ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ – Оксана IBAHEHKO (1906-1997)

Українська література 6 клас – О. М. Авраменко

Я І СВІТ

Оксана IBAHEHKO (1906-1997)

Оксана Дмитрівна Іваненко народилася в м. Полтаві в родині інтелігентів: мама була вчителькою, а тато – редактором газети. У шестирічному віці дівчинка сама видавала журнал для дітей “Гриб”.

Вона мріяла стати вчителькою, тому в роки Другої світової війни, коли мама організовувала безплатну школу для дітей біженців і робітників, охоче їй в цьому допомагала.

У шістнадцять років Оксана вже працювала вихователькою в дошкільному дитбудинку. Тут

вона почала писати перші казки для дітей. Протягом життя О. Іваненко написала майже п’ятдесят книжок для юних читачів. У її доробку особливо цікаві твори про Т. Шевченка. Марка Вовчка. Г. К. Андерсена, першодрукаря І. Федорова… Повість про майстра з виготовлення книжок ми й пропонуємо вашій увазі.

ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ

Присвячується Володимиру Татаринову

Тобі присвячую оцю нехитру повість

Про друкаря небачених книжок.

Книжки – це наша праця, наша совість,

Цілющої води живий струмок.

Не знаю досі, де твоя могила,

Чи ти в боях, чи в катівнях поліг,

Та я робитиму, поки в руках є сила,

Усе,

що ти в своїм житті не встиг…

1945-1964 pp.

Максим Грек

– Книги – це ріки, що напувають Усесвіт, – почув диякон глухий голос старця.

Другий голос роздумливо, але твердо повторив за ним:

Острозька біблія. 1581 р.

– Книги – це ріки, що напувають Усесвіт.

Диякон не насмілився постукати й схвильовано відійшов у кінець сіней. Під цією низенькою стелею він здавався особливо високим. Коли будували монастир, мабуть, хотіли, щоб стеля нагадувала своїм склепінням небо, але занадто низько спустили її над головами людей.

Слова, що почув диякон, пройняли до серця, наче пронизали його. Книги. Як він часто думав про них, особливо після того, як померла його дружина й він залишився самотнім із малим сином. Він прагнув знайти якусь вищу втіху. Досі книги були скарбом небагатьох. Місяці й роки переписувалася кожна книга, ретельно оздоблювалася художнім орнаментом, заставками, кінцівками. Її оправляли в розкішну оправу, часто з коштовними каменями. Це все показувало любов і повагу до книги. Але хто міг придбати її. таку дорогу? Тільки багаті монастирі, церкви та заможні бояри, що інколи віддавали за бажану книгу і землю, і села. А скільки людей жадало читати та не мало змоги! Як часто диякон думав над цим.

Дверцята келії відчинилися. Трохи схиливши голову, щоб гостроверха з хутром шапка не зачепила стелі, бо він також був високий, вийшов цар Іван Васильович. Він пройшов на подвір’я, зосереджений і замислений, не звернувши уваги на диякона, який низько схилився перед ним.

Двері келії залишилися відчинені. У сутінках біліла одна довга вузька борода. Старець стояв у кутку, худий, схожий на святих, мальованих на монастирських іконах. Але хто підходив ближче, у того таке порівняння мимоволі зникало. На іконах святі були спокійні, тихі, а в цього очі горіли таким вогнем, ніби жаринки там були, у цих чорних очах.

– Це ти, Іване? – спитав він тихо. – Іди ближче, сідай!

Диякон майже з побожністю наблизився до старого й поцілував руку, яка важко підвелася, щоб поблагословити його. Він відчув на вустах дотик холодної тонкої шкіри, що обтягала кістки, наче на руці зовсім не було м’язів. З-під чорного рукава підрясника, біля зап’ястка, диякон Іван побачив темні рубці. Він знав, звідки ці рубці. Адже перед ним був той непримиренний славетний учений, відомий Максим Грек, що майже тридцять років сидів ув’язнений, а з них двадцять два роки був у ланцюгах, – і він шанобливо поцілував цю руку. Колись-то, ще за царя Івана III, молодого талановитого вченого, добре обізнаного не тільки з грецькою, а й з різними південнослов’янськими мовами, з італійською, з латинню, викликали з Афона виправляти та перекладати святі книги. Учений Максим Грек не тільки виправляв, він, який чув колись нестримно-запального проповідника Савонаролу, почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили із страшної праці селян. Ці викриття не подобатися владарям світу. Максима Грека обвинуватили в єресі, тобто в неправдивому тлумаченні християнської віри, і засудили. Ніколи більше він уже не побачив своєї батьківщини. Звільнили його сімдесятип’ятилітнім немічним старцем.

Преподобний Максим Грек. XVIII cт.

Тепер, коли після страшного заслання Максима Грека привезли в Троїцю, йому важко було рухатися, важко говорити, але думка так само горіла й пломеніла, і сам цар Іван приїздив розмовляти з ним і радитися.

– Сідай, Іване, – повторив Максим. – Ми говорили з царем про книги. Так, книги – це ріки, що напувають Усесвіт. Моє життя проходило з книгами. Я переписував, перекладав, тлумачив книги. Я виправляв помилки, що їх робили несвідомо переписувачі й цим затьмарювати їх високий зміст. Та єдиний спосіб уникнути цих помилок і дати всім людям читати книги – це друкувати їх… Я вже розповідав тобі про Йоганна Гутенберга що перший винайшов друкарський верстат і, виливши із свинцю літери, складав їх у слово, а, намазавши чорною фарбою, на верстаті притискував до паперу. Його були перші спроби. Потім інші люди, наділені святим даром, робили ще краще. Як суха земля конає від спраги та жадає животворної води, так людські душі жадають знання.

Старий бачив, що диякон, затамувавши подих, слухає, і це втішало його. Як йому все життя хотілося передати тим, хто оточував його, усі свої знання, свої думки! Ніколи він не був честолюбцем і сріблолюбцем. За те й не злюбили його ситі, пишні архієреї, ченці з багатих монастирів-вотчин. Цього молодого диякона Івана Федорова Грек помітив своїм проникливим поглядом чорних пломенистих очей. Йому до вподоби було високе ясне чоло, світлі, допитливі й розумні очі, управні великі руки, що любили ремесла і тесляра, і палітурника. Іванові охоче розповідав старець про своє життя, про людей, що стрівав на довгому, заплутаному й невторованому шляху. Найкращі спогади були, звичайно, про юність. Юність! Юність у чудесній розкішній Італії, куди він поїхав учитися.

– Пробув я багато років в Італії, – розказував Максим Грек, – і багато писань різних філософів прочитав, з багатьма мудрецями познайомився та велику душевну користь із того набув.

Дж. Белліно. Альдус Мануціус. 1865р.

Жив тоді у Венеції філософ, досвідчений чоловік, ім’я йому Альдус, а прізвище Мануціус, італієць, великий знавець грецької і римської мов, стародавньої літератури. Я його знав у Венеції і часто ходив до нього в книжкових справах. Той Альдус Мануціус замислив премудре діло – видати давні рукописи.

Була вже в нього школа стародавніх мов, та захопився він ще друком і заснував друкарню.

Не знав до того світ кращого друкаря. Дай мені перо та поглянь, я намалюю тобі літери, як вигадав писати їх Альдус Мануціус, щоб було їх зручно друкувати й читати.

Іван стежив за кожним рухом Максима Грека.

