“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…”

На роздоріжжі історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровського, Андрія Легіта, Тодора Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легіта з вірша “Над росою”

О мій рідний куточку, о ненько моя Україно, Із чужини прийми цей мій спів – почування святе. Андрій Легіт під час війни потрапив до німецького полону, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав близько тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про

життя і творчість митців українського слова.

Є в його доробку чимало статей про навчання рідній мові дітей, які народилися в Англії. І сьогодні щосуботи він навчає дітей українознавства і радий з того, що має зв’язок з молоддю, яка народилася в Україні. Він лауреат премій Української Мазепинсько – Могилянської академії наук 1983 року. Здавалось би, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаймося у вірші поета і побачимо душу його? Чим живе вона, чим болить? Майже всюди – сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті – розлука з матір’ю, батьком,

коханою, рідною землею. Звертаючись до батька, поет пише:

О, тату мій знедолений, прости! Вернувся б я – та доля невмолима, Бо тут неволя, варта і дроти, А там Сибір чекає несходимий. Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет знаходився за колючим дротом табору в Італії. Але й у пізніших віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки пам’ять:

І коли з блакиті чужини Ясен місяць промінням сія, То до тебе думками я лину На Вкраїну, голубко моя. Поет живе радощами, смутками, надіями; шукає ліки, які б оздоровили зболіле серце. Ми не знаємо добре творчість поета. Тільки нещодавно в житті митця відбулася величезна подія: в Україні видана найдорожча його збірка “Калинові шуми”. Та й ті вірші, які є можливість прочитати, засвідчують те, що в туманному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого – “клубок на вітрі диму”.

Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, бо в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоденне не існує, він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього нема. Поет живе і нині палкою мрією про щасливе майбутнє України, плекає надію на зустріч з нею, вільною, сонячною:

Рідне слово і рідні пісні, Рідна мово і рідна державо, Україно, явися ві сні! Україно, явися в уяві! А ось з іншого вірша: Невже весь вік чужих осель пороги Топтать на чужині?

Чи ще простелиться у рідний край дороги Колись мені? Підбираючи матеріал до теми твору; я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, вченим, який мешкає в Мюнхені, Ігорем Кочуровським – автором небагатьох поетичних книжок, перекладів, антологій.

Родина Кочуровських, емігрувавши з України в 20-ті роки, проживала довгий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровський, пройшовши нелегкий життєвий шлях, опинився в Мюнхені. Як і у Андрія Легіта, основні теми творів маловідомого українському читачеві поета віддзеркалюють ностальгію. Головний герой – мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист з розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про І. Кочуровського, я приходжу до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі і ностальгії – одна з вічних тем світової літератури і трактується вона митцями по-різному, з урахуванням причин і мети втечі. У Кочуровського втеча реальна. Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати чи не зрікатися рідної землі, яку маєш покинути, бо жити в ній не можеш, приймати чи не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу і в чужому краї і приходить до висновку: “Краса не є своєю чи чужою – вона лише одна”. Хоч часом обрії рідної сторони і заперечують цю істину і, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником, шукає “потаємних брам”.

І. Кочуровський продовжує традиції українського неокласицизму, започаткованого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і пояснюється те, що ліричний герой збірки “В далекій гавані” крайню точку знаходить на цвинтарі, в царстві Смерті.

Взагалі, головний герой лірики Кочуровського – душа. Багато філософії у віршах Кочуровського. Так, він стверджує думку, що шлях до добра освічує Бог, а шлях до зла – диявол. Місце до постів добра й краси буде, доки житимуть людина їй світ.

Добро й краса потрібні сучасному світові, тому поезія Кочуровського приходить через кордони до свого народу, бо, як говорив В. Симоненко: Все на світі можна вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Батьківщина невидимою ниткою притягує людину до себе, пригортає до свого лона. І так буде завжди! Так чи варто тоді покидати межі рідного краю?! Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти “розумне, добре, вічне”?!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…”


ганна чубач ой краса
“Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…”