосом, і з ліричною нотою, і з тонкою іронією. Бо й сам він, і його предки – плоть від плоті рідного народу, мудрого, веселого, дотепного, лукавого.

У нього письменник учився, щедро черпаючи з криниці народного слова й гумору. Проте сміятися треба вміти так, щоб не образити, не поранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабливіші речі. Цю думку гуморист образно висловлює у щоденнику так: “Спідниці, безрукавки, киреї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) – хіба я їх не люблю?

Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих штанів, – це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, – не здирайте грубо їх…”

Ці слова якнайточніше характеризують творчий доробок самого Остапа Вишні, його делікатний сміх з вад окремої людини та ущипливу іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать самій людській природі.

На сторінках щоденника багато теплих згадок про колег-письменників, артистів, лікарів (адже Остап Вишня і сам причетний до медицини!). Тут його відомі вислови про те, “що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба – любити людину. Більше, ніж самого себе”, тут він визначає природу сміху: “Ловіть, спостерігайте контрасти – і буде сміх!”

Остап Вишня виступає за справжню народність літератури, за її зв’язок з життям, за бережне й трепетне ставлення до материнської мови. Ось запис від 26 листопада 1950 p.:

“Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!

Визнаю!

Але – щоб мене тут грім убив! – не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою:

Люлі-люлі, люлечки,

Шовковії вервечки…

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:

Мальовані бильця

Пішли до Кирильця…

А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього, академіка, стомлена, дивиться, та:

Ой ну, котку, котів два,

Сірі, білі обидва…

Отакий академік знатиме аромат рідної мови…”

Любов’ю, бережним ставленням до мистецтва продиктовані й такі слова письменника: “Рецензент… Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен “крить”! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, – це ж легше, – от вилає хтось когось, і вже. Похвалити – трудніше, треба довести плюси… А мінуси – легше! Крий! І все!” Особливо ці слова були актуальними в світлі “рецензій” 20-30-х pp., після яких письменників часто чекала в’язниця і табори ГУЛАГу. Не оминула ця чаша й самого Остапа Вишню.

І все ж щоденник пронизаний оптимізмом, світлою вірою у краще майбутнє: “От тепер – старий я! – дивлюся я на дітей – і вірю, що їм буде краще!” (Грудень, 1954 p.).

Хоч щоденник – річ серйозна, Вишня не відмовляється від гумору, дотепних характеристик друзів, оригінальних слів-новотворів. Ось, наприклад, запис від 18 квітня 1949 р. А. Малишко у нього “дзвінко-серйозний”, С. Воскрекасенко – “люто дотепний”, а М. Рильський – взагалі “поїхалибачилинестрілялиякстріляли-невлучили”.

Перш за все, щоденник – це матеріал для характеристики самого автора – щирого, дотепного, інколи задерикуватого й дошкульного, але незмінно – великого патріота свого народу, хорошої і доброї людини. ?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...

Думи мої, думи мої… – Остап Вишня
читати скорочено майстер корабля