– Пам’ятай, Іване, – промовив той, – стару притчу про таланти. Одержали два чоловіки по таланту. Один ледачий і лукавий закопав його, а другий повернув його з прибутком. Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй. Дорожчий хай він тобі буде за багатство, за втіхи мирські, щоб не був ти подібний до мужа лукавого, а віддав його в стократ більшим на службу людям.

Замисленим повертався Іван од старця. Давній церковний звичай вимагав, коли помирала жінка в служителя церкви – попа чи диякона. – повинен був той або йти в ченці, або покинути служіння в церкві. Та чим більше слухав Іван ученого старця, тим дужче відчував жадобу до життя, праці, знань. Найдужче він любив працювати з книгами. З любов’ю й увагою брався він переписувати, робити до них малюнки. Сам оправляв їх. Але друкувати книги! Не переписувати повільно слово за словом, рядок за рядком, сторінку за сторінкою і, може, лише три-чотири сторінки списати за день, а відразу надрукувати їх сотні, тисячі, ще більше… З благоговінням брав він у руки, коли траплялося, друковані книги, завезені з інших країн, розпитував усіх, хто приїздив з інших земель, про друкування.

Він ішов широким бадьорим кроком вузенькими вуличками Москви, а у вухах лунати слова старця: “Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй”.

Може, його хист, його талант саме в цій великій, святій книжковій справі?

“Ганза”

Корабель мав незабаром відплисти. Жителі німецького міста Любека в передвечірню пору приходили помилуватися, як матроси швидко й управно вантажать на корабель речі, заповнюють трюм і палуби різним крамом. Метушилися купці, які везли цей крам у чужі землі. Сумно дивилися жінки, які виряджали в путь своїх чоловіків. І їх було немало, таких жінок. На цьому кораблі більше як сто двадцять чоловіків мало виїхати в далеку невідому Московію. Не всі вони були, звичайно, з Любека. По багатьох містах їздив енергійний, діловитий майстер саксонець Шлітт, розпитував, шукав охочих їхати з ним до Московії. Потрібні були йому різні люди: і лікарі, і цирульники, і теслярі, і ливарі, й архітектори, і каменярі, і друкарі – різні майстри різних спеціальностей. Цар московський Іван просив його навербувати таких людей, привезти до його столиці.

В. Васнецов.

Іван Грозний. 1897р.

Царя Івана IV прозвали Грозним. Він вів нещадну боротьбу з боярами, які відчували себе повними владарями у своїх вотчинах-князівствах, а Іван об’явив себе самодержавним царем усієї Русі. Його боялися та поважали сусідні країни, бо завоював він царство Казанське й Астраханське, а згодом переміг і Лівонський орден хрестоносців. Багато легенд залишилося про нього в народі, й одна з них розповідала, як кинув він клич: хто добуде йому царства корону, скіпетр, золоте царське яблуко – “рук державу” і книжку про них?

І справді, не тільки про завоювання дбав цар, а й про книги. У нього була величезна на той час бібліотека, що викликала подив у всіх іноземних гостей. Багато книг було привезено з Візантії. Як свій дорогоцінний посаг, привезла колись бібліотеку наречена царя Івана III візантійська царівна. Усіх дивувала освіченість Івана IV, красномовність, його листи вражати яскравим талантом письменника.

От і дав він саксонцю Шлітту немалі кошти й обіцяв щедро нагородити, коли той привезе майстрів різних справ і між ними й друкарів.

Цар Іван розумів – і на Русі потрібно друкувати книги, це ще дужче прославить і зміцнить його самодержавну владу.

Іноземець Шлітт охоче взявся за цю справу. Довгенько попоїздив він по всій Німеччині, розшукуючи потрібних людей, набрав немало майстрів і зібрав їх усіх у Любеку.

Уже напнуті велетенські полотнища вітрил. Подме ходовий вітер – і корабель рушить у путь. Уявляв Шлітт, як загоряться очі царя, коли побачить він стільки майстрів у своїй первопрестольній Москві. Та щось надто підозріло стежать за Шліттом останніми днями купці міста Любека. Спілка німецьких торговельних міст “Ганза” – найбільший владар і міста Любека. Не знає Шлітт, що ввечері зібралися ганзейці з німецькими лицарями-хрестоносцями на нараду в домі най багатшого й найстарішого купця міста Любека.

– Не можна допустити, щоб їхали ці майстри до Московії, – сказав найстарший і найповажніший серед ганзейських купців. – Яка рація нам у тому, щоб росіяни самі виробляли те, що тільки ми можемо робити?

– Яка рація нам у тому, – підтримати його й хрестоносці, – щоб Московія була ще дужчою та могутнішою?

– Навіщо в дикій Московії процвітатимуть різні ремесла?.. Хай вона буде залежною від нас! – підтримали й інші.

– Ми не повинні їх випускати! – говорив далі най владні ший серед ганзейців.

– А цього Шлітта треба приборкати та провчити, – лютувати хрестоносці.

На цьому й порішила “Ганза” – спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви, а Шлітта, привідця та верховоду, приборкати, щоб не поїхав він десь-інде шукати людей для московського царя Івана.

Шлітта приборкати. Десять років просидів він у в’язниці за справу, до якої взявся так гаряче. А люди, яких він зібрав, розбіглися. Були серед них і майстер паперової справи, і палітурник, і друкар.

Гість із Данії

До царя Івана приїхав посол від данського короля Християна III. Вузенькими низькими ходами та переходами Кремлівського палацу ведуть його до царських палат.

У куцому, до колін, зеленому каптані з пишним мереживним коміром, у довгих панчохах і черевиках з пряжками заморський гість із прихованою цікавістю поглядає на розписні стіни й стелі, на дивний для нього одяг бояр – довгі шуби, оторочені дорогим хутром – сріблястими лисицями, соболями, високі шапки. Між ними, огрядними, бородатими, поважно-повільними, посол виглядає якимось вертким куцохвостим птахом. Кроки його, що спочатку лунають так упевнено, поволі, у міру наближення до царської палати, робляться майже не чутними. На тонких вустах з’являється запобіглива посмішка.

Йому доручено його величністю королем данським улаштувати дуже вигідну для Данії справу.

Під коротким, але уважним і ніби наскрізь проколюючим поглядом царя Івана посол на якусь мить розгублюється, але враз опановує себе, і починається церемоніал привітання.

Російські бояри (гравюра). XVI-XVII cm.

Біля царя його найближчі друзі – радник окольничий Олексій Адашев, ровесник і друг юнацьких років князь Курбський та інші, що утворили Вибрану раду. Вони підтримують царя в боротьбі проти великих іменитих бояр. Вони підтримують його прагнення поширювати в Московській державі книги, відкривати школи, розвивати різні ремесла. Не менш уважно, ніж цар, слухають його близькі друзі лист, що надіслав король данський.

“…З такою метою надсилаємо до тебе, – читає поважно дяк, – возлюблений брате, щиро нами любимий, слугу й підданого нашого Ганса Місенгейма з Біблією та двома іншими книгами, у яких міститься суть нашої християнської віри. Якщо прийняті й схвалені будуть тобою, возлюбленим братом, патріархом, митрополитом, єпископами й іншим духовенством сія наша пропозиція і дві книги разом із Біблією, тонний слуга наш надрукує в декількох тисячах примірників зазначені твори, переклавши на вітчизняну вашу мову, так що в сей спосіб можливо буде в небагато років сприяти користі ваших церков і ваших підданих”.

