Дубровский характеристика образу Троєкуров Кирила Петрович

Троекуров Кирила Петрович – родовитий дворянин, багатий власник с. Покровского, генерал-аншеф у відставці, самодур, гроза усіх навколишніх поміщиків; батько Маші, коханої Дубровского.

Прототип Т. – поміщик Козловского повіту гвардії підполковник Семен Крюков, в 1832 р. що неправедно відсудив маєток у підпоручика Івана Муратова. Сварка Т. з тим, що його, що був другом, батьком головного героя, що привела до розорення Дубровских, божевілля, а потім і смерті старого поміщика, служить зав’язкою трагічного сюжету про дворянина, який вимушений

стати розбійником і при цьому без пам’яті закоханий в дочку свого головного кривдника.

На відміну від образу Дубровского образ Т. не міг бути скомпонован з готових літературних “блоків”, хоча історія з судовою тяжбою повторює сюжетні положення “Ламмермурской нареченої” : тяжбу між старим Рэвенсвудом і Эштоном. Самий тип російського пана-самодура, причому сучасного, а не узятого напрокат у допетровської історії, не був детально розроблений вітчизняною словесністю. Виключення на зразок князя у романі В. Нарежного “Російський Жилблас” не в рахунок; багатий досвід російської комедиографии кінця

XVІІІ ст.

По сценічному зображенню типу неосвіченого поміщика прямому перенесенню на літературний грунт не підлягав. Образи Праволова і “прекрасного розбійника Буянова” з нравоописательного “поміщицького” роману Д. Н. Бегичева “Сімейство Холмских.”. лише намічали риси нового літературного типу. Новизна героя припускала велику подробицю і колоритність зображення; соціальний портрет пана Т.

Частково затьмарив собою образ “благородного розбійника” Дубровского.

Т. саме самодур; тобто людина розпещена і розбещена до неподобства, сп’яніла свідомістю своєї сили. Багатство, рід, зв’язки – ось формула його життєвідчування. Обжерливість, пияцтво, ласолюбство – ось його проведення часу.

Приниження слабких, “благородні звеселяння російського пана” на зразок цькування гостя, що зазівався, ведмедем – ось його задоволення. “Досконала кухарка” – ось єдине його читання. (Притому що у будинку – велика бібліотека, ключі про яку віддані дочці Маші.

При цьому Т. – не природжений лиходій; поважає чужу рішучість – саме тому він до певного часу щиро дружив з бідним сусідом, власником 70 душ Андрієм Гавриловичем Дубровским. (У початковому варіанті тема “багатства” Т. і “безрідності” Дубровского-старшого, його колишнього товариша по службі, була ускладнена політичним мотивом: після єкатерининського перевороту 1762 р., що розколов дворянство, один продовжив службу, інший вийшов у відставку.

) А якщо врешті-решт, після сварки на псарні, вирішив “покарати” старого Дубровского і за допомогою хабарів відсудити у нього єдиний маєток Кистеневку; якщо довів колишнього товариша спочатку до божевілля, а потім і до смерті, – те не з користолюбства, а єдино по самодурству, з бажання задовольнити примху помсти. Недаремно після “переможного” вироку суду совість в Т. ремствує; він гнівно насвистує гімн “Грім перемоги лунай” ; і врешті-решт їде миритися.

Інша справа, що пізно – пізно і фізично , і метафізично. (Справи переходять в руки Дубровского-молодшого, який через слугу передає Т. принизливий наказ забиратися геть.

Так само, коли Володимир, що став “благородним розбійником”, під виглядом француза-учителя Дефоржа поселяється у будинку Т. – і холоднокровно вбиває “розважального ведмедя”, Т. не лише не шкодує про смерть коханого Миши, але і захоплюється “Дефоржем”, як колись захоплювався старим Дубровским.

Беда не в Т. особисто, а в соціальному укладі російського життя; воно розвиває в неосвіченому, неосвіченому – хоча і родовитому – дворянинові гірші схильності; слабкого робить слабкіше, а в сильному породжує віру у безграничие його влади : “В тому-то і сила, щоб без жодного права відняти маєток”. Навіть найживіше і природніше з усіх людських почуттів – любов до дітей, спотворюється до межі; Т.

Не чує душі у своїй Маші, але влаштовує долю дочки не лише усупереч її волі, але і усупереч її щастю, виходячи з міркувань вигод і невигоди спорідненості, що придбавалася через брак.

Це тим страшніше, що поміщик як би відбивається в підвладних йому селянах; “троекуровские” такі ж пихаті, наскільки він сам. Недаремно крізь увесь текст роману проходить метафора зграї, псарні : саме троекуровский псар грубить Дубровскому-старшому – і як би зіштовхує поміщиків лобами; слуга Дубровского-молодшого, посланий паном прогнати Т. з двору, переінакшує наказ: “Пішов геть, старий пес”, після чого няня Єгорівна задоволено помічає: “мабуть підібгав хвіст”.

А ключем до сцени храмового свята Троекуровых служать слова, які несподівано збожеволілий старий Дубровский вимовив відразу після оголошення неправедного вироку : “псарі водять собак у Божу церкву”. Якщо – за православною традицією – собака входить в храм, святиня вважається спаплюженою; услід за цими словами Дубровский-старший кидає в засідателя чорнильницею . Усе це неминуче демонізуватиме соціальне життя, зображене Пушкіним; тобто і крізь образ Т.

Теж починають просвічувати своїм темним світлом демонічні риси. (Недаремно в сцені храмового свята, відкриваючій 2-ій том роману, він зображений таким, що молиться і кланяється з гордим упокорюванням.

На демонічній підоснові соціальних проблем Пушкін зосередиться в наступному прозаїчному досвіді, повести “Пікова дама” . Поки ж він обмежується напівнатяком на “ірреальну” підоснову подій і зайнятий пошуком реального виходу з реальних протиріч; шукає – і не знаходить. До царя, которыый, особливо після Вітчизняної війни 1812 р.

Має бути хранителем російської справедливості, далеко; уми дворян не освічені; “дво-рянско-крестьянский” бунт не лише не може бути послідовно-благородним, але і не здатний зруйнувати станові перегородки; більш того, до відходу в чесні розбійники Дубровский має віддалений шанс одружуватися на Маші – бунт позбавляє його і цієї надії.

Залишається лише пам’ятати про істину, яку автор вкладає у вуста попа, що спрямовується на поминання по старому Дубровскому : “Метушня суне… і Кирилу Петровичу відспівають вічну пам’ять… хіба похорони будуть побагатіші… а Богові чи не все дорівнює!




Дубровский характеристика образу Троєкуров Кирила Петрович


трагічного у творі мишка
Дубровский характеристика образу Троєкуров Кирила Петрович