Друкувати книги! Це те, про що давно мріяв він, про що говорив з полум’яним страдником – ученим Максимом Греком.

Цар Іван знав, що в Данії, як і в інших країнах Європи, після того як Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат, уже друкували, а не переписували книги.

Але ж “возлюблений брат” – король данський Християн III – не безкорисливо. не від щирого серця пропонує свою допомогу’. Цар Іван розуміє, як вабить Московська держава своїми величезними, не дослідженими ще багатствами чужоземних королів, як хочеться їм наслати сюди своїх купців, використати ці незчисленні багатства для себе.

А кати б цар Іван перейшов на віру короля данського, а за ним і народ московський, як би це було вигідно Християну III.

Ні, треба обійтися в цій справі без іноземців.

Царю Івану потрібно друкувати книги, щоб ще більше зміцнити свою владу, об’єднати народ навколо Москви.

На книжки дедалі більше зростає попит, особливо після приєднання Казані й Астрахані. Цар увесь час повертався до цієї думки – заснувати друкарню.

Учений старець Максим Грек казав йому, що тільки друкуванням можна уникнути тієї безлічі помилок, яку припускають переписувачі.

Часто ці помилки зовсім переінакшують увесь зміст. Недарма Максим Грек велику увагу приділяв граматиці. Помилки можуть призвести до єресі – неправильного тлумачення православної віри. Як же можна доручити іноземцям друкування церковних книг? Адже тільки церковні й були на той час у Москві. А що, як іноземні друкарі на свою віру повернуть?

Ні з чим повернувся Ганс Місенгейм до Данії.

“Печатний дім”

– Час нам самим видавати друковані книги, як у греків. Венеції, Італії, як в інших державах, – мовив цар.

– Ця думка тобі, царю, надіслана, як святий дар, – сказав митрополит Макарій, старий, розумний книголюб, що за його керівництвом протягом багатьох років у Новгороді переписали дванадцять фоліантів – товстих томів, куди ввійшли твори багатьох візантійських, західних і руських письменників. У ці книги хотів зібрати Макарій усе, що читали й поважали на Русі.

Окольничий Олексій Адашев, думний дяк Висковатий, який вів найважливіше листування з іноземними державами, підтримали царя так само, як і Макарій, і Максим Грек. Адашев і Висковатий тут, у Москві, виправляли та стежили за переписуванням усіх руських літописів. Це були люди найосвіченіші в Московській державі. Вони розуміли – книги зміцнять самодержавну владу царя, об’єднають навколо Москви завойовані нові землі, розбуркають прагнення людей до писемності й знань. І цар наказав розшукувати здібних до цієї справи. Якогось майстра Марушу Нефедієва надіслали до Новгорода, щоб звідти привіз майстрів, що вміють “різати різьбу всіляку”. Відомо стало, що й тут, у Москві, дехто самотужки пробує друкувати й показувати цареві перші, ще не вправні спроби.

– Кажуть, Іван Федоров, колишній диякон Миколо-Гостунської церкви, цим ділом цікавиться й займається, – сказали цареві.

– Покличте його до мене, – наказав цар.

Страшно йти до царя простій людині. Та згадав Іван Федоров, як зустрів його ненароком у Максима Грека й почув тоді слова, що повторив їх цар роздумливо та твердо:

– Книги – це ріки, що напувають Усесвіт.

Пам’ятник І. Федорову. Москва

А чутки, як весняні пташки, уже носяться над Москвою, що хоче цар тут, у Москві, свій “Печатний дім” будувати й шукає людей, що друкуванням цікавляться та мають до цього хист.

Давно не бачив маленький син Івашко свого батька Івана таким бадьорим, таким задоволеним, таким діяльним. Як прийшов він тоді з Кремля від царя, так і почалось інше життя. З ранку до пізньої ночі зайнятий він. Доручив йому сам цар – тільки подумати: сам цар! – збудувати “Печатний дім”, де друкуватимуть безліч книг.

Кипить робота. Теслярі, каменярі виводять стіни. Усім керує його батько, він же замовляє все для друкарні, стежить за всім. Є в нього помічник. Веселий і бувалий Петро Мстиславець, прибулець із Білорусі.

При “Печатномудомі” будують і “Справну палату”. Там виправляють книги, з яких будуть друкувати. Радяться в усьому із зовсім старим Максимом Греком, з митрополитом Макарієм. Скрізь устигає Іван Федоров. Скільки ще роботи! Але якої роботи – цікавої, живої, потрібної.

Цар Іван також приходить на “Печатний двір”, показує йому проста людина Іван Федоров перші спроби, показує верстати, шрифти, різне друкарське приладдя. Приязно дивиться цар Іван на першодрукаря.

Велику справу робить перший друкар. Імені його не забудуть нащадки.

Свято книги

Це сталося навесні 1564 року. Цей день можна прирівняти до великої перемоги, до найсвітлішого свята всього народу. Іван Федоров подає цареві першу книгу, надруковану в “Печатному домі” “повелінням і коштом” самого царя. Ця книга звалася “Апостол”.

Як у казці-легенді. переказував народ – простий “ярижка” здобув книгу цареві.

Стопи книг, однаково великих, однаково гарно оправлених у темну шкіру з тисненням, були перед царем. Скільки людей читатимуть їх!

Не тільки в церквах лежатимуть вони, як колишні рукописні, важкі, дорогі, недоступні для більшості людей, а зможуть їх купити, читати й не такі вже багатії.

Цар із задоволенням хвалить прекрасний чіткий шрифт, чорний і червоний, чудесні малюнки, заставки.

Малюнки були різноманітні. їх надруковано дуже багато, кожен розділ починався розкішною заставкою, у якій перепліталися квіти, трави, плоди. Візерункові великі літери починали текст. Жодна переписана книга на Русі ще не була так багато ілюстрована. Це видання аж ніяк не поступалося виданню італійських й інших західноєвропейських майстрів… Добре ознайомившись з їхніми роботами. Іван Федоров із великим художнім смаком зробив по-своєму так, як змогли зробити тільки на його батьківщині, і орнамент, і літери.

Апостол” І. Федорова. 1563-1564 pp.

Цікава була післямова першої книги. Урочисто розповідалось у ній, що цар Іван продовжує справу імператорів грецьких, і за прикладом Греції, Італії та інших країн уводиться на Русі книгодрукування. Розповідалось у ній, як, не шкодуючи, давали кошти на цю справу “делателям” – ІвануФедорову та Петрові Тимофійовичу Мстиславцю.

З любов’ю дивиться великий дужий Іван Федоров на справу своїх рук і, як любе дитя, тримає книгу на міцних широких долонях.

“Ех, шкода, не дожив ані Максим Грек, ані Макарій до цього свята, – думає з жалем першодрукар. – Оце б раділи!”

– Знаєш, друже, – каже він Петрові, – а треба нам ще й менші книги друкувати, щоб і проста людина могла їх купити й синів своїх навчати. Оце подякують нам люди!

– Авжеж. – згоджується Петро.

І вони заходжуються біля нових книг.

Єретики

Іван Федоров і його помічник Петро Мстиславець із таким же запалом і натхненням друкувати інші книги, а над ними вже збиралася гроза.

Наче хмари, що раптово затьмарюють погожий день, починають рости, громадитися, спускатися низько над землею й давити повітря, так росло й дужчало невдоволення бояр і вищих церковників, які були з ними заодно. Ширилися плітки, злостиві чутки навколо друкарні…

– І де це видано, щоб книги не рукою богобоязливою переписувалися, а на верстаті бісівському робилися?

– І не поставили когось із старих бояр, а смерда невідомого, дияконця якогось.

– Від диявола це, від диявола, – шепотіли бояри, показуючи на “Печатний двір”, на високу постать царського друкаря Івана Федорова. І дратував їх його спокійний вигляд, його впевнені рухи, безбоязний і одвертай погляд розумних очей – погляд людини, що знає свою справу й вірить у добро.

Не зраділи бояри й великому святу – виходу першої книги. Та до чого вони могли прискіпатися, коли самі мало що розуміли!

– У таких книгах диявольська єресь, немає на них Божого благословення. А малюнки! Недарма він з іноземцями-єретиками знається, – бубоніли вони й підбурювали темний, неписьменний народ, під’юджували переписувачів книг.

– Тепер вам кінець. Не потрібна тепер ваша праця.

– Єретики!

От яке страшне слово сичали бояри, от яке страшне слово вже часто чули за своєю спиною друкарі.

І попи не відставати від бояр. Не було в живих освіченого Макарія, помер натхненний учений Максим Грек. На чолі церкви стояли люди, яким не потрібна була ця культурна велика справа. Вони хотіли, щоб книги були лише в їхніх руках.

А цар Іван? Чому він не захищає свою улюблену справу, своїх першодрукарів?

Та тепер уже справді страшно звертатися до нього.

Важкі, скрутні часи свого царювання переживає він. Його зрадили найближчі друзі. Не підтримати в Лівонській війні не тільки старі бояри, а навіть Адашев, князь Курбський. Князь Курбський утік до Литви й звідти надсилав цареві сповнені трутизни та докорів листи, а розлютований цар відповідав йому не менш ущипливо та нестримно.

Цар оточив себе новими людьми з дрібних бояр, створив загін опричників і майже весь час проводив в Олександрівській слободі.

Скрізь йому тепер увижатися зради, і початися страшні страти, катування винних і невинних людей, заслання. Цар став мов несамовитий, дня не минало без страт, а потім він сам починав каятись і, одягнувши чернецький одяг, дзвонив на дзвіниці та молився за вбиті ним сотні людей, записував їхні імена у свою книжечку, що збереглася й досі, і з якої ми довідалися про імена сотень закатованих.

Люди жахатися його, боялися потрапляти на очі.

Чи до друкарні йому було!

А може, хтось у недобрий час і про друкарів шепне йому лихе слово “єретики”?

Та ні. Лють царя не зачіпає їх. Йому зараз не до них.

З болем дивиться Іван Федоров на свою працю. Через книги він хотів поширювати освіту, науку серед людей, а його звинувачують у єресі. Не можуть зрозуміти тупі, пихаті люди, на що здатний людський розум і людські вправні руки! Здається їм це “чудом”, “бісовим ділом”.

– Що робити? – питає Петро Мстиславець. – На майданах і вулицях уже й пройти не можна. Кажуть уже вголос, що ми з бісівського гнізда. Цареві не до нас. Перед ним бояри один одного оплутують, скрізь змови, страти. Треба нам звідси їхати.

Опускає Іван Федоров голову з довгим хвилястим русявим волоссям на свої міцні руки. Як блискуче почалася робота, яким вогнем запалило його душу! І невже це все покинути?

– Ще й нас самих, як єретиків, схоплять і стратять, – роз’ятрює серце Петро Мстиславець.

– Я боюся, тату, – шепоче маленький синок Івашко, притуляючись до батька.

Іван Федоров оглядає замисленими, повними турботи очима друкарню, і каже:

– Так, треба з Москви їхати.

Сумно складає Петро Мстиславець дошки гравюр, велику рамку фронтиспіса “Апостола”, форми для виливання літер, матриці1. Це можна взяти із собою. І з невимовною печаллю дивляться обидва на друкарський верстат. Він залишиться тут. Хай бережуть його учні, які навчилися в першодрукарів.

Ніколи в житті не забудуть Іван Федоров і маленький його Івашко тієї гіркої ночі, коли збиралися залишати Москву.

З клунками за плечима, з довгими палицями в руках, тримаючи за руку Івашка, що в темряві спотикався й падав, пробиралися перші друкарі вузенькими покрученими вуличками Москви. На їхньому возі лежало небагате майно та дорогоцінний скарб – матриці, шрифти, книги.

На Красній площі зупинилися, оглянулися, уклонилися низько на всі боки:

– Прощавай, Москва! Прощавай, Кремль! Дай Боже повернутися на рідну землю.

1. Прочитайте опис.

Худий, схожий на святих, мальованих на монастирських іконах… очі горіли таким вогнем, ніби жаринки там були, у цих чорних очах…

Це портрет

А Івана Федорова

Б Івана Грозного

В Максима Грека

Г митрополита Макарія

2. Вертким куцохвостим птахом у повісті названо

А саксонця Шлітта

Б радника Адашева

В Ганса Місенгейма

Г короля Християна III

1 Матриця – штамп для отримання відбитків.

3. Першодрукарем Європи вважається

А Іван Федоров

Б Петро Мстиславець

В Йоганн Гутенберг

Г Іван Грозний

4. Як тема повісті “Друкар книжок небачених” пов’язана з дитинством і родиною О. Іваненко?

5. Чому німці не пустили своїх майстрів до Московії?

6. З якою метою до Москви прибув данський посол Ганс Місенгейм?

7. Чому цар Іван Грозний відмовив данському королю?

8. Як називається перша друкована книга в Москві? Знайдіть і прочитайте опис цієї книги.

9. Хто такі єретики? Хто назвав Івана Федорова та його помічників єретиками? Чому вони так уважали?

10. Через що в Івана Грозного послабився інтерес до книгодрукування?

11. Випишіть портрети головних героїв повісті в робочий зошит.

12. Як ви розумієте вислів Книги – це ріки, що напувають Усесвіт?

1. Прочитати повість О. Іваненко “Друкар книжок небачених” до кінця.

2. Вивчити напам’ять абзац, що починається словами: “Слова, що почув диякон, пройняли до серця…” (четвертий абзац повісті).

3. Знайти інформацію в мережі Інтернет про політичну ситуацію в Москві середини XVI ст., підготувати за нею коротке повідомлення (за бажанням).

Борець і сіяч

Звідкіля ж ви будете, люди добрі? – спитав їх чорновусий, чорнобородий, ще не старий пан із чорними живими очима. Він стояв перед ними, високий, дебелий, узявшись руками в боки. Дивився з цікавістю, але привітно.

Утікачі низько вклонилися. Перед ними був один із найбагатших литовських панів, українець родом, вельможний гетьман Ходкевич.

Іван Федоров випростався та спокійно, серйозно розповів, хто вони, як за наказом царя Івана збудувати друкарню, як надрукували першу книгу і як мусили втекти від темного народу, підбуреного боярами й попами.

– Начальники та священноначальники звинуватили нас у єресі та чорнокнижництві, – казав Іван Федоров. – Ми податися до Литви, щоб урятувати своє життя й продовжувати труд. Важко було нам кидати рідну землю, але бачимо ми, що й тут багато народу нашої віри та мову нашу так само розуміють.

– Отож-бо воно і є, – мовив гетьман. – І гаразд ви, люди добрі, зробили. що сюди напрямок узяли. Може, тут, як ніде, і потрібен буде ваш труд для нашого народу, що однієї з вами віри, і мусить віру й мову свою боронити. Друкував книги колись у Празі, а потім і тут доктор ФранцискСкорина, та давно він уже помер, і ніхто не продовжує його справи. Книги будуть також нашою зброєю. Кінчу я вас до себе, у свій маєток, у Заблудовому. Матимете ви там і дах над головою, і хліба кусень, і все, що для вашої роботи потрібно.

Розмова велася в столиці Литви – Вільні, старовинному прекрасному місті. Саме в ці дні відбувався там литовський сейм, і Ходкевич був на ньому. Довідавшись, що він “руський”, як тоді звати не лише росіян, а українців і білорусів, друкарі вирішили звернутися до нього за порадою – куди податися, і он яка щаслива була їхня зустріч! Незабаром вони опинилися в багатому родовому маєтку Заблудовому.

Може, то настали найщасливіші часи в житті друкаря Івана Федорова та його сина Івашка. що вже підріс і потрошку привчався до діла.

Справді, не пошкодував пан Григорій Ходкевич нічого ані для друкарів, ані для друкарні. Вони мали і теплу хату, і добрий кусень хліба, і до хліба всього. А головне – нового змісту набирала тут робота друкарів.

Це ж бо було в ті часи, коли польські пани хотіли загарбати собі всі українські землі, завести скрізь католицьку віру. Отже, православні книги – це була велика зброя проти ополячення.

І це добре зрозумів Іван Федоров своїм глибоким розумом і відчув себе справжнім борцем за свій народ. Це ще більше окрилювало його в роботі. Треба було знову робити друкарський верстат та інше друкарське приладдя, бо скільки ж там вони могли захопити із собою. Треба було шукати та вчити нових помічників. Один із них підростав дома – Івашко. Найбільше його цікавили великі розкішні оправи книг. Не така-то була проста справа! Оправу робили з дерев’яних дощок, обтягали шкірою, робили прикраси, витискували герби, робили металеві застібки, щоб краще зберегти книгу.

– Диви, Івашку, – казав батько, – що пишуть у книгах: “…а котрий поп або дьякон чтьот”, а не застібує усіх застібок, “буді проклятий”. Та треба, щоб застібки прикрашати, а не псували обличчя книги.

Батько уважно оглядав, як син робить застібки. Він навчав його бути справжнім митцем, майстром з великим смаком, щоб добре виконувати таку роботу.

Серед хлопчаків, товаришів сина, був один, на ймення Гриць, жвавий, меткий хлопчисько. Він не вилазив із заблудовської друкарні, скрізь сунув свого носа. Потроху і його втягли в роботу, й Іван Федоров покладав на нього великі надії.

Учительне євангеліє. 1568-1569pp.

Через вісім місяців, у березні 1569 рою, г, вийшла друком перша руська книга в Литві – Учительне євангеліє. І знову, як і в Москві, після випуску першої книги, доля ніби почата глузувати з першодрукаря. Покинув Івана Федорова помічник і друг Петро Мстиславець. Його переманили до себе багаті віденські купці Мамоничі. Та в Івана Федорова були вже учні й інші помічники, і він виконував те, про що сповіщав у першій заблудовській книзі від імені видавця “гетьмана найвищого великого князівства Литовського, його милості пана Григорія Олександровича Ходкевича”, який обіцяв: “А я про інші книги помишляти буду й коштів моїх на те не пошкодую й скоро їх друкувати дам”. Така обіцянка надавала нових сил Іванові Федоровичу Москвитіну, як його тепер звали.

Через рік вийшла із заблудовської друкарні й друга книга. Але за цей рік трапилася велика подія в житті Литви, Польщі й України. У 1569 році відбулася Люблінська унія. У місті Любліні, на сеймі, підписали союз – унію між Литвою та Польщею. Сейм постановив, що Україна, яка була під Литвою, тепер відходить до Польщі. Отож до Польщі відійшли Волинь, Поділля. Київщина. Поки не підписати цієї унії, Григорій Ходкевич боровся проти неї. Він знав, що панська Польща всіма силами запроваджуватиме свої закони та звичаї на українських землях. Та це загрожувало найбільше простому людові, а не великим панам, таким як Ходкевич. Він почав вагатися, не об’єднав незадоволених, не повстав проти Польщі. Унію підписати й ніби обрубати крила Ходкевичу.

Ходкевича не впізнавати його близькі. Він повернувся з Любліна прибитим, немічним, хворим дідом. Іван Федоров чекав нових розпоряджень. Книги – це ж була зброя його народу проти іноземних загарбників, він теж був борцем! Але гетьман Ходкевич його не кликав. Він узагалі майже нікого не хотів бачити. Іван Федоров сам пішов до нього. Хлопці нетерпляче чекати його. Уже й ніч настала, а він усе не повертався з панського замку. Полягали спати. Не чули, як прийшов батько. І раптом дивні звуки збудили Івашка. Він підвівся на ліжку, почав прислухатися й приглядатися в той куток, де спав батько. І побачив, що голова батька – велика, з хвилястим волоссям – труситься від стриманих ридань. Він плакав! Так. батько, великий, розумний батько, що перший надрукував книги в Москві, що перший надрукував книги тут, гірко плакав уночі, ховаючи лице в подушку. Може, образив його чим пан гетьман Ходкевич? Може, прогнав його від себе, як прогнали московські попи та бояри? Знову доведеться їм мандрувати, кидати теплу хату, розкішний парк біля замку, де крадькома любили бігати хлопці. Івашкові зробилося шкода і себе, і тата, але він не посмів розпитувати його та. сам того не помічаючи, у сльозах заснув.

Уранці батько говорив із ним, і з Грицем, як із дорослими. Ні, не образив його нічим пан Ходкевич, ні, не прогнав його, навпаки, дарує він йому хутір поблизу свого маєтку й землю, дідичем робить.

– Як добре, тату! – аж скрикнув від задоволення Івашко. – Свій хутір! Земля! Ми самі хазяї!

– Добре? – спитав батько серйозно. – Хутір, земля – будемо орати, сіяти… А як же те насіння, що розсівав я досі між людьми своїми книжками? А як же ремесло моє художнє? На рало змінити?

Не хоче пан гетьман більше друкарню тримати, книги друкувати… Постарів, знесилився, зневірився – навіщо йому ця морока? Доживатиме свій вік спокійно.

Хлопці замовкли, принишкли. Мовчазний ходив батько. Цей радісний вигук Івашка, коли почув той про хутір, ця втіха дитяча краяли йому серце. Та й у самого вже срібло пробивається на скронях. Треба подбати про затишний, спокійний куток на старість.

А перед очима раптом з’являється худа, висока постать старого Максима Грека, виснажене жовте лице й п’яні очі.

– Рабе лукавий і ледачий, – немов чує він голос старого Грека, який розказував йому давню притчу, – навіщо талант, що дав я тобі, закопав ти в землю?..

Невже кине він оці матриці, шрифти, цей верстат, книги, книги… й оратиме, засіватиме землю та дбатиме лише про свій кусень хліба? Він дивився на роботу своїх рук, потім поглядав на Івашка, і гіркі сльози текли по його обличчю.

Він ще жив у Заблудовому, коли помер старий Ходкевич. І тоді він сказав рішуче своєму синові й синам Ходкевича:

– Не личить мені в оранні та сіянні насіння своє життя коротати. Замість рала в мене ремесло художнє, замість насіння житнього – духовне насіння повинен я по світу розсівати… і всім роздавати духовну їжу.

Зворушливо прощалися заблудовські жителі, сини Ходкевича, їхні помічники, уся челядь із натхненним друкарем. Дивувало всіх, що не спокушає його мирне, забезпечене життя, що міняє він це життя на невідоме, повне тривог і пригод. Дозволили йому взяти все з друкарні, вирядили його добре в дорогу.

Зарипіла гарба з верстатом та іншим приладдям. Уклонилися друкар Москвитін і два його юні помічники та й почвалали потихеньку в далеку путь – за п’ятсот верст, в українське місто Львів.

Ліси, болота, обшарпані села, деякі зовсім вимерлі від якоїсь страшної пошесті, залякані, пригнічені люди – отакий був їхній невеселий шлях. За Любліном пішли пагорби, горби, густі ліси, стрімкі річки – це вже була Галичина – “Червона Русь”. Частіше на шляху траплялися багаті замки польських магнатів.

Хлопці як хлопці, розважаються всім, що побачать, радіють із того, що у велике місто йдуть. А на батька глянуть – уперто зсунуті брови на переніссі, очі замислено-натхненно дивляться вперед.

Борець і сіяч.

У старовинному місті Львові

На пагорбах, оточених високою міцною стіною від нападу ворогів, височів Львів – місто, що його збудував для сина Лева в XIII ст. Данило Галицький.

Перехрестилися подорожні, в’їхали в міські ворота. Відразу в хлопців аж очі розбіглися. Скільки людей, який гомін навколо! І люди в різних чудових убраннях, не подібних до їхнього московського одягу.

– Ой, сорочки які вишиті! – шепочуть хлопці, дивлячись на барвисте українське вбрання дівчат.

Українські, польські, єврейські, грецькі, вірменські, німецькі слова, слова багатьох інших мов лунають на вулицях. А вулиці рівні, зелені, а будинки кам’яні, чисті.

– Куди це ми потрапили? – питає Івашко.

Іван Федоров знав від Ходкевичів, що Львів – велике й багате місто, де ведуть торгівлю купці з різних країн, де багато монастирів і церков, де живе безліч ремісників. Знав він. що місто має пільги та привілеї від польських королів, і за це вони мають від міста немало грошей. Городяни міста Львова самі обирали собі міського голову – бургомістра.

З цікавістю глянули на великий кам’яний будинок з баштою – ратушу, там засідали бургомістр і радники. Хлопці дивувалися левам перед будинком.

Нічого, що такий довгий шлях. У такому місті, напевно, потрібна робота друкаря. Хлопці вже ладні забути всі прикрощі шляху, тільки б швидше побігти на величезний львівський ринок, де. мабуть, є все, чого тільки могло заманутися людині: і східні товари – барвисті тканини, килими, і вина, і хутра з півночі, і різна зброя, і овочі, і ласощі – усе, усе!

На вулицях Львова, на його майданах, а особливо на ринку, завжди було повно люду, а в той день було ще й свято.

– Може, це тільки у свято так? – спитав Івашко, але не встиг почути відповідь і замовк.

Саме повз них проходила зараз незвичайна процесія.

– Дивись! Хлібина! – захоплено вигукнув Гриць. Перед великою лавою людей несли корогву, а поряд з нею. на довгій палиці, величезну дерев’яну пофарбовану хлібину.

– Це іде цех пекарів. – пояснив якийсь доброзичливий стариганчик у довгих панчохах і купецькій широкій, але куцій чи то кофті, чи то жупанчику з коміром, оздобленим хутром.

За пекарями йшли кравці зі своєю корогвою та з величезними ножицями, якими можна краяти одяг велетню. Далі – шевці з черевиком, мабуть, з ноги того ж велетня. За ними – гончарі, ковалі, теслярі, цирульники.

Ремісники об’єднувалися тут по цехах.

На свята цехи проходили містом, кожен під своїм прапором і знаком свого ремесла.

– Тату, а друкарі тут є? – спитав Івашко.

Той же стариганчик, очевидно, якийсь дрібний купець, похитав головою. Та батько всміхнувся своєю доброю усмішкою:

– Будуть і друкарі. А ми з тобою хто?

Цікавий стариганчик устряв у розмову. За декілька хвилин подорожні зі своїм возом уже повертали на Підзамче. Квартал, де жили купці та ремісники.

У Львові оселився перший друкар.

У лютому місяці 1574 року, через десять років після надрукування першої книги в Москві, вийшла у Львові перша друкована книга в Україні.

Художньо й тонко вона була зроблена. Майстер перевершив своє перше видання, хоча “Апостол” львівський був подібний до московського. Та нічого дивного в цьому не було. Друкував львівського “Апостола” той самий першодрукар Іван Федоров. Але було в книзі дещо відмінне. Нові малюнки, інша післямова. Новий малюнок із самого апостола Луки. Цікавою й новою була в книзі сторінка, де з лівого боку красувався герб старовинного міста Львова з левом посередині, а з правого – герб самого друкаря: кутник – необхідний прилад для друку й вигин річки, адже “книги – це ріки, що напувають Усесвіт”. Це був знак, що відображав його працю на все життя. Під малюнком – підпис: “Іван Федорович, друкар Москвитін”.

Автограф І. Федорова. 1583р.

А про самого друкаря, про його поневіряння. про його незламну віру у своє покликання читачі дізнавалися з післямови…

Післямова – це була звичайна річ у старовинних книгах. У післямові розповідалося, де, коли та як виготовлена книга. У московській першій книзі прославлявся цар Іван IV. в Учительному Євангелії. надрукованому в Заблудовому, – гетьман Григорій Ходкевич.

Післямова львівської книги нікого не вславляла, вона тільки мала розповісти всьому світу про важкий труд і перешкоди на шляху друкаря.

Пристрасно й палко написав Іван Федоров цю післямову. “Сія повість. відкіля почалася та як зробилася друкарня ця”.

Він писав, що друкарня почалася в Москві з наказу царя й великого князя Івана Васильовича, писав про все, що ми тут розповіли.

Він написав про те, як, прийшовши до Львова, ходив до багатих купців. ставав перед ними на коліна, проливав сльози, прохаючи допомогти заснувати друкарню. Він певен був. що у Львові, старовинному українському місті, відгукнуться на його заклик, дадуть йому можливість поширювати “слова істини” удрукованих книжках. З папертей церков закликав збирати кошти. Він був певен, що найперше ті, які стоять на чолі духівництва, схопляться за цю справу. Але “великі світу цього” залишилися байдужими до його заклику. Він був певен, що й купці охоче нададуть допомогу, бо матимуть з цього велику вигоду для себе. Але купці вважали його за непрактичного дивака – та й годі. Коли б він узявся друкувати для католиків – о, то була б інша справа! Тоді знайшов би він державну допомогу й жив би без журби та клопоту. Але зрадити свій народ він не міг. Він хоча й опинився за кордонами московської землі, проте вважав, що й тут служить рідному народові й цей народ братній також рідний, бо тут люди були однієї з ним віри, і на народ свій він не мав образи, бо гнали його бояри та священноначальники.

Так, і тут великі панн, попи не хотіти зрозуміти, яку зброю пропонує їм скромний друкар у боротьбі за незалежність батьківщини. їх цікавили тільки свої маєтки та власний добробут, і коли їм було вигідно, то вони спокійнісінько зраджували і віру, і мову та переходили в католицтво.

Бідні люди, міщани міста Львова, православне “братство” відгукнулися на палкий заклик Івана Федорова. По копійці збирали вони кошти, щоб міг він відкрити свою друкарню й випускати книги. І про це написав Іван Федоров у своїй післямові.

Він згадував добрим словом Ходкевича та його синів і закінчував скромним проханням до читачів: “А нам, недостойним, хай просять прощення за те, що дерзнули почати. А якщо в чому погрішність буде, Бога ради виправляйте, благословіть, а не кляніть, бо писав не Дух Святий і не ангел, а така ж грішна та тлінна рука, як і в усіх інших неумудрених…”

Книга вийшла. Прекрасна книга, уперше надрукована в Україні…

Найперший “Буквар”

Його вже пізнали й шанували люди. Пізнали його пристрасну вдачу та добру душу. Просили його позичити гроші – він позичав, не вистачало в нього на його корисну справу – і він не боявся позичати, аби тільки не зупиняти роботи!

А він не зупинявся, нові й нові задуми народжувалися в голові й серці.

– Івашку, – казав він синові, – от вивчив я тебе читати, тому що зі мною ти змалку біля книг ще рукописних був, а тепер ці великі друковані книги тобі зрозумілі. Та чи ж можливо б маленькому дитячому віці таку книгу подолати! Треба для дітей виготовити книги, щоб змалку вчилися читати та щоб легко їм було не тільки вчитись, а й у малих слабких рученятах тримати. – І додав сміючись: – От одружишся ти, будуть у тебе діти, мої онуки, і згадаєш, що дід для них перший “Буквар” надрукував.

Львівське братство зраділо, коли почуло про новий задум цієї надзвичайної і такої простої, своєї людини. Бо хоч прийшов він із Москви, але всією діяльністю показав, що там рідні люди та єдиний у них шлях.

Іван Федорович Москвитін, так усі звали його у Львові, сам сів за редагування граматики. І от як написав він про це в післямові до “Букваря”: “Скоротивши до найменшого, склав я для швидкого навчання дітей… і, якщо труди мої виявляться достойними вашої милості, прийміть їх з любов’ю. А я охоче готовий працювати й над іншими угодними вам книгами”.

Найперший на всій Русі в Україні “Буквар” для дітей надрукував Іван Федоров у Львові в 1574 році.

Хотів він й інші книги друкувати, та коштів більше не було, борги росли. Іван Федоров пробує всілякими способами вибитися зі скрутного становища, але дедалі більше заплутується в боргах, у сітях, що розставляють хитрі лихварі.

Та доля – як та ріка, що коливає хвилі свої то вище, то нижче.

Саме тоді, коли вже й не знав, що робити, одержує Іван Федоров запрошення від князя Костянтина Острозького приїхати в його маєток Острог для заснування друкарні.

Хвиля знову підноситься вгору. Знову ясніє чоло невтомного друкаря, і зі своїм помічником Грицем їде він до князя. Син Івашко вже дорослий, уже одружився й залишився працювати у Львові. А за той час. що жив Іван Федоров у Львові, протягом двох років Гриць учився малярству, різьбярству на сталі в майстра художника Пилиповича, друга Івана Федорова, та столярному ремеслу, і платив за навчання Гриця сам ІванФедоров.

Острозька академія

Двадцять п’ять міст, десять містечок, майже сімсот сіл мав у своїх володіннях князь Костянтин Костянтинович Острозький, воєвода Київський, й одержував прибутку щось із мільйон червоних злотих на рік. Рід князів Острозьких був відомий із давніх-давен. Прапрадідом князя Костянтина був знаменитий Федько Острозький, який боровся за незалежність Русі проти Польщі та Литви, брав участь у Грюнвальдській битві, коли слов’янські народи об’єднатися проти німецької навали й надовго відбили німцям охоту зазіхати на наші землі.

Ніякими особистими надзвичайними властивостями не відзначався його праправнук, хіба лише тим, що володів незчисленними багатствами й через це мав владу, силу та право. Він не перейшов у католицтво, обставини зробили його родовий замок в Острозі центром культурної діяльності в Україні, а він сам стояв на чолі знаменитої Острозької академії.

Князь Острозький запросив до себе досвідченого друкаря Івана Федоровича Москвитіна.

Радісно було побачити друкареві, що в Острозі зібратися найученіші люди України – Лукаріс, Смотрицькі – Герасим, батько, і син його Максим, Дем’ян Наливайко – брат славетного Северина Наливайка.

Князь улаштував в Острозі школу, з якої хотів зробити вищу на зразок Польської академії. Звати її “трьох’язичним ліцеєм”, бо вчили в ній слов’янською, грецькою та латинською мовами. Ця Острозька академія була першою спробою організувати вищу школу в Україні.

Передусім князь бажав надрукувати Біблію церковнослов’янською мовою. Це була величезна та складна справа. Він розіслав по всіх усюдах шукати тексти Біблії. І як казати про це: “…сего ради много стран далёких вселенських проходя, якоримские пределы, тако и Канадийские острова, паче же много монастырей грецких, сербских и болгарских и даже до архиепископа Константиноградского, нового Рима дойдя”.

Острозька академія. Сучасне фото

Найповніший текст дістати з Москви.

Спочатку князь Острозький запропонував Івану Федорову бути “справцею”, тобто управителем у Дерманському монастирі, що належав князеві. Майже рік пробув там Іван Федоров, але ця робота була не для його вдачі та нахилів, і він дуже зрадів, коли князь Острозький наказав йому взяти участь у підготовчій роботі над Біблією, зайнятися устаткуванням друкарні, забезпечити папером видання. Іван Федоров знову побував у Львові. завітав до сина, який на той час уже мав свою палітурню. В Івана Федорова було багато зв’язків із діловими людьми, купцями з Польщі, Валахії, Туреччини. Він відвідував по дорозі монастирі, заходив до різних учених людей. Першодрукар добре знав грецьку мову. Це все давало йому змогу знайомитися, розмовляти, збагачуватися досвідом і новими думками. До душі була йому висока мета цієї справи.

З новим запалом узявся він до роботи в Острозі. Дарма, що посивіло волосся в друкаря, що нема тої сили, яка була замолоду. Зате є досвід і глибокі знання.

Друкування Біблії – це була знаменна подія в усьому слов’янському світі, це був величезний труд. Над Біблією працювати найвидатніші уми в Україні. Іван Федоров, перший друкар, також брав участь у звірці списків, у доборі кращих.

Але найбільше часу треба було йому віддавати безпосередньо друкарні. Потрібно було зробити новий верстат, вирізати новий шрифт, різати пунсони1, відливати літери, готувати матриці.

Біблія ще довгі роки була неперевершеним мистецьким твором завдяки своїм шрифтам, верстці, друкові, великій кількості заставок і різних художніх прикрас. Це все виконав Іван Федоров. І. крім герба князя Острозького. крім віршів на його честь, був надрукований у книзі й скромний герб старого друкаря Івана Москвитіна…

“Чекаю воскресіння з мертвих”

Високий дід із срібним хвилястим волоссям і зі срібною довгою бородою постукав у майстерню львівського палітурника Івана Друкаревича, так прозивали тепер сина Івана Федорова. Вибігли маленькі діти, вибігла моторна весела жінка Тетяна.

1 Пунсон – сталевий штамп із рельєфним дзеркальним зображенням літери, цифри, знака.

Герб І. Федорова. 1574 р.

– Іванку, Іванку, біжи стрічай! Батько приїхали!

Діти з цікавістю поглядають на підводи: чого це навіз дід? Трохи розчаровані відходять. Чорнявий дядько Гриць, що приїхав із дідом і міцно, як з братом, поцілувався з їхнім татом, зносить з підвод книги… Самі книги. Але тато обережно, з пошаною бере їх тремтячими від хвилювання руками. А мати навіть не насмілюється доторкнутися.

– Це дід ваш надрукував книги. – шепоче вона дітям.

– Це дід ваш склав і надрукував для вас “Буквар”, який ви вчитимете, – каже батько.

– Дав князь книги поширити. – пояснює Гриць, – а більше нічого й не дав. Це не те, що пан Ходкевич, – махає презирливо рукою.

Але дід спокійно усміхається.

– Нічого. Грицю, ми й самі тепер зуміємо налагодити нашу друкарню. А князеві Острозькому налагодив справу й більше не потрібний, – додає він, і гіркий сум на якусь мить з’являється в глибоких очах.

Тільки один вечір, може, і посидів дід з онуками, але ніколи вони не забудуть того вечора та надзвичайних дідових оповідань і про Москву, і про свої мандрівки.

А вже другого дня зранку – ніби й не сиве волосся, не сива борода – узявся дід до роботи. Треба викупити свій верстат, власну друкарню, що заставив колись львівським купцям. Треба вже покладатися тільки на свої сили, а не на ласку примхливих панів, що забирали сили й уміння, а потім, самі одержавши за це славу та шану, викидали його геть.

Знову з упертістю й енергією, дивною в його роки, заходився Іван Федоров коло своєї друкарні. Адже його знали й шанували у Львові, його знали й у інших містах України та поза Україною. Правда, не було головного – грошей. А тут ще князь Острозький наклав арешт на друкарське майно Івана Федорова: боявся, мабуть, що буде конкурент його острозькій друкарні.

Та це не зупинило старого. З Грицем почав обладнувати все спочатку. Але новий удар долі підстерігав його. Найвірнішим помічником був у нього Гриць, який ще хлопцем бавився колись із сином Івашком. Той самий Гриць, якого він на свої кошти вчив у теслярів, у художника, учив друкарського мистецтва. На старість це була права рука Івана Федорова.

Але останнім часом ходив чогось Гриць занепокоєний, сердитий. Може, йому набридли нестатки. бідне життя, а місто спокушало на гарні легкі заробітки, розваги та втіхи!

“Та чого мені свій вік коло старого дивака нидіти? – думав Гриць,- Що з того, що я з ним умову маю? Хіба мені очі зав’язані”

А тут, дізнавшись, що він уже вправний друкар, не раз засилали до нього й підлещувалися, обіцяючи золоті гори, ті самі купці Мамоничі, що колись перетягли до себе й Петра Мстиславця. І от якось, повернувшись додому після невдалих відвідувань купців. Іван Федоров побачив, що Гриця немає в друкарні, не повернувся він і увечері, і на ніч, і на ранок… Зрадливо втік од свого вчителя.

Гірко й боляче стало старому. Він відчував, що сили вже не ті, що з роботою справлятися важко. Але хай не радіють заздалегідь католики-єзуїти, що ненавидять завзятого друкаря Москвитіна. До останньої хвилини не кине він кувати свою зброю! Не загасить вогню, що запалив у нього талант. Він не занепав духом і був нагороджений за це. Якось увечері постукали в його низеньку хатинку.

– Батьку! Прости! Прости мене грішного, ніколи вже не розлучуся з тобою! – Гриць кинувся перед ним навколішки й припав устами до любих рук учителя.

Старий усміхнувся й міцно притис його до себе. З новим піднесенням узялися вони за книги. А тут саме й лихварі дали в позичку грошей.

– Ні, цей Москвитін неабияка людина, йому можна довіряти.

Знову замовляли папір, готували шрифти, обладнували друкарню.

Та роки, повні тривог, поневірянь, горіння та невтомної праці, далися взнаки. Він захворів. Мусив лягти в ліжко. І раптом почув, що сил уже немає. Гриць, розгублений, нещасний, стояв коло нього. Лихварі, почувши про хворобу друкаря, як шуліки, налетіли й описали все майно.

Перший друкар помирав у страшних злиднях.

– Не сумуй, Грицю, – казав він помічникові. – Як ті річки, потекли книги мої по всіх усюдах, напувають розум людський. Чув я, у Москві мої учні друкують книги. Знаю я, що й тут не загине справа.

Гриць плакав, і син Іван, і маленькі онуки, що гаряче любили свого дивного, незвичайного діда, – усі плакали. А із сусідніх кімнат уже виносив майно першодрукаря один з лихварів.

5 грудня 1583 року помер першодрукар Іван Федоров. Його поховали у Львові. Син Іван і Гриць поклали плиту на могилі й вирізьбили на ній слова:

Воскресіння із мертвих чекаю.

Друкар книг, перед тим небачених.

Іван Федорович, друкар Москвитін…

А посередині його знак – кутник і вигин ріки: книги – це ріки, що напувають Усесвіт.

1. Іван Федоров відвідував монастирі, спілкувався з різними вченими для підготовки до друку

А “Букваря”

Б “Апостола”

В Біблії

Г Учительного євангелія

2. Іван Федоров працював у різних друкарнях у такій послідовності:

А Вільно – Москва – Львів – Острог – Львів

Б Львів – Москва – Вільно – Острог – Львів

В Москва – Вільно – Львів – Острог – Львів

Г Москва – Вільно – Львів – Львів – Острог

3. Івана Федорова поховано в

А Києві

Б Острозі

В Львові

Г Москві

4. Охарактеризуйте образ Григорія Ходкевича. Чи можна вважати, що він із часом зламався?

5. Як ви розумієте виділене слово в репліці І. Федорова: “А як же те насіння, що розсівав я досі між людьми своїми книжками?”

6. Чи складними були перші кроки Івана Федорова у Львові? Які верстви населення допомагали йому розвивати друкарську справу?

7. Які книжки Іван Федоров видав у Львові? Як він їх оформив?

8. Що ви знаєте про князя Костянтина Острозького? Чи порядно він учинив з Іваном Федоровим, коли друкар повернувся до Львова?

9. Як ставився син і його діти до Івана Федорова? Охарактеризуйте образ Гриця.

10. Чому Іван Федоров помер у злиднях?

11. Напишіть лист до Івана Федорова зі словами вдячності за його діяльність (5-7 речень).

12. Поміркуйте над запитанням: “Чи винайшла б людина комп’ютер, якби не було книжок?” Висловіть свої думки під час дискусії в класі.

1. Письмово довести, що твір О. Іваненко “Друкар книжок небачених” за жанром – повість.

2. Прокоментуйте усно епіграф до повісті.

3. Підготувати мультимедійну презентацію на тему “Іван Федоров і його друкарська справа” (за бажанням).




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ – Оксана IBAHEHKO (1906-1997)


вадим скомаровський клени
ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ – Оксана IBAHEHKO (1906-1